|
Ні, я не помилився. І не перебільшую. Дітлахам цього села нема потреби впрошувати батьків, аби повезли їх на атракціон до Івано-Франківська чи до якогось іншого великого міста. На околиці, котру поміж собою люди називають «Гора», є дитячий майданчик, нічим не гірший за ті звичні, які туляться між багатоповерхівками у містах і на які останніми роками ласо поглядають, а нерідко й витісняють будівельні фірми. У Маркові (Богородчанський район Івано-Франківської області) майданчик навіть дещо багатший за так звані пісочниці і кілька драбинок та лавочок у міських кварталах. Окрім гірки, лавочки-каруселі, двох турніків (для найменших і дорослих), гойдалки на два крісла і ще декількох малих споруд, є найпривабливіша і найбільш захоплююча — чортове колесо. Не бозна-яке високе, бо піднімає допитливих сміливців на висоту до п’яти метрів, і не дуже містке, адже має лише чотири сидіння. Зате поруч, у рідному селі. Зрозуміло, що повноправними господарями майданчика є діти — хлопчики й дівчатка, які живуть найближче звідси (на «Горі» побудувалися 16 молодих сімей). І тут, як правило, завжди гамірно від розмов дорослих, галасу дітвори. У вихідні та святкові дні від відвідувачів немає відбою. А ввечері сюди часто приїжджає машинами молодь, навіть із довколишніх сіл, і просить дозволу порозважатися. Цікаво, що це своєрідне містечко на радість дітям і дорослим обладнав не якийсь фінансово багатий заклад, а односелець Михайло Мариневич. У рідному та довколишніх селах його знають як старанного, вправного і тямущого будівельника-тесляра, бо не одну хату звів, коли люди будувалися з дерева. З часом довелось перейти на дещо вужчу «спеціалізацію» — дахи. Ось і недавно молоді хлопці-односельці, які працюють під Києвом, просили, аби їхав з ними, бо вони вже звели будинок до даху. Казали, що буде лише керувати роботами. Відмовився з простої причини: усіх грошей і так не заробиш! Та й сини не дуже схвалюють, аби тато, маючи пенсію, їхав на якісь заробітки. «Відпочивай. Наробився-наїздився за свій вік», — розраджують Мариневичі-молодші, побудовані поруч з батьківською оселею. Та хіба може всидіти без роботи і клопотів людина, котра ніколи не шукала легкого хліба? П’ять років після служби в війську Михайло Васильович був бригадиром будівельників у місцевому колгоспі, 15 років працював у ремонтно-аварійній службі Богородчанського РЕМу, а в останні роки перед виходом на заслужений відпочинок подався у Сибір. Не сидить без діла й нині. Вистачає турбот на власному обійсті, синам допомагає, інколи людям підсобляє. Зо три роки тому взявся за справу, яка не принесла йому ні копійки доходу, навпаки — одні лише витрати з власної кишені. За копітку справу — будівництво дитячого майданчика.— Найперше я змайстрував дві гойдалки, — розповідає Михайло Васильович. — Міркував так: маю трьох онуків — то для них. Згодом лавочку, яка працює за принципом каруселі, обладнав турніки... Сусідні дітлахи почали до внуків вчащати. Тішилися вони, радів і я з ними: хоч якусь розвагу і заняття мають, а не лише бешкетують і марнують час на пустощі. Будуючи кожну зі споруд, постарався, щоб і сили набиралися діти. Так з’явилися гімнастичні бруси, палиця для підтягування, турніки. — Мабуть, недешево це все Вас коштує? — перепитуємо у Михайла Васильовича. — А хіба гроші вартніші за дитячу втіху? — запитанням на запитання відповідає майстер. — Звісно, багато чого із господарських запасів пішло сюди. Дещо, чого не мав, «притягнув» на майданчик від тих, кому допомагав сам. Трохи, зовсім трохи, підсобляли односельці. Он той тризуб бляхар Петро Боднарчук виготовив, три дні затратив, щоб акуратно вистригти його з бляхи. Аби надійно позакріплювати все на майданчику, одного лише цементу пішло 23 мішки... — Не вагались, беручись за таку складну конструкцію, як чортове колесо? — Я довго обдумував, як його зробити, і був певний, що вийде. А дехто збоку сіяв сумніви: «Як будеш гнути труби на колеса?». До бочки вигинали ще з одним сусідом. Як бачите, вийшло не гірше, ніж це зробили б на заводі. Взагалі на чортове колесо затрачено було чотири дні роботи... Мариневичів майданчик, а за два роки вже й дитячий, — на розвилці доріг. Щоб худоба, яку женуть на пасовище за селом не заходила сюди і не нищила споруд, Михайло Васильович обгородив його воринами, окультурив місце розваг — змайстрував лавочки для відпочинку, насадив дерева. Тож через кілька років майданчик стане ще привітнішим. За такий чудовий подарунок йому вже сьогодні вдячні сільська дітвора та їхні батьки, під чиїм наглядом тут забавляється малеча (це одне з правил безпеки, якого вимагає від дорослих автор і творець своєрідних, самотужки змайстрованих атракціонів Михайло Мариневич). Віриться, що й діти нинішніх дітей добрим словом згадуватимуть про діда Михайла, який з великої любові до внуків — Марійки, Михайлика і Руслана та сусідських діток не пошкодував свого часу і власних грошей на громадську справу. Якомога більше б нам таких ентузіастів і небайдужих людей у кожному селі! Отоді наш поступ до кращого життя був би впевненішим і багатшим на успіхи. Мирон ДМИТРИШИН Газета «Галичина»
|