31.01.2008
12:00
|
Зберімось разом, щоб не пити.., або про що говорили анонімні алкоголіки на Міжнародному форумі в Івано-Франківську |
Недавно в Івано-Франківську відбулася конференція учасників руху анонімних алкоголіків (АА) з різних міст України та ще з кількох європейських країн. Вони називають світовою співдружністю свій рух, що був започаткований у США понад 70 років тому, а нині охоплює вже близько трьох мільйонів чоловіків та жінок у більш як 180 країнах. А це свідчить про ефективність участі в групі АА тих узалежнених від алкоголю, котрі виявили тверде бажання покінчити з пияцтвом, спираючись на колективну підтримку одне одного. Ці чоловіки й жінки повною мірою усвідомили, що втратили здатність контролювати свій потяг до спиртного (знають, що для них за першою чаркою неодмінно буде друга, третя... десята), тож уже місяці й роки не беруть до уст ні грама.
Для таких людей АА — єдиний вихід із ситуації, що тяжіє над ними дамокловим мечем, єдина можливість повернутися до нормального життя. Допомогла ж їм вчасно зупинитися над прірвою і не впасти на алкогольне дно Програма одужання «12 кроків» АА. Втім, краще розкажуть, як зуміли вирватися з лабет алкогольного дурману, ті учасники міжнародної конференції, котрі погодились на умовах анонімності (це головна засада діяльності АА) поспілкуватися з журналістом.
«Я заснув п’яний у кабіні підйомного крана...»
РІЧАРДАС.
Ще малим у сім’ї я не просто стикався з проблемою пияцтва — ріс із нею. Мій алкоголізм — наслідок того, що я бачив удома, що пережив через батька-алкоголіка. Якщо не було його після роботи вдома декілька годин, ми точно знали, що він десь уже заливає за комір. Не знали, правда, якого із двох можливих варіантів нам очікувати: або повернеться тато добродушно налаштованим і без зайвих слів піде спати, або ж почне ні з того ні з сього буянити. Чимось розлючений, він міг підняти руку на дітей, на нашу маму. Мені соромно було за батька перед жителями хутора, де ми мешкали, перед учнями й педагогами школи, де я вчився. Правда, переважна більшість із них вдавали, що нічого не знають про біду в нашій сім’ї, аби не загострювати у дітей відчуття сорому, який ми постійно носили в душі.
Та хоча приклад тата-пияка був для нас відразливим, я й сам ще десятилітнім хлопчаком задля цікавості вперше попробував яблучного вина. Сподобалось. Мабуть, вплив батька таки позначився негативно на мені — якщо не на генетичному, то на підсвідомому рівні. Після школи я навчався в технікумі радіоелектроніки у Вільнюсі. На жаль, передчасне відчуття своєї дорослості зіграло зі мною злий жарт — почав усе частіше шукати приводів, аби випити з дружками (не назвеш друзями тих, кого єднає лише один інтерес — посидіти за пляшкою). Ще 18-річного мене закрутив алкогольний вир. Не допомогла вирватися з нього і служба в тодішній Радянській армії — там теж були нагоди й умови для пиятик.
Потім через свою згубну звичку мусив поміняти кілька місць роботи. Був електриком, машиністом підйомного крана на будові (дійшло до того, що одного разу під час зміни заснув п’яний у кабіні), ремонтував телевізори. Мені було 24 роки, коли я вперше гостро відчув фатальну загрозу пияцтва для моєї подальшої долі. Ви не повірите, але це сталося, коли я в робітничому гуртожитку прасував штани, аби вийти надвечір до міста (вік спонукав шукати, за прикладом моїх, уже одружених ровесників, дівчину для створення сім’ї). Оскільки ж був напідпитку, то... спалив свої вихідні штани, а другі, брудні, ще раніше кинув прати... Отак нікуди того вечора я не пішов і гірко задумався над сенсом свого не життя, а існування.
Та навіть коли одружився і в нас народилася донечка, все одно зривався, знову й знову поринав у запої. На той час мене, звільненого за пиятику з попередньої роботи, взяли вільнонайманим працівником до литовської армії. Супроводжував вантажі, які транзитом через територію Литви везли в Калінінградську область російські військові, і... пиячив з ними. Аж коли дружина поставила переді мною ультиматум: або я житиму без горілки, або розлучимось, — звернувся до лікаря наркодиспансеру. Він мою пристрасть до спиртного потрактував як хворобу — алкоголізм. Порадив ходити на збори АА, бо самому алкоголіку навіть при всьому бажанні дуже важко тривалий час не пити. У групі ж АА ті, хто вже має такий досвід, усіляко підтримують у новачка прагнення до абсолютної тверезості. Мені теж допомогли порвати з алкогольним минулим. Уже давно обходжуся без горілки — і в мене все налагодилось як у сім’ї, так і на роботі.
«У Швеції ми створили свою групу АА...»
ЮРІЙ.
Я хворий на алкоголізм уже 30 років. Ще в молодості любив добряче собі «закласти». Правда, дещо затримала процес мого перетворення з пияка побутового на хронічного, а далі — на алкоголіка служба на Далекому Сході після закінчення Московського училища прикордонних військ. Просто у тих віддалених від цивілізації місцях проблемою було купити горілку.
Потім служив в Україні, і в мене почалися вже справжні запої. Кодування допомогло лише на якийсь час, трясовина пияцтва знову засмоктала мене. Добре хоч вдалося вийти на військову пенсію. Оскільки вона була невелика, а я ще був не старий, пішов працювати в міліцію. Але і тут прикладався до чарки. Дружина стала погрожувати розлученням, казала, що я подаю поганий приклад двом нашим синам.
Порятунок знайшов, відвідуючи групу анонімних алкоголіків у нас в Житомирі. Спільнота АА — то для мене друга сім’я. Завдяки тому, що ми підтримуємо один одного в дотриманні тверезого способу життя, не п’ю вже близько семи років. П’ять із них перебував у Стокгольмі, і там узалежнені від алкоголю заробітчани з країн СНД створили свою групу АА, де збиралися у вільний час. Могли, звичайно, ходити і на збори місцевих груп, але ми не настільки добре знаємо шведську, аби розуміти все, про що там ведуть мову.
Повернувшись півроку тому в Україну, знову відвідую нашу житомирську групу АА, виробляю документи для нової поїздки до Швеції. До речі, мій старший син ходить на аналогічну групу, але наркоманів. Він утримується від вживання ін’єкційних наркотиків уже два роки.
«Якась невідома сила повела мене до собору...»
ВОЛОДИМИР.
Пияцтво забирає в людини здоров’я, розум, найкращі роки життя. Та якби йшлося лише про самого алкоголіка. Страждають ті, хто поруч із ним, — рідні, близькі, навіть незнайомі люди. Якщо свідомість хворого на алкоголізм (а це така ж хвороба, як і інші) ще не цілком затуманена, залишаються крихти розуміння, яка смертельна небезпека тобі загрожує. «Так далі жити не можна», — сказав я собі одного разу. І зміг протриматися тверезим аж цілі шість років.
А далі трапилося ось що. До нас у Луцьк приїхали родичі із села. Гуляв я з ними містом, зайшли до ресторану щось перекусити. Для гостей узяв шампанське, яке хтось, проголошуючи тост, запропонував і мені бодай пригубити. Я випив трохи — ніби нічого, захотілося підняти келих разом з усіма присутніми за столом і вдруге, і втретє...
Та як реагує організм алкоголіка навіть на, здавалося б, невинне шампанське? Хоч на погляд здорового чоловіка не було, власне, й від чого сп’яніти, я «зірвався», знову запив, причому йшлося про вже значно міцніші напої, — і це потягнуло ланцюг неприємностей і бід для мене самого та оточення. П’яним сів за кермо машини і скоїв аварію, внаслідок якої загинула людина. За вироком суду відбув п’ять років «хімії». Але й після того не міг зав’язати з пиятиками...
Зрештою, якась невідома сила повела мене, коли знову ж таки був під мухою, до собору. Я схилив голову перед священиком, ледь не плакав. «Отче, допоможіть! — благав. — Більше так жити я не можу...» Священик порадив ревно молитися, аби Господь навернув мене на праведний шлях, і дав адресу, за якою відбуваються збори анонімних алкоголіків — людей, котрі так само, як і я, втратили здатність стримувати свій потяг до спиртного. Ми з моїм дружком по частуваннях не дуже-то сподівалися на позитивний для нас результат участі в тих зборах, тож коли йшли на групу АА, прихопили з собою в сумці пляшку вина. Але ми її так і не розпили, переконавшись, що гуртом, на основі взаємної підтримки, набагато легше поборювати в собі спокусу до чарки.
З того часу не п’ю вже 19-й рік — і закликаю та допомагаю залишатися тверезими й іншим узалежненим від алкоголю.
«Звільнився від диявольської спокуси...»
Отець ВАСИЛЬ.
Я недавно зустрів скромний, але дуже відрадний для мене і моїх рідних ювілей — не вживаю спиртного рівно рік. Звичайно, бажаю цього всім тим, хто ніяк не може покінчити з пияцтвом. Алкоголізм — хвороба невиліковна, яка, неухильно прогресуючи, врешті призводить до передчасної смерті людини, якщо та не схаменеться.
Хоч сам я і не перебував на крайній стадії цієї хвороби, але вчасно збагнув, що зі мною коїться щось недобре. Вранці хрестив дитину, мене, ясна річ, запрошували і на хрестини, на яких сидів нерідко аж до вечора, чаркувався з господарями й гостями... Повертався додому нетверезим. Уранці піднімався з постелі — в голові переполох... А тут якраз у нашій УГКЦ з благословення патріарха Любомира Гузара оголосили рух за тверезість серед вірних і мене як священика залучили до нього (в єпархії не знали, що й за мною, душпастирем, водиться гріх пияцтва). і мене запекла думка: чи має моральне право проповідувати парафіянам тверезий спосіб життя той, хто сам став на дорогу, яка веде не вгору, а вниз? Зробив для себе прикрий висновок: можу остаточно перестати контролювати себе, якщо не кину пити. Отак гостра необхідність звільнитися від диявольської спокуси зеленого змія спонукала мене прийти на збори івано-франківської групи анонімних алкоголіків «Єдність». Прийшов не як священнослужитель, а як хворий у товариство, де всі звертаються один до одного на ім’я (й вигаданим теж можеш назватися) і на «ти», адже перед хворобою ми всі рівні. Не варто заспокоювати себе ілюзією якогось упорядкованого вживання спиртного — воно неминуче переросте у невпорядковане. Для нас є лиш один вихід — завжди залишатися тверезими алкоголіками. У першому із «Дванадцяти кроків АА» так і записано: «Ми визнали своє безсилля перед алкоголем; визнали, що ми втратили контроль над собою».
То хто або що має допомогти людині, котра стоїть над безоднею? Зазначу, що до світової Співдружності анонімних алкоголіків входять люди різних віросповідань та конфесій чи й навіть невіруючі, тож вона і сама не є релігійною організацією, і з жодною релігійною організацією не пов’язана. Більшість членів АА, котрі зуміли покінчити зі своїм пияцтвом, завдячують цим, як вони кажуть, силі могутнішій, ніж їхня сила волі. Хто розуміє під цією силою Бога, а хто, можливо, — лише допомогу зборів групи. То вже його особиста справа. «Намагалися шляхом молитви і роздумів поглибити контакт з Богом, як ми розуміли Його, молячись лише про знання Його волі, яку нам належить виконати, і про дарування сили для цього», — читаємо в одному із «Дванадцяти кроків анонімних алкоголіків».
В АА немає офіційного членства (зі списками членів, обліком відвідування), немає вступних і членських внесків — група існує завдяки нашим добровільним пожертвам. Будь-хто може побувати на її відкритих зборах (і так само піти, якщо йому тут щось не сподобалося), передумова лише одна — бажано не пити перед своїм приходом до нас. Новачка ми не збираємося критикувати, а пропонуємо йому спертися на підтримку й допомогу тих, хто вже має успішний досвід тверезості. Збори групи «Єдність» відбуваються в приміщенні їдальні «Карітасу», що навпроти катедрального собору Святого Воскресіння в Івано-Франківську, кожного понеділка, середи, п’ятниці о 18.00.
Замість післямови
Світова Співдружність анонімних алкоголіків об’єднує чоловіків і жінок, які діляться один з одним своїм досвідом, силою і надією, аби допомогти собі й іншим позбавитися від алкоголізму. Їх кілька десятків приїхало з різних куточків України та з-за кордону до Івано-Франківська на п’ятирічний ювілей місцевої групи АА «Єдність» (була й гостина — лише з кавою, чаєм!).
А перед початком конференції на сцені запалили свічку, всі за традицією встали — задля хвилини мовчання. «Згадаймо, — сказав ведучий, — про те, що нас об’єднує; про тих, хто ще не знає про нас, хто шукає дорогу до нас; про тих, кого вже ніколи не буде поруч через цю страшну хворобу; про тих членів АА, кого сьогодні немає на зборах, згадаймо про себе і навіщо ми тут».
І ось уже всі беруться за руки, утворюючи своєрідне коло тверезості, разом читають молитву про душевний спокій: «Боже, дай мені розум і душевний спокій — прийняти те, що я не в силах змінити; мужність — змінити те, що можу, і мудрість — відрізнити одне від одного».
Дай же їм, Боже, те, що вони просять! Дай і тим хворим на алкоголізм, у кого ще не визрів твердий намір стати тверезим алкоголіком, навіть тим, хто давно вже втратив надію, бо сам наодинці зі своєю бідою не може дати собі ради і дозволяє алкогольній трясовині все більше засмоктувати себе.
Іван ЗЕЛЕНЮК
Галичина 31 січня 2008 рік
|
|