29.11.2006
12:00

Капустяний клондайк

Вирощеної в селі з загадковою назвою Чортовець білокачанної продукції достатньо, аби нагодувати нею увесь Івано-Франківськ Іван КРАЙНІЙ, газета «Україна молода» Навряд чи хтось на Прикарпатті ризикне кинути мешканцям Чортовця виклик на капустяне змагання. Це майже так нерозсудливо, як івано-франківському «Спартаку» замахуватися на чемпіонство у вищій вітчизняній лізі. Щоправда, на білокачанному ремеслі ще добре розуміються сусіди з Тишківців, але в них менша кількість населення і, відповідно, — масштаби виробництва. Інколи заздрісники кепкують над чортовчанами, мовляв, щось там у вас з такою файною капустою нечисто, натякаючи на «бісівську» складову в назві їхнього села. Щодо цієї заковики існує дві версії на рівні легенд. Перша справді пов'язана з дідьком. Розповідають, що в давнину до околиць села, перша письмова згадка про яке датована 1440 роком, підступали ліси, де водилося чимало вовків. Сіроманці непомітно нападали на отари овець і завдавали людям великої шкоди. Проте вину за збитки господарі чомусь покладали на невидиму нечисту силу. Так і казали: «Чорт овець краде». Згодом два перші слова закріпилися в назві села. За іншою версією, вона походить від «черти» — оборонної лінії, яку не змогли біля цього поселення подолати вояки Османської імперії під час однієї з численних польсько-турецьких воєн. Такі ось загадки. Все решта в житті Чортовця — зриме і конкретне. Майже як римські патриції, тільки в гумових чоботях Місцеві дотепники, аби підкреслити винятковість свого села, люблять порівнювати його з Римом. Кажуть, що пагорби, на яких збудовано «вічне місто», дуже схожі на чортовецькі. Щоправда, на цьому паралелі й закінчуються. Чортовець гостро потерпає від нестачі питної води, хоча розташований за якийсь десяток кілометрів від Дністра, і жахливих доріг, які в негоду перетворюються на смуги перешкод. Тоді в ходу — гумові чоботи. Село стоїть на вапнякових породах, і викопані в них криниці наповнюються лише вологою, придатною для технічних потреб. Тому спрагу тут утамовують водою, яку цистернами привозять iз польових криниць. За радянської влади її подавали водогоном, прокладеним з азбестових труб, і пили від пуза, поки не з'ясувалося, що азбест шкідливий для здоров'я. Тепер селяни з нетерпінням очікують відкриття наступного року нового водогону, в який буде вкладено 400 тисяч бюджетних гривень. Будівничі обіцяють, що він відповідатиме усім санітарно-епідеміологічним нормам. Чортовець, за сучасними мірками, — чимале село зі своїми «мікрорайонами»-кутками: Долина, Осередок, Грушка, Волощина, Горохівка, Денисівка. Віддаленість від великих міст, обширні поля і колись потужний тваринницький комплекс, де щорічно дозрівало 5 тисяч племінних нетелів, тривалий час утримували колгоспників від міграційних спокус. Сюди навіть переселялися міські жителі. «У нас дуже гарне село, — стверджує, незважаючи на труднощі з водою і дорогами, завідувачка дитсадка «Ромашка», визнаного цьогоріч найкращим серед подібних сільських закладів Івано-Франківщини, Ореста Гринюк. — Я залишила трикімнатну квартиру в Коломиї і переїхала сюди. Мені тут подобається». Капуста у «розпайованих» селян — усьому голова Капустяної спеціалізації село набуло ще за колгоспних часів. Після Другої світової війни на його території утворилося аж три сільгоспартілі з оригінальними назвами — імені Назаренка, «Росія» та імені Молотова. Якщо вшанування Героя Радянського Союзу полковника Петра Назаренка, котрий загинув у бою, визволяючи Городенківщину від гітлерівців, можна зрозуміти (на його честь і село деякий час називалося), то запопадлива «прив'язка» тутешніх селян до Росії і Молотова була зразком регіонального компартійного лакейства. У 70-ті роки минулого століття чортовчан перегрупували в колгосп імені Леніна. Новоявлені «ленінці», привчені батьками і дідами до сумлінної праці, господарювали завзято і за багатьма показниками вийшли на лідируючі в районі позиції, зокрема й «по овочах». Місцева городня бригада на площі 500 гектарів вирощувала зразкові врожаї огірків, помідорів, баклажанів і, звісно ж, капусти. Добуті знання невдовзі прислужилися «розпайованим» селянам — Коли розвалився колгосп, наші люди почали шукати різних способів виживання для себе і своїх сімей, — розповідає сільський голова Тарас Колісник. — Кожному на паї припало по 2-3 гектари орної землі. Найрентабельнішим її використанням тоді вважалося городництво, і нові власники з ентузіазмом взялися за справу. Результати радували. До нас по капусту навідувалися навіть iз центральних і східних областей України — вишиковувались черги з вантажних машин. Та дорожчало пальне, і почали виникати проблеми з реалізацією городини. Тепер ось приїхав вантажівкою чоловік з Криму, то оплата пального в обидва кінці йому обійшлася в 4,5 тисячі гривень. Невигідно стало їздити. І невигідно вирощувати. — Дехто був у розпачі, — приєднується до розмови Іван Калин, землевпорядник сільської ради. — Якось я зустрів Володимира Соловка, котрий узяв в оренду додаткові гектари поля, то він пригнічено сказав: «Віриш, Іване, всі зібрані за десять років заощадження вклав у землю і прогорів y один час. Все, із землею я тепер справи не матиму». Чоловік справді «зав'язав» із ризикованим сільським господарством — узявся за будівництво, хоча має трактор, сівалку та культиватор. Щоправда, його дружина Маруся не здається: цьогоріч разом із двома синами-старшокласниками виростила капусту на гектарній площі та моркву і столові буряки на 30 арах. Урожай отримали непоганий і збирали його до середини листопада, але очікуваних прибутків він не дав: від роздрібної міської ціни на овочі селянин отримує не більше 40 відсотків. Така сучасна мужицька арифметика. Під капустою нинішнього року в селі сукупно було зайнято 200 гектарів. При середній врожайності близько шістдесяти тонн з гектара чортовецькі селяни виростили стільки білокачанної продукції, що її достатньо, аби нагодувати всіх мешканців обласного центру Прикарпаття. У високого врожаю два рівних є крила — сапка і жіночі руки До особливостей вітчизняного аграрного ринку звикнути неможливо. Виявляється, високі врожаї капусти, як у 2003-му, — взагалі погибель для селянина. Тоді десятки тонн добротних білокачанних голів згнили на корені — ніхто не брав навіть задурно. Гнили не просто високоцінні «живі» вітаміни — плюндрувалася важка ручна праця, частка якої у вирощуванні капусти, якщо не брати до уваги механізовані оранку та культивування, наближена до 100 відсотків. У нас єдині засоби прорідження сходів і подвійного прополювання грядок — сапка і жіночі руки. — Мені довелося шість років працювати на заробітках у Чехії, — каже Тарас Колісник. — Рівень механізації тамтешнього сільського господарства — небо і земля порівняно з нами. Я півгодини пояснював чехам, що таке сапка. Для них це — «доісторичне» знаряддя праці. І капусту вони садять зовсім по-іншому: рухається трактор і розкручує стрічку з барабана, на якій на певній відстані приклеєні насінини. Стрічка лягає в грунт і одночасно вносяться мінеральні добрива та гербіциди. Схожість — 99 відсотків. І всі подальші процеси механізовані. А сучасні технології зберігання дозволяють їм до нового врожаю підтримувати такий зовнішній вигляд продукції, ніби вона — щойно з грядки. Проте вирощена дідівським способом чортовецька капуста корисніша для організму, бо ввібрала в себе значно меншу кількість хімічних препаратів, ніж її закордонні родичі. Квашені зразки нічого й порівнювати: наша зберігається до літа, а «забугорна» починає «розкладатися» через півтора-два місяці після завершення бродіння. Отже, варто, мабуть, у капустяних технологіях шукати золоту середину, поєднуючи вітчизняну натуральну якість з їхніми технічними можливостями. Ми йдемо походом гідним: хто на прощу, хто на заробітки Не капустою єдиною, звісно, живе Чортовець. У селі після тривалого атеїстичного насилля відродилася давня місцева традиція щорічних, на Богородицю, піших походів у Зарваницю — святе місце на Тернопіллі, де зберігається чудотворна ікона Матері Божої. Власне, традиція не переривалася й за комуністів, але в ті часи на прощу ходили маленькими групами, переховуючись у лісах та колгоспній кукурудзі. Тоді ж вдалося врятувати дерев'яну церкву від «перепрофілювання» на склад мінеральних добрив, іконостас — від знищення. У Божому храмі, випередивши вантажівки із суперфосфатом, встигли відкрити краєзнавчий музей, а іконостас замаскували дерево-стружковою плитою, на якій написали якісь пролетарські гасла, і в такий спосіб зберегли духовну реліквію. Про агітаційне «подвійне дно» знало багато селян, але ніхто не видав «божественної таємниці». Тепер у селі мирно співіснують дві конфесії — греко-католицька та православна. І проща стартує урочисто й масово — до каплички у Чортовці сходяться сотні прочан із трьох-чотирьох довколишніх сіл і після спільної молитви вирушають у триденну дорогу. Нині в селі мешкає приблизно три тисячi осіб. Ще півтора десятиліття тому було майже вдвічі більше. Та згодом протоптаними першопрохідцями стежками на закордонні заробітки — мало не в усі кінці світу — потягнулися сотні односельчан. Додому мало хто повертається. Заробивши доларів, рублів та євро, молодші чортовецькі мігранти купують квартири переважно в обласному центрі й стають іванофранківцями. Ті, що залишилися в селі, тепер пов'язують далекосяжні надії з ім'ям знаного в цілому світі ученого-археолога Івана Борковського. Їхня спорідненість стала місцевою сенсацією. Як недавно з'ясували краєзнавці, Борковський народився в Чортовці в 1897 році й мешкав тут з родиною до початку Першої світової війни, поки не переїхав до Праги і вступив до Карлового університету. За кордоном він і зажив світової слави. Може, сподіваються чортовчани, його ім'я допоможе в ХХІ столітті прокласти до села дорогу з твердим покриттям, аби не соромно було зустрічати наступного року високих гостей (планують запросити навіть Надзвичайного і Повноважного Посла Чехії в Україні) на урочистості з нагоди 110-річчя від дня народження видатного земляка. А поки що вся ставка — на капусту. Вона тут — і джерело добробуту, і робочі місця, і місцева валюта. Як сказала Анна Абрам'як, котру ми сфотографували серед поля: «Не посієш капусту, не матимеш нічого».