26.06.2007
12:00

Газета "Репортер": Краєзнавчий музей: у пошуках «веселого цвинтаря»

Олександр Новосьолов Одного разу, мандруючи однією країною, мені продемонстрували цікаву місцину - така собі туристична принада - "Веселий цвинтар". "Веселий" тому, що на надгробних плитах замість пафосних скорботних слів і тужливих портретів, в жартівливому дусі описується життя покійного. Наприклад: "Тут поховано поважного пана Івана, він був страшний ледацюга, п’яниця і бабій". Над епітафією зображено покійного пана Івана, який бенкетує за багатим столом, правою рукою високо піднімає чарку, лівою обнімає шикарну молодицю. І натовпи туристів уважно слухають, як цей покійний пан Іван, заповів поховати його саме так, а місцевий священик відмовився ховати його на сільському кладовищі, а згодом усі мешканці цієї місцини забажали подібної епітафії та посмертного малюнку.Слухаючи все це, я собі подумав, що у нас не бракує цвинтарів, однак вони зовсім не веселі і не є (за виключенням окремих) туристичними принадами. Взагалі говорячи про якісь особливі пам’ятки на Прикарпатті, а особливо в самому Івано-Франківську, які б могли бути туристичною візитівкою міста чи регіону, то тут ми потрапляємо в глухий кут. Що прикметного є у нас?Поставивши собі таке завдання я відправився у "експедицію" Івано-Франківськом, так би мовити у "пошуках "Веселого цвинтаря".Мої мандри завели мене у Обласний краєзнавчий музей. Я цілеспрямовано йшов сюди. Найцікавіші експонати, пам’ятки, раритети мають бути саме тут. Тим більше, що один мій товариш, який певний час працював у цьому музеї, розповів мені цікаву історію про рідкісні і цікаві речі, які зберігаються тут. Цей товариш розповідав про цікаву колекцію холодної зброї та обладунків. Не менш цікавою є історія про те, як ці обладунки потрапили до музею. Ще в 1944 р. під час звільнення Станіслава від німецької окупації, на околицях міста, радянські розвідники знайшли розбомблений потяг, який направлявся на Захід. В вагонах потягу знайшли розкішні меблі, різноманітні коштовні речі і колекцію холодної зброї та обладунків. Військові передали все це в місцевий музей.У передчутті відкриття я рухаюся залами музею, я шукаю те, що може привести сюди і учня школи, і студента вузу, і пересічного громадянина, і туриста, який об’їхав півсвіту для того, щоб побачити цю унікальну пам’ятку. Однак зі стендів на мене дивляться непривабливі, поїдені міллю опудала тварин і птахів, які буцімто представляють флору і фауну карпатського регіону. В залі поруч, "пап’є машові" людино-мавпи, що явно втратили актуальність, демонструють як і колись теорію вульгарного дарвінізму про походження людини. В наступних залах історична колекція дивує своєю убогістю. Звичайно, попре все, окремі експонати дійсно є цікавими, проте їх магія, сенс та самобутність втрачаються через відсутність втаємниченої атмосфери музейного інтер’єру. Але я не зупиняюся, мої пошуки так званого "Веселого цвинтаря" продовжуються.Очікуваного відкриття не сталося... Я, природно, задаюся питанням: "Чому стільки років експозиція не поновлюється?" , "Де ж ті рідкісні і цікаві пам’ятки, які зроблять похід у музей справжнім вояжем у світ невідомого, цікавого, оригінального та самобутнього?...", "Коли ми побачимо в музеях експонати, які роками є схованими в запасниках?". А повірте, і сумнівів в цьому немає, в запасниках безліч цікавих експонатів, якими з легкістю можна замінити "пап’є машових" людино-мав та скам’янілі зуби та бивні мамонта. Я прекрасно розумію, що необлаштованість виставкових залів та відсутність належного фінансування музейної справи прямо пропорційно впливає на ініціативу керівників та працівників музею. В той же час, в окремих приміщеннях, заїжджі гастролери виставляють воскові фігури та демонструють екзотичних потвор. Що ж, і це потрібно, але не в ратуші де колись засідав магістрат міста Станіслава, де колись приймалися найважливіші рішення для міста та його мешканців.Мені здається, що епоха безликої радянської дійсності залишилася у минулому. Усвідомлюючи це необхідно дбати про майбутнє, але дбаючи про майбутнє необхідно незабути своє минуле, не втратити своєї самобутності. Так у нас нема Ейфелевої вежі, Великого китайського муру чи навіть "Веселого цвинтаря". Проте у нас є інші цікавинки. Але всі вони чомусь заховані від нас. Типова ситуація, коли українські ікони XVII — XVIII ст., врятовані від забуття, відреставровані не виставляються в залах музеїв, а повертаються назад в сховища. Дев’ять унікальних ікон з колекції Художнього музею міста Івано-Франківська були виставлені в експозиції лише два тижні і сховані назад в схрони. Широкому загалу, побачити ці унікальні пам’ятки української традиційної іконографіки, так і не вдалося.Розмірковуючи про це, я мимоволі ловлю себе на думці, що наші музеї це такі собі "Веселі цвинтарі" з гарними епітафіями на могилах. І поки буде панувати оця безликість, безособовість (і в наших душах, і в нашому суспільстві) цінності нашої духовної спадщини будуть глибоко заховані у підвали і запасники. І ніяка реклама не принадить відвідувача у наші музеї до тієї пори, поки там не з’являться дійсно цікаві речі, поки не зміниться експозиція, яка вже років так тридцять не мінялася.Обійшовши музеї міста, я так і не знайшов якоїсь туристичної цікавинки –туристичної принади. Натомість "Веселих цвинтарів", які зовсім невеселі у нас достатньо...