09.02.2007
12:00

СТЕПАН ПУШИК: «Репортер» — це шматка!»

Після статті «Дармова» література, або Кому це потрібно?» (№ 3 (296) 18 січня 2007) деякі представники суспільно-культурного життя, м’яко кажучи, обурились і почали обливати брудом автора статті, газету «Репортер» і усіх причетних до неї людей. Дивна реакція, як на людину, яка сумлінно робить свою справу. Людина, яка впевнена у своїй правоті, не буде бризкати слиною і принижувати всіх, хто з нею не погоджується. Все почалося з того, що культурними осередками Івано-Франківська поповзли чутки, що статтю написав Володимир Єшкілєв, а Тетяна Єрушевич — це його псевдонім і її взагалі не існує. Розпровсюджувачем цієї «достовірної» інформації був не хто інший, як «світоч станіславської літератури» — Степан Пушик. Висловлюючи свої думки, наш вельмишановний лауреат Шевченківської премії приправляв їх гостренькими виразами і не дуже коректними словами. Зрозуміло, що коли 4 лютого, у суботу, відбувся творчий вечір «батька нашої літератури» «Треба йти до осені…», автор вищезгаданої статті Тетяна Єрушевич не могла не прийти на цю немаловажну подію з надією поспілкуватись з винуватцем торжества і розставити усі крапки над «і». Проте, на жаль, кореспондента чекав не дуже культурний прийом від «метра івано-франківської культури». Зрештою ми звернулися до Степана Пушика лише з метою висвітлити його реакцію на нашу статтю і подати його позицію, адже усі мають право на власні переконання. Проте після розмови з письменником (якщо його перекрикування можна вважати розмовою) виявилось, що має право на власну думку тільки він один, а тих, з ким він не погоджується, він просто не слухає. При чому, його ставлення до журналіста кардинально змінилося, як тільки він почув магічну репліку «Я з «Репортера», вона подіяла, як вигук «фас!»… «Подаємо дослівно «коментар» цивілізованої людини, славетного письменника і народного пісняра, викладача Прикарпатського університету, лауреата Шевченківської премії… (Вибачте, пане Степане, якщо не знаємо усіх Ваших титулів): — Я газеті «Репортер» не дам ніякого коментаря, бо там працюють мерзотники. Аби графоман Єшкілєв собі дозволяв такі речі і Головенський ваш… — Це я написала цю статтю. — Це ви написали?!! Ну то ви маєте совість?!! — Кожен має право на свою думку. — Знаєте що, от коли ви щось зробите за ніготь, тоді прийдете і будете іншого вчити. Знаєте, якби кожна свиня вміла на скрипці грати, то б на кожній вулиці танці були. То є великі речі. Я працював журналістом, але я ніколи не дозволяв собі опускатися справді нижче плінтуса. Ви дуже шмарката у цьому житті поки що. Як вам не соромно? — Мені не соромно. Це моя авторська позиція. — Вам не соромно?! Я написав півсотні книжок, які перекладені багатьма мовами, а ви що написали?! Ви пасквіль написали! — Там йшлося не про Вас особисто, а про експертну раду. — Не має значення. Перед тим ще ви замовляли, щоб прицюцькуватий Ребрик понаписував дурниці два чи три роки тому! Я організовував колись комуністичні мітинги?! Та я кров припиняв, що там була по коліна! Знаєте, що я вам скажу, дитино? Ви ще дуже молода, але дай вам Боже щось досягти. Але людина, яка починає з критики, в житті нічого доброго не досягає — це Платон сказав. Що ж зробиш, ви дуже молода… В цей момент втрутився якийсь пан, який не представився, але стало зрозуміло, що він палкий прихильник Пушикової творчості. — Я перший раз на такому вечорі. Єдине, що я можу Вам сказати, пані шановна, я не знаю, кого ви там представляєте, що культура не живиться дощиком з хмар, її живлять цілющі глибини (який «пафос!» — Т. Є.) — такі люди, як Степан Григорович. Тут Степан Григорович не витримав і почав перекрикувати свого шанувальника: — Та навіщо, навіщо ви?!! Це ж «Репортер»! Вибачте, це шматка! Тут було більше, ніж тисяча людей. Хіба це не найкраща рецензія? Навіщо це все?!! Я ж все-таки планету облітав на цьому світі і щось бачив. Я Україну проголошував найперший! А ви що зробили, крім того, що пісяли під себе? Намагалась поговорити Тетяна Єрушевич «офіційна» позиція редакції «Репортера» Степан Григорович Пушик являється символом літератури певного формату. А «символи» завжди найпомітніші, найдратівливіші та найвразливіші. Безперечно, в нього є тексти видатні, які залишаться в історії української літератури. Погоджуємося, що Степан Пушик є, як написав Євген Баран в «ЗК», «однією з найколоритніших фігур культурного життя Прикарпаття, талановитим поетом-піснярем, оригінальним прозаїком, сумлінним фольклористом та грунтовним науковцем». (До речі, надалі пропонуємо «альтернативні» точки зору до озвучених в «Репортері», подавати до нашої газети — будемо друкувати. Бо зараз ця навкололітературна дискусія виглядає таким собі «перегавкуванням» між вузькозаангажованими ЗМІ). Зауважимо, що Степан Григорович не надто підбирає слова для оцінки опонентів: «мерзотники», «ви — шмарката», «прицюцькуватий Ребрик», «пісяли під себе». Це тільки найсвіжіші «перли» (зауважимо — «на диктофон», а уявімо собі, що було б у «неформальних умовах»?)… То чому така болісна реакція на критичні оцінки (зауважте, що, перфразовуючи відомий вислів, тут «нічого особистого, — тільки смакове») тих, кому не подобається «класичний формат» і його «адепти»? Чи «класики» вважають, що «те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику»? Читачам нагадаємо, що хвилювання в літературному середовищі області викликала стаття в № 3 «Репортера» від 18 січня поточного року «Дармова література, або Кому це потрібно?», в якій автор Тетяна Єрушевич висловила своє ставлення до вузькокулуарного розподілу бюджетних коштів майже виключно для видання книжок «соцреалістичного формату», часто поміж членами самої експертної ради. Редакція отримала багато позитивних відгуків щодо підняття питання про «дерибан» коштів громади виключно поміж «своїми», часто на те, що, насправді, цікаве тільки самому авторові-графоманові. З нами погодилися навіть «класичноформатні» Євген Баран та Степан Процюк, щоправда, частково: «тему підняли правильно», але із застереженням (в тому значенні, що треба було м’якше, делікатніше, глибше, і ще там якось, але «не так»…). Як вміємо… Ну, а «нині БЮТівця», «адвоката» ображених, а в минулому видатного компартійного ідеолога-ленінознавця на букву К. коментувати не будемо. Щоб не опускатися до того рівня, який «нижчий плінтуса». І ще. На нашу думку, намагання декого монополізувати право на український патріотизм — дикість і невігластво. Ми також вважаємо себе патріотами України (а не Папуа-Нової Гвінеї), але такими, які і йдуть, і, що важливо, дивляться вперед. На відміну від деяких «каліброваних» патріотів, що нібито намагаються рухаютися вперед, але з головою, «неестетично» повернутою «виключно в минуле». Газета «Репортер», № 6 від 8 лютого 2007 року

return_links(15); ?>