|
Українське суспільство однозначно виступило на боці маленької Грузії у конфлікті з російськими збройними формуваннями. Жодні аргументи не варті єдиної людської смерті. За офіційним переписом населення, яке проводилося у 2001 році, грузинами себе назвали тільки 100 прикарпатців. Проте тільки у Калуші їх мешкає не менше десятка. Що думають вони про війну на батьківщині?
Тетяна Беруашвілі народилася і все життя жила у місті Руставі, яке розташоване за 25 км від Тбілісі. У 2006 році вона переїхала у Калуш. Каже, що так склалися обставини: неможливість знайти роботу у Грузії, а відповідно — вижити, змусила її покинути рідний дім. Приїхала вона до доньки, яка живе у Калуші, оскільки тут вийшла заміж. Роботу знайшла доволі швидко, і задоволена, що може займатися улюбленою справою. А спеціалізується вона на лікувальному масажі.
— У Грузії у мене залишилося багато рідних, — каже Тетяна Беруашвілі. — З братами, сестрами та друзями підтримую тісний зв’язок. Ми спілкуємося по телефону та інтернету. Про те, що російські війська почали бомбардувати Тбілісі, дізналася від подруги по телефону. Вона повідомила, що о 5-ій годині ранку військові почали стріляти по радару, який знаходиться у самому центрі міста. Трохи пізніше від родичів я довідалася, що деякі невеликі поселення повністю зруйнували, від них практично і сліду не залишилося. У мене дуже багато рідних у районному центрі Карелі. (За повідомленнями ЗМІ, МЗС Грузії звинуватило Росію у бомбардуванні приміщення поліції у Карелі минулої п’ятниці. У повітряний простір Грузії з боку Росії увійшли три бойові літаки. — Авт.). Але я не можу знати, що там відбувається, бо у понеділок ввечері уже не могла ні з ким сконтактувати. Слідкую за новинами, які показують по усіх телеканалах, і дуже переживаю, бо майже в усіх містах, які обстрілюють військові, є близькі мені люди.
На думку Тетяни Беруашвілі, причиною цих воєнних дій є не люди і їхні бажання, а брудна політика з боку Росії, яка просто хоче силою захопити Осетію:
— Конфлікт цей дуже давній. Почався він ще близько 200 років тому і ніколи не припинявся. Але етнічних протистоянь ніколи не було. Люди давно асимілювалися і живуть дружньо, створюють спільні сім’ї. Останні 20 років почалася велика економічна блокада. Поперекривали дороги, закрили заводи. Тому люди залишилися без роботи; багатьом з них доводилося голодувати. Якби не це, то, можливо, я б досі була на батьківщині. Тут добре, але додому все одно хочеться. Мої рідні там у дуже важкому становищі. Але покидати домівки поки що ніхто не хоче. Племінники пішли у грузинську миротворчу армію. Грузини не хочуть війни, так само, як і пересічні росіяни. Усі ці дії є політичними, а страждають невинні люди. Ми дуже сподіваємося, що миротворцям вдасться владнати конфлікт і цей жах припиниться.
Грузин за національністю Резо Цецхладзе мешкає у Калуші з 1965 року. Родом він з невеличкого селища поблизу столиці Аджарії — Батумі. Усе своє трудове життя Резо Мурадович — за кермом вантажівок та пасажирських автобусів. У 1986 році після вибуху на Чорнобильській АЕС брав участь у ліквідації наслідків катастрофи. Сьогодні він проживає на вул. Січових Стрільців. Виростив трьох дітей і тепер виховує п’ятеро онуків.
— Російсько-грузинський конфлікт на кордоні з Південною Осетією розпочався 8 серпня, у день відкриття Олімпійських ігор, — каже Резо Цецхладзе. — Я вважаю, що відкривати вогонь саме у цей день було великою помилкою президента Саакашвілі. Щодо причин війни у Грузії, то хочу сказати, що взагалі будь-які збройні конфлікти між державами — це велика гра великих політиків. У даному випадку відчутні руки Америки і Росії, які розв’язали цей конфлікт. До того ж, обидва імперіалісти ведуть подвійну гру. Поки політики „граються” між собою, доказуючи, хто сильніший, гинуть звичайні, ні у чому не винні мирні люди, а молоді хлопці вимушені виконувати накази своїх начальників і стріляти у таких, як самі. Мені дуже шкода усіх тих, хто постраждав під час бомбардувань і обстрілів.
Зараз я дуже переживаю за свого брата Джумбера, також калушанина, який якраз 8 серпня поїхав у Тбілісі, де йому мають зробити операцію на серці. Переживаю і за своїх братів та сестер. І хоча вони живуть на півдні Грузії — в Аджарії, все одно душа болить за них, бо невідомо, як далі розвиватимуться події. Телефонного зв’язку з ними в останні дні немає. А по телевізору дізнатися, що там насправді відбувається, — неможливо. Російські канали кажуть одне, українські — зовсім інше, а по „Євроньюз” відчутні „нотки”, диктовані Америкою. Щоб знати усі правдиві події у Грузії, треба там зараз бути і все бачити на власні очі.
Тетяна ЧОЛІЙ, Ігор МУДРИК, журналісти газети "ВІКНА"
|