Всі ми добре пам’ятаємо, що дармовий сир буває лише у мишоловці. І всі ми розуміємо, чому. Але завжди є ті, які «купуються» на той сир. Відповідно, завжди є і ті, хто цей сир у мишоловку кладе.
Іванофранківці вже, мабуть, встигли забути масові випадки лохотронів, які траплялися ледь не щодня на базарах обласного центру з десяток років тому. Все виглядало майже природно. Жіночці з авоськами підпихали «безкоштовну, безпрограшну» лотерею. Стерши надпис, вона знаходила приз «Пилосос», і радості її не було меж. Все, що було потрібно зробити далі — це застрахувати приз за… якихось там десять гривень. Малі гроші — великий подарунок. Ні за що. Хтозна, скільки людей купувалося впродовж дня на цей «розвод»?
Тож, що таке лохотрон? І звідки беруться лохи? «Лох — це людина, яка внаслідок власної необачності (освіти, світосприйняття, виховання, мислення, переконання, віри, забобонів, вчинків) наносить перш за все собі, а згодом і оточуючим шкоду. Ця шкода, як правило, характеризується, елементарністю — тобто для того, щоб не потрапити у халепу (яка вже відбулася), не потрібно якихось спеціальних знань тощо. Сьогодні мистецтво обдурювати людей перебуває на іншому, якіснішому рівні. Суспільство, в якому ми живемо, стає обачнішим, а шахраї хитрішими й оригінальнішими. Лохотрон — це ціла фабрика, диво-завод ідей і можливостей, які у більшості своїй направлені на одне — позбавлення матеріального статку наших громадян, які заради псевдозбагачення віддають значно більше, ніж гіпотетично могли б отримати», — таке визначення ми знаходимо на спеціалізованому сайті www.lohotrontoday.narod.ru.
І якщо раніше лохотрони були розраховані на тих, хто носить авоськи і намотує на вуха макарони, то нині все змінилося. Загроза клюнути на черговий «розвод» з’являється щоразу, коли відкриваємо поштову кореспонденцію, влаштовуємося на роботу, перевіряємо e-mail. Здоровий глузд перестає працювати, коли за роботу беруться шахраї-професіонали.
«Розвод» на дому
«На сайті оголошень якась дівчина з Коломиї написала мені про те, що вона шукає партнерів для бізнесу і хоче обговорити це зі мною більш детально. Я погодився. Вона назвала адресу. В недільний ранок я пішов на якусь квартиру по вул. Дудаєва.
Тут, окрім мене, зібралися дивні люди «лузерівської» зовнішності, з робітничо-пролетарськими обличчями. Чотирикімнатна квартира виглядала нормально. Тут була присутня і власниця квартири зі своїми дітьми, яка, до речі, теж мала безпосереднє відношення до проекту. Посередині стояла дошка для малювання. В кімнату зайшов чоловік неукраїнської зовнішності у діловому костюмі. Він почав говорити дивним американським акцентом. На дошці він намалював всяку банальщину Роберта Кіосакі, приводячи приклади в таблицях, хто де і як заробляє.
Всі дивилися і нічого не розуміли. Все, що він говорив, було далеким від правди і здавалося повною бздурою, яка при детальнішому аналізі показала б, що це неправдиві факти. Наприклад, він показав рукою на телевізор, на якому писало «Panasonic» і сказав: «Це вже реклама! Чому ви рекламуєте цей телевізор, а вам за це ніхто не платить?». На що я відповів, що це не реклама, а технічна специфіка і нехай почитає закон про рекламу для того, щоб дізнатися, що воно таке. Втім, всі мої намагання підняти руку і подискутувати були придушені, він розповідав не для мене. Люди слухали, проте ніхто нічого не записував і не розумів.
Загалом, все зводилося до того, що потрібно було розповсюджувати якісь продукти — класична мережева схема. Продукція пропонувалася найрізноманітніша: від парфумерії до якихось там пристроїв. Чоловік розповів про те, як їх потрібно рекламувати. Були сказані тези, що в розмовах один з одним ми завжди щось рекламуємо, радимо. Тепер ми робитимемо це за гроші.
Коли все закінчилося, я попросив можливості задати запитання. Таку можливість мені надали, але в індивідуальному порядку. Дуже скоро мені розповіли, що в їхньому Інтернет-магазині я матиму можливість купити товари дешевші, ніж в супермаркеті. Я попросив ссилку на магазин. Мені дали, а потім сказали: «Але без коду вам там нічого не продадуть. Ви повинні зареєструватися. Пакет документів коштує 40 грн.». На цьому моменті історія закінчується. Без коментарів.
Корпоративні вимоги
«Я надіслав свої резюме на сайти з оголошеннями про роботу. Мені зателефонував директор фірми «Інтвей» і ми домовилися про зустріч. Це був пристойний офіс з якісною технікою. Всі працівники були в костюмах, і цей факт я розцінив як не дуже позитивну ознаку, бо вважаю корпоративний стиль рабством.
Виявилося, що ця фірма має широке поле діяльності: Інтернет-магазини, електронна комерція, ігри на фондових ринках, торгівля акціями, розробка Інтернет?сайтів та інше. Коли я побачив їхні проекти, то був здивований примітивністю і непрофесійністю їх виконання. Далі я почав розповідати про реалізовані мною проекти, вони були позитивно вражені і сказали, що їм дуже бракує такої людини, як я. Ми домовилися про зустріч на наступний день.
Тут мене вже чекав один з директорів фірми по Україні, який приїхав зі Львова спеціально для того, щоб мене проанкетувати. Я сказав йому, що можу організовувати тренінги для працівників корпорації. Зокрема вважаю, що їм наразі згодяться тренінги на теми, які стосуються підняття рівня текстів, способів візуального «проставлення» інформації, дизайну, теоретичного рівня розробки сайтів та програмного забезпечення. Тож мені видали анкету на 300 запитань і відправили в іншу кімнату. Звісно, мене це не втішило, але я годину заповнював анкету, яка складалася з дурнуватих питань типу: чи готові ви вбити тварину, яка мучиться, чи добігаєте ви за транспортом, або коли востаннє ви вживали алкоголь.
Згодом комп’ютер показав, що я їм підходжу і ми почали переговори. Всіх задовольняло те, що я буду займатися тренінгами та організацією конференцій. Я гарантував, що люди, які заплатять за тренінг, винесуть із собою знання. Отже, в момент, коли я, окрилений новою цікавою роботою, зібрався йти додому та розробляти тему перших лекцій, я почув останню вимогу: «Треба бути одним з нас». Це означало стати членом системи, корпорації «Інтвей». Коли я спитав, що треба зробити, щоб стати «одним з них», виявилось, що потрібно зареєструватись, а вартість реєстрації виявилась дуже «скромною» — 300 ум. од.
Цікавим у цій історії є те, що не встиг я вийти за межі офісу, як на сходовій клітці мене наздогнав один представник корпорації і сказав, що готовий зі мною працювати. А через годину мені зателефонувала інша працівниця цієї корпорації, яка теж пропонувала співпрацю».
Представництво в Нігерії
«Все почалося з листа, який прийшов мені на e-mail. Мені писав представник Канадської лотереї. Оскільки я погано знаю англійську мову, мені довелося знайти людину, яка б переклала зміст листа. В ньому йшлося про те, що я виграла 820 тис. американських доларів. У листі зазначалось, що лотерея здійснювалась вибірковим методом, а учасники лотереї — випадкові люди, які не знають про участь у ній і т. д.
Отже, для того, аби отримати виграш, треба зв’язатися з представником фірми у… Нігерії, адже лише філія того банку може виплатити виграш. До листа додавалися координати африканського представника на ім’я Джеймс. Звичайно, я замислилася. Що це за лотерея, якщо я й не знаю, що беру в ній участь? Звідки ж беруться гроші на виграш, якщо ніхто нічого попередньо не оплачує? Що ще за філія в Африці? Але всі ці думки досить швидко розвіялися, бо ж ніхто у мене нічого не вимагав. Мені залишалося одне — писати Джеймсу, що я і зробила. Той вислав мені анкету на 15 запитань. Я відповіла, але не на всі, бо не всі були зрозумілі. Він уточнив, я знову відповіла. Він написав мені, що його справа суто паперова, а видачею виграшу займається інша людина на ім’я Драмілла і я повинна написати їй. Я знову зробила, як мені веліли.
Це зайняло купу часу, емоцій і сил. Все це перекладалося з англійської на українську, потім навпаки з української на англійську і тривало кілька місяців… КУПА ПАПЕРІВ — думала я, але це ж нормально, бо ж хто мені дасть 820 тис. доларів просто так? Треба попрацювати, треба все по?людськи оформити.
Впродовж цих 2-3 місяців я вже звиклася з тим, що я — мільйонер, добре, що хоч нікому не розповідала. Я вже почала заглядатись на дорогі авто і квартири, прислуховувалася до рідних та близьких, гадаючи, що ж я їм подарую, коли отримаю виграш. Смішно, але, за моїми підрахунками, мені ледь вистачало грошей, аби зробити все замислене. Драмілла, до речі, виявилась дуже заклопотаною і по тижневі мені не відписувала на листи — я ж бо вже почала думати, що вона хоче вкрасти мої, чесно заслужені, гроші.
Я навіть встигла написати лист обурення, їй та Джеймсу, про те, що я так чекаю виграшу, а його все нема і нема. А я вже гроші розпланувала, і взагалі… І от нарешті сталося! Відписала. У листі з вибаченнями я прочитала фразу: ви повинні оплатити послуги адвоката, який буде висилати вам гроші, і рівно за 48 годин по тому ви отримаєте свій виграш на банківському рахунку, який створить наша організація. Послуги адвоката коштували 600 ум. од. «Моя зарплата — 120 доларів, де ж мені взяти таку суму?», — питала я їх в наступному листі. Відповідь була невтішною. Мені радили позичити, взяти кредит тощо.
Листування моє припинилося. А через рік мені написали нового листа: в ньому йшлося про те, що я виграла 10 млн. ум. од. Ставки росли…».
Схожих на ці історій є безліч. Лише у розмовах з друзями, знайомими, родичами кожен з нас почує хоча б кілька таких. Може, хтось посоромиться розповісти — визнати про те, що йому теж вішали макарони на вуха, а хтось, навпаки, застереже інших від зла. В будь-якому випадку ми повинні про це говорити, аби вберегти близьких, аби не дати можливості розвиватися шахрайським бандам. Бо так чи інакше від цього страждає величезна кількість людей.
Адже нині ці угруповання працюють з психологами, гіпнотизерами та вміють тримати рівновагу рівно до того моменту, поки не починають відчувати, що ми вже в їхніх руках. Це цілі системи великих груп людей, серед яких кожен за щось відповідає: хтось заманює людей, хтось надає афері статус офіційності, а ще хтось розробляє всю цю схему і знаходиться в тіні. На жаль, шахраїв нині стає все більше і більше, а нам все важче і важче стає їх розрізняти.
Тетяна Соболик.
Газета «Репортер», №3 (17 січня 2008 року) |