15.06.2006
12:00

Левко Бондар: «Просто шкода втраченого часу»

– У багатьох шанувальників твоєї творчості ти асоціюєшся саме з Івано-Франківськом. Ти народився і виріс в цьому місті? – Ні. Я народився якраз на Стрітення в 1956 році в Бердичеві Житомирської області. Мої батьки родом з Вінничини. Тата в 1949 посадили на десять років за націоналізм. Після смерті Сталіна, в 1954 він отримав амністію. Мама на той час вчилася на Закарпатті і її направили в Бердичів на роботу і тато поїхав туди, в Бердичів, до неї. Цікаво те, що мій дід якраз в Бердичеві воював за Петлюру з Щорсом. І згодом доля закинула нашу сім’ю якраз в це місто. А другий мій дід пропав в Дубно в 1946 році. Десь в Дубнівському замку його забрали енкаведисти, так і пропав безвісти. І згодом сталося так, що я потрапив в Дубно, був там режисером фестивалю і виступав. Тоді там відбувався фестиваль «Тарас Бульба». Тобто завжди траплялося, що я ходив по дідівських слідах. В Івано-Франківськ ми переїхали в 1967 році. Я тоді мав іти в четвертий клас. І знову цікавий збіг: в Бердичеві я вчився в 5-й школі, і тут потрапив в 5-ту. – А що було після школи? Після школи поступив в інститут нафти й газу. Ми з друзями створили ансамбль «Метроном». Я був найстарший, а хлопці на два роки молодші за мене. І якось шкода було залишати цей колектив. Та й батько наполягав на такій освіті. Провчився там два роки і подумав: «Нащо воно мені, дірки в землі робити?», написав заяву і пішов до війська. Там два роки служив, набрався трохи розуму, а, може, й дурості. Потрапив в музичне відділення, там навчився грати на духових інструментах. Після війська працював на фурнітурному заводі, потім слюсарем. Поступав в Одесу на заочне відділення художнього факультету. А в той час в нашому місті відкрили художньо-графічний факультет і я на нього поступив. Той курс, на якому я вчився, був першим випуком факультету в 1986 році. – Коли ти почав співати і писати пісні? – Першу свою пісню, звісно про кохання, написав у 8-му класі. Саме тоді й почав грати на гітарі. Мій батько їздив на заробітки десь на Харківщину і я дуже його просив купити мені гітару, бо в Станиславові купити її не було можливості. Тож такої втіхи було, коли тато мені її купив!.. А друга пісня – то вже десь в 10 класі. Я написав музику на слова Шевченка «Тяжко-важко в світі жити сироті без роду». Якраз вік у мене був такий, юнацький максималізм, тема близка. Ну і пішло-поїхало… – Як і в кого виникла ідея створення гурту «Бункер-Йо»? – Колись був такий колектив «Заграва», ним керував Володя Павліковський, а я в той час просто грав на гітарі і співав пісні. В той час «Заграву» прослуховував один продюсер, а в моєму репертуарі в тоді була пісня «Не хочу я в Америку, не хочу я в Канаду». І він напівжартома сказав: «Якщо не хочеш – то й не поїдеш». І я справді не поїхав з ними на гастролі. Так сталося, що майже вся «Заграва» залишилася в Америці. Повернувся додому Володя Павліковський, зараз він працює в Києві. Приблизно десь тоді й виник наш дует: Тарас Близнюк і я. Ми разом їздили до Львова виступати. Тарас брав клавіші, я гітару. А назва виникла, мабуть, в Коломийському музеї. Музиканти «Заграви» їздили вибирати собі костюми, і з якогось жарту виникла назва «Бункер-Йо». – Який був склад «Бункер-Йо»? – Повний склад гурту був в 1991 році: Ігор Савин, Богдан Маруда, Сергій Іванов, Зеник Онофреїв і я. Двоє клавішників і двоє гітаристів. Ми тоді поїхали на «Червону Руту», стали там лауреатами. Потім склад, звісно, змінювався. Багато людей перейшло через «Бункер». Ми тоді мали підвал в клубі комунальників і це підземелля якраз дуже добре відповідало назві. Свої фонограми в нас записували і Тарас Житинський, і «Фантом», був такий гурт «Захід», зараз його бас-гітарист утворив «Гринджоли». – Ти в душі більше художник чи співак? – Не можу сказати, ніби щось переважає. Але, певно, більше художник, бо як співак я рідко виступаю, тому що… Не буду пояснювати, й так всі розуміють. Зараз з будь-кого, вклавши гроші, можна зробити популярного артиста. Державна політика не направлена на те, щоб в нас була якась якісна продукція і щоб це впливало на підсвідомість пересічної людини. А на цю свідомість тепер впливає сусід із Сходу. – Чим було зумовлене твоє тимчасове перебування за кордоном? – Найгірше для творчої людини, це, як сказав колись Гафт, «невостребованность», тобто відсутність інтересу до того, що робиш. Коли прийшла перша влада незалежної України, тоді нас потребували всюди. І популярність була… Потім, як кажуть, поміняли паровоз і якщо ми були в першому вагонні, то опинилися в останньому. Потяг пішов в інший бік. І вся естрада пішла в тому напрямку. До влади прийшли ті, котрі вже оговталися після перших років і для них навіть сама назва нашого гурту була боязкою. Тоді й почали на естраді переважати солодкаві пісні ні про що. Зате все було спокійно і «нормально». – Розкажи про створення студії звукозапису «На майдані». – Студія була створена за три роки до Майдану, бо тепер слово «майдан» асоціюється з революцією. Ми із «Бункером» їздили на гастролі в Польщу і дуже успішно там виступали. В нашому репертуарі було тільки чотири пісні польськомовні, решта пісень – українською. І сприймали нас дуже гарно. Підходив до нас один менеджер, пропонував виступати й надалі там. Але склалося так, що залишився в Польщі тільки я. Малював, співав, а потім подумав, що мушу наробити слідів і на Україні, поки ще не дуже старий. Бо, як би то не було, але там чужа держава, хоч там працювати творчо легше. Присутня єдина політика в плані культури, адже там на радіо звучить 80% польської музики, і навіть вірменин за національністю розмовляє польською мовою. А в нас, навіть на Західній Україні, на радіо переважає російськомовна музика. Коли виконавці звертаються до директорів FM-станцій, то в них вимагають грошей за те, щоб прокрутити їхню музику. Але ж російські виконавці таких грошей не платять. Звісно, це впливає на свідомість. Якщо кожного дня бачити одні й ті ж обличчя по телевізору, чути той самий репертуар, то люди несвідомі, або підлітки думають, що якщо показують, значить це добра музика. Не шукають для себе альтернативи. Сама ідея створити студію і записувати добру українську музику була вже давно, але я не мав фінансової можливості. Потім один колега вклав гроші і тепер в мене є робота, яку роблю із задоволенням. Кожного дня чомусь вчуся. Ця робота складна і цікава. В перервах між нею – малюю. – Що вважаєш своїм найбільшим досягненням як керівник студії? – Про досягнення говорити ще рано. На звукорежисерів вчаться близько десяти років. Звісно, певний життєвий досвід в мене є, але я багато чому ще вчуся. Зараз проходить, так би мовити, період школи. На студії записуємо багато дітей. В нашому місті є дитяча студія Лесі Соболевської «Кольоровий світ» і практично всі діти, які там займаються, роблять фонограми тут. Приїжджає багато людей з районів. «На майдані» записується народний артист України Михайло Кривень, іноді Володимир Пірус, записували Тараса Житинського, альбом називається «вечорниці у Лондоні». Є дуже талановитий хлопчина Максим Самойлов, він незрячий, мешкає в Тлумачі. Для себе зробити альбоми ніяк не зберуся, хоч матеріалу є багато. – Як, на твою думку, в сучасному суспільстві взаємодіють категорії «влада» -«митець»? – Ніяк. Швидше, можна говорити про категорії «влада» і «не митець». – Яким ти бачиш майбутнє української пісні, української музики? – Майбутнє буде. Потрібен час, так само як і для держави. Але українська мелодика настільки багата, що не щезла за десятиліття і за століття. І нікуди не щезне. Нехай буде трохи різних впливів, але це все мізерне і відпаде. Шкода тільки, що втрачається цей період. Приїжджають чужинці і вивозять гроші з держави. Їм допомагають споживачі, які мають гроші і викидають їх для забави. – Якби тобі запропонували повернутися назад і щось змінити в своєму житті, що б це було? – Може, робив би щось інакше і швидше. В мене забагато ліні було, мабуть в усіх так в молодості. Зараз надолужую той час. Якраз цю лінь і змінив би. Просто шкода втраченого часу. Любов Загоровська