11.10.2006
12:00

Інтелігентські плями

Серед різних типів невдах найприкольніші — інтелігенти. Серед них тепер майже не зустрінеш людей переможного типу. Самі лише «пораженці». В їх компанії вже не варто довго перебувати, адже лузерство, немов вірусна інфекція, перекидується з невдахи на тебе. Але заглядати до інтелігентського барлогу іноді буває корисно. Там відбуваються РОЗМОВИ. Себто, вербальний спосіб існування тої невузької популяції лузерів, яка вірить у маґічну силу слова «духовність». «Вірить темною поганською вірою ідолосповідників», — підказує мені приятель-провокатор. Я його посилаю подалі. Зрештою, яке мені діло до всіх цих рапатих класифікацій. Темне. Світле. Якась гар¬ріпоттерівщина. У барлозі червонувато й неприбрано. Між блідими плямами облич блукають призми стаканів з прозорою рідиною. Ритуали. Крізь них я чую монолог. Потім виясниться, що то один з мешканців барлогу читає з ксерокопії статтю київського «православного інтелектуала» Олександра Ярового. Я наводжу уривок з тої статті. З того монологу. З відірваного клаптя з порізами від ножа і масними плямами: «… скоро нас навчатимуть, що й звільнили нас американці, а Сталін з москалями хотів подарувати Україну фашистській Німеччині. «Добрі очі все перелупають», демократія демократією, але деякі статті-брехеньки українських епігонів зрадника Різуна (псевдо Суворова) читати просто гидко. Звідки стільки жовчі, злоби до своєї історії, народу? Оце — наше рідне, політично сезонне холуйство. Не з Москви його завезли. Була Москва — служили Москві, тепер флюгер повернувся — поставали американськими «козачками». За ХХІ столітя він (флюгер історії) крутнеться іще крутіше. Дехто вчетверте перефарбуватися не встигне (після червоного, синьо-жовтого, оранжевого), дехто — встигне. Насильницька орієнтація світового історичного плину різко закінчиться, настане суд Божий, який уже підбирається і який виразиться і в природних катаклізмах (проти яких буде беззахисним всякий людський спротив), і у внутрішніх суперечностях, і в зовнішньому «повстанні ідентичностей» проти газонокосилки цивілізацій. Стихійний, а може, і скоординований спротив доведених до критичного стану народів скине ярмо апокаліптичного звіра…» Далі поріз і масна пляма з синюватим периметром. Споживальні сліди дрібних онуків звіра, сказав би приятель-провокатор. «Не хотів би я дожити до повернення моди на підштанники зі штрипками», — зауважував з подібного приводу спецагент Фокс Малдер. Тим часом серед плям і призм виникає РОЗМОВА. Кажуть різні слова. Надірваний голос кілька разів повторює слово «позадництво». Чітко повторює, відділяючи «д», «ц», й «т». Мені стає смішно. «По задниці!» — кажу я плямам. На барикадах заворушення. Молодий жіночий голос питає мене, кому там по задниці. Я бачу авторку запитання. Здається, юна журналістка. Блондиниста плямка з характерними ознаками питомо гірського походження предків. Скільки ксьондзів і вчителів було серед тих предків? Певно були, але паралельно вирощували свинок. «Всім!» — брешу я. Насправді не всім, а тільки мешканцям барлогу. І свинкам, свинкам теж… Призма з горілкою підпливає до мого рота. Я не відмовляюся. Оковита до аколита. Каламбурчик такий, ага. Горілка пливе сурлом, змиваючи поліпи глобалізації. Тут я здогадуюся, що натрапив на хвіст таємниці: а що як горілкою можна змити усю глобалізацію? Пити, пити аж до суду Божого, який «уже підбирається» (чому, до речі, підбирається, а не валить урочистою ходою поміж сфінксів і закляклих від жаху ілюмінатів?) Таке от видовище: виходиш після тридцятирічного запою на Божий світ (весь такий синенький, благий і сповнений визвольних ідей), а там вже сталося: суд, орда з Тартару, звір з моря, Гаррі Поттер і вся принагідна пої…єнь включно з повішеними за яйця виробниками жіночих прокладок. Усюди посічені задниці інтелігентів. Їм боляче, але вони співають Гаудеамус на мотив «хеппі бьоздей ту ю». На багряному небі грізний рекламний слоган: «Донасолоджувалися!» «Налийте ще!» — прошу я, здригаючись від власної хвантазії. І мені наливають ще. Володимир Єшкілєв