18.04.2008
12:00

Франківчанка Людмила Карайченцева та її учні дивують несподіваними мистецькими витворами з твердих побутових відходів

Знаходити в смітті прекрасне, погодьтеся, ще важче, ніж бачити в калюжі зорі. Людмилі Карайченцевій це вдається. Завдяки чому, вона й сама достеменно не знає. « Я дивлюся на порожню пляшечку з–під шампуню чи незвичний уламок пластмаси і відразу уявляю, що з того може вийти, — зізнається майстриня. — Уява спрацьовує блискавично. У мене є спеціальний мішок, куди складаю нестандартні пляшечки, невеликих розмірів упаковки, частини поламаних ляльок та інші тверді побутові відходи більш–менш «пристойного» вигляду. Згодом вони стають у нагоді під час реалізації якогось задуму. Можуть лежати без потреби рік–два, а тоді ніби на дорозі знайдеш».

Серед побутового сміття, що таки дошкуляє проголошеній батьками Івано–Франківська європейськості обласного центру Прикарпаття, Людмила Леонідівна не тільки зуміла розгледіти майбутній мистецький ексклюзив, а й із його допомогою толерантно пропагує екологічну культуру, застерігає від «брудних» цивілізаційних загроз, що невідступно переслідують людство з кінця минулого століття.

Від глини до «польових» досліджень сміттєзвалищ

На Івано–Франківщину пані Людмила потрапила чотири десятиліття тому за розподілом, здобувши в Харкові фах біохіміка. Народилася вона у славному полковому місті Лубни (дівоче прізвище Кисла теж, мабуть, козацького походження). У її роду були представники різних ремесел, проте мистецькою лінією «ніхто не пішов». Щоправда, мама, котра все життя пропрацювала медсестрою, вміла добре орудувати голкою й ниткою — в хаті все її руками було вишито, але хіба то щось особливе для вправних полтавчанок. Був ще в Києві дядько з вищою технічною освітою, котрий вважався талановитим маляром–самоуком (його полотна відзначала навіть спеціальна художня рада), та то вже трохи віддалена гілка їхнього генеалогічного древа.

Прикарпаття полюбила, як рідну Полтавщину. «Коли приїхала з чоловіком, інженером–залізничником, до Івано–Франківська, — пригадує, — то побачила зовсім інші, ніж у нас на Лівобережжі, обряди і звичаї, дуже гарні і своєрідні вироби майстрів народних промислів. У собі ніяких мистецьких талантів тоді не помічала. Працюючи в дитсадку, якось узяла до рук глину — і вона відразу піддалася. Пальці відчули м’який, пластичний і навіть теплий матеріал. Тоді зліпила фігурки до казки «Маша і Ведмідь», двох впертих кізочок, що не могли розминутися на кладці. Дітки також охоче бралися за глину, а наша завідувачка обережно зав’язувала ті «шедеври» в хустинку і несла показувати у міськвно».

Тверді побутові відходи пані Людмила «відкрила» для себе і вихованців міської екологічної станції, куди після дитсадка привела її педагогічна стежка, чотири роки тому. Про екологічні проблеми, як то прийнято у високому науковому і чиновницькому світі, можна говорити довго і нудно. Можна по–іншому: дотепно й образно. Особливо в підлітковому середовищі, де менторські настанови традиційно викликають внутрішній спротив. Гуртківці–екологи, визначившись чотири роки тому зі своєю участю у придуманій дорослими акції з оптимістичною назвою «Побутовим відходам — друге життя», взялися досліджувати міські «сміттярки». «Це була непроста справа, — каже Людмила Леонідівна. — Хтось прямував у красивих костюмчиках до Будинку дитячої творчості, а ми — часом у дискомфортну непогоду — ходили містом і перевіряли, в якому стані перебувають місця утилізації сміття. За результатами цих «польових» досліджень ми склали карту–схему і подали в міськвиконком. Потім створили агітбригаду, яка пропагує екологічну культуру. Ходимо від школи до школи і переконуємо, що тверді побутові відходи можуть бути або страшною загрозою для людства, або красивим і корисним матеріалом. Це вже настільки в кого розуму вистачить».
Ексклюзив із хімізованого непотребу

Про те, що викинуті пластикові пляшки та інший хімізований непотріб служить добротною сировиною для виготовлення якісного шиферу та іншого будівельного матеріалу, відомо багатьом. А про зроблені на їхній основі в домашніх умовах сувеніри ви чули? Причому, значно безпечніші від забавок примітивного ширвжитку, привезених із Піднебесної та сусідніх з нею азійських земель. Щодо ексклюзивності, то нічого й порівнювати: обрізана зверху і розмальована пляшка з–під будь–якої «Коли» стає чудовою вазочкою чи тулубом для викинутої ляльки, від якої вціліла лише голова, тирса — для об’ємного картинного пейзажу, спиці від старої парасолі і різнокольорові стрічечки–ниточки — для чарівної екібани. У завершеному вигляді це справді дивує і зачаровує. В хід іде все, призначене для утилізації, що хоч трохи має естетичний вигляд. «Ні я, ні мої гуртківці, — каже пані Людмила, — у своїх виробах ніколи не повторюємося, бо немає однакового, так би мовити, набору відходів — щоразу народжуються цілком оригінальні вироби, часом — мистецької вартості. Де б у мене не виникали нові ідеї, вдома чи на вулиці, я несу їх сюди, на екологічну станцію, і ми реалізовуємо задумки разом із дітьми».

Особливий напрям творчості, придуманий моєю співрозмовницею, — міні–іграшки з винних пробок. Трохи допоміжного матеріалу, чимало фантазії і в результаті виходять дуже симпатичні чоловічки і звірята. Як розповіли колеги Людмили Карайченцевої, коли її коркові вироби експонувалися в Києві на виставці «Народної іграшки», то біля них скупчилося найбільше телеоператорів. Доброзичливої уваги вибагливої столичної публіки удостоїлися й роботи трьох вихованців Людмили Леонідівни, що втішило наставницю більше, ніж її власний успіх. А ще вона із щирим захопленням розповідає про дуже цікаві вироби інших методистів екологічної станції — Тетяни Михайловської та Віри Брик, котрі теж захопилися новим видом творчості.
«Безвідходне» мистецтво — в маси

Образотворче мистецтво на любительському рівні — це пані Людмила помітила упродовж тривалої педагогічної діяльності — доступне майже всім школярам. Вона пригадує часи, коли ще керувала підлітковим клубом, розташованим на околиці Івано–Франківська, то ліплення з глини та виготовлення різних іграшок якнайшвидше урівнювало в творчому статусі відмінників й учнів, рівень знань яких у традиційній школі коливався між «три» і «чотири» за старою бальною системою, дітей із зразкових сімей і родин алкоголіків. Якщо вдавалося ненав’язливо прихилити до себе «неблагополучні» юні душі, то вони розкривалися несподіваними талантами. Заохочення до неповторності вона практикує дотепер, і юні екологи не перестають тішити індивідуальними досягненнями. Які казкові куточки підводного царства вмістили вони в так звані акваріуми — стандартні п’ятилітрові пластикові ємності з–під питної води, призначені для утилізації. Диковинних рибок виготовляють з гіпсу, а водорості, черепашки та дрібну морську фауну — з підручних матеріалів. І вміст жодного «акваріума» не повторюється.

Те, чим захопила своїх гуртківців Людмила Карайченцева, може стати цікавим заняттям і для людей інших вікових категорій, зокрема пенсіонерів, котрі нудьгують на заслуженому відпочинку. «Створювати мистецькі шедеври — то вже ознака особливої Божої прихильності, — міркує вона, — а робити сувеніри, іграшки, подібні до наших, доступно багатьом. Мене ця робота дуже тішить і віддаляє від буденності. Шкода, що вільного часу обмаль, тому по–доброму заздрю людям, котрі професійно займаються образотворчістю, бо пошук краси і відчуття радості — їхній щоденний робочий стан».

Започатковане пані Людмилою «безвідходне» мистецтво, схоже, потроху оволодіває масами. Біля івано–франківського центрального ринку перша бабуся–аматор за гривню–дві вже пропонує симпатичні кошички з букетиками, виготовлені за технологією Карайченцевої. Мабуть, підприємлива пенсіонерка пройшла майстер–класи в представника підростаючого покоління свого роду, котрий відвідує гурток екологічної станції. Та хай там як, а бабці й заняття до душі знайшлося, і свіжа копійка вряди–годи «капає».

Сама ж Людмила Леонідівна нині придивляється до сонячної, як вона каже, соломки. «Дуже хочу з нею попрацювати, — ділиться намірами. — У виставковому залі краєзнавчого музею, що в приміщенні колишньої ратуші, часто демонструються аплікації прикарпатських майстринь. Вони, звісно ж, чудові, але мені бачиться зовсім інший стиль робіт — об’ємні картини з соломки. Я вже пробувала їх робити — це щось особливе».

І немає сумнівів, що солом’яне ноу–хау Карайченцевої невдовзі стане надбанням кожного бажаючого. Як сказала методист екологічної станції Ганна Левицька, Людмила Леонідівна — дуже щира і доброзичлива жінка, її творчі секрети — у всіх на виду.

Україна молода