17.06.2008
12:00

Що заважає розвитку в Україні зеленого туризму

З настанням сезону масових відпусток багато людей замислюються над тим, де відпочити. Ціни путівок до санаторіїв та будинків відпочинку "кусаються", тому далеко не всім по кишені. Альтернативою їм у зарубіжжі давно став так званий зелений, або сільський, туризм. Він приваблює до себе дешевизною, можливістю добре відпочити на природі, ознайомитись із укладом життя села, його традиціями. У країнах ЄС близько 35 відсотків жителів надають перевагу саме такому туризму. Там кількість агросадиб сягає десятків тисяч. Скажімо, у Польщі та Словаччині цією справою зайнято 10 відсотків населення. У Великобританії, Німеччині, Франції, Іспанії, Греції та інших країнах поїздки у сільську місцевість займають друге місце після відпочинку на морі. Ці держави податковою політикою всіляко сприяють сільському туризму. Він створює на селі робочі місця, сприяє розвитку його інфраструктури. Разом з тим це й популяризація нашої історії та культури. Відпочиваючи, туристи знайомляться
із місцевими ремеслами, фольклором тощо, мають змогу спостерігати, як господарі працюють у полі, в саду чи на пасіці. Можуть і самі взяти участь у виготовленні вина, збиранні винограду, фруктів, грибів, лікарських трав.
Агротуризм сприяє піднесенню народних промислів і навіть цілих галузей сільського господарства: багато сільських господарів пропонують гостям власноруч зроблені вишиванки, ліжники, дерев'яні вироби, катання на бричках та верхи на конях. Великий інтерес туристів до верхової їзди сприяв відродженню у Карпатах гуцульського коня.
Україна має чудові можливості для розвитку сільського туризму - в усіх регіонах є пам'ятки історїі та культури світового рівня, унікальні природні заповідники. До того ж близько двох третин сільського населення в нас безробітні або частково зайняті. За даними опитувань, понад мільйон із них могли б запропонувати туристам свої помешкання. Однак офіційно зареєстровано лише близько трьох тисяч селянських садиб, які надають такі послуги. Та й розташовані вони в Україні нерівномірно. Більшість - на Закарпатті,
Прикарпатті та в Криму. Чим далі на Схід, тим їх менше. Щоправда, останнім часом сільські господарі Слобожанщини, Донбасу, Запоріжжя та інших регіонів також виявляють все більше інтересу до цієї справи. Це засвідчила, зокрема, виставка "Українське село запрошує", яка відбулась у Пирогові під Києвом.
Селяни з усіх областей демонстрували на ній свою гостинність, показували світлини осель та місцевості, де вони розташовані, розповідали, як туристи можуть провести у них відпочинок.
- Моя дружина все робить, аби приготувати гостям домашні страви, які вони замовляють, - говорив власник туристичної оселі з Закарпаття Михайло Олексійович. - Молоко, сир, м'ясо, овочі та фрукти - усе із власної господи.
Я воджу туристів на екскурсії у гори, до пам'яток історії й природи, катаю на конях, влаштовую на їхні дні народження фольклорні свята тощо. Крім ошатних кімнат із усіма побутовими вигодами, маємо сауну та колибу.
Привабливі котеджі на тлі гір і річок, апартаменти у народному стилі, власні винні погреби та басейни з термальними і мінеральними водами у дворі - таких осель у Карпатському регіоні багато. От тільки на мої запитання про ціни їхні господарі відповідати не поспішали. І не дивно. Вартість такого чудового відпочинку не всім по кишені. Інша справа, що сервіс у цих оселях європейський, а зацікавленість господарів у тому, щоб гості були задоволені, значно більша, ніж у санаторіях та будинках відпочинку.
Чим далі "вулиця" туристичних осель вела мене на "схід України", тим ціни на них ставали помірнішими, а самі оселі - скромнішими. У не менш мальовничих і славних місцях Київщини, Черкащини чи Чернігівщини відпочинок обходиться майже вдвічі дешевше. Щоправда, тут не завжди запропонують казковий будиночок
із баром та сауною, але влаштують відпочинок не гірше. Правда, дізнатися про такі садиби важче, ніж про західноукраїнські. Господарі з Луганщини чи Херсонщини гірше рекламують свої оселі та послуги. Вони ще тільки починають свій бізнес і не мають потрібного досвіду.
До речі, а чи важко в Україні стати господарем оселі, в якій приймають туристів? На моє запитання Михайло Олексійович із Закарпаття відповів: "Я у своєму селі такий один". Чому? "Труднощі з реєстрацією, отриманням дозволів від санстанції, інших контролюючих органів, брак коштів", - неохоче ділилися
проблемами сільські господарі. Дещо прояснив картину голова Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні Володимир Васильєв. Аби дістати дозвіл на надання туристичних послуг у власній оселі, селянин має зареєстуватися як приватний підприємець, розповів він. Уже тільки те, що треба по кілька разів звертатися до держадміністрації, ходити по чиновницьких кабінетах, долати бюрократичну тяганину, відлякує селян від цієї справи. Як і
необхідність сплачувати непосильні для "нерозкрученого" господаря податки.
Отож багато таких підприємців працюють "у тіні".
- Хоча селянин, який здає лишки житлової площі туристам і харчує їх
продуктами з власного підсобного господарства, не повинен би платити податки від доходів за такі послуги і ставати суб'єктом підприємницької діяльності, - вважає В. Васильєв. - Так давно заведено в усіх країнах Європи. У нас же ніяк не можуть розглянути проект закону про сільський зелений туризм, який передбачає такі пільги. Гальмує справу й неможливість знайти кошти на будівництво та реконструкцію осель. Більшості селян недоступні пільгові кредити.   Та найголовніші проблеми зеленого туризму починаються не на сільському подвір'ї. Багато селян не можуть запросити до себе гостей через погані дороги, занепад музеїв, пам'яток історії та культури, жалюгідний стан водопровідної та каналізаційної мереж на селі тощо. Та в багатьох селах приймати туристів уже й нікому. З 1991 року кількість людей, які проживають у сільській місцевості, зменшилася на два мільйони. Стан здоров'я сільського населення поганий, а великий відсоток сімей належить до так званих деструктивних - у них процвітає пияцтво, насильство над жінками та дітьми, інші негативні явища. Такі люди займатися серйозною справою не можуть і не хочуть. Ті ж, що можуть і хочуть, не отримують допомоги від держави і змушені розраховувати лише на власні сили. А вони не безмежні. Навіть у Західній Україні, де сільський туризм розвинений найкраще, ним займаються здебільшого жінки. На їхні плечі лягає не лише організація туристичних послуг, а й надання їх, облаштування і прибирання помешкань, придбання та приготування
харчів для туристів, безліч інших турбот. А це майже каторжна робота.   Отож українським селянам залишається тільки заздрити угорцям, яким держава дає пільгові кредити для будівництва туристичних осель, або білорусам, які ще недавно приїздили до нас вивчати організацію сільського туризму, а нині вже хваляться бурхливим його розвитком. Білоруському селянину, аби отримати
дозвіл на приймання в себе туристів, варто лише раз на рік заплатити в сільраді 15 доларів. Для становлення своєї справи він може взяти у банку пільговий п'ятивідсотковий кредит без застави та поручительства.
Сільський туризм, який міг би принести значні кошти до бюджету, сприяти розвитку села та популяризації України у світі, нашою владою недооцінений.
Тож невідомими, а значить, непривабливими навіть для більшості наших співвітчизників залишаються багато її красот, унікальних пам'яток історії та природи. Бідніші на це країни далеко випереджають нас за кількістю туристів і прибутками від цієї галузі. Чому ж і тут пасемо задніх?  Наталя Литвиненко, "Сільські вісті" 2008.06.13