10.12.2008
12:00

Своєрідна тавтологія долі…

Вона любить малювати. Малювати та інколи читати. Від нудьги рятує телевізор. Переглядає «Вогонь кохання», «Циганка з виходом» та ряд інших подібних серіалів. Живе з думкою про порятунок, з думкою про те, що появляться гроші і добрий дядько-лікар врятує її ноги. Вона – 19-річна долинянка Христина Парищинцева – інвалід першої групи. «Зм’якшення кісток, - каже Христина. – Вісім разів ламала ноги. Пам’ятаю, як дворічним дівчатком радісно бігала у дворі, впала і перший раз отримала травму. Коли проходила лікування у Львові, то один медик пообіцяв, що вилікує цю недугу. І що Ви думаєте? Помер Василь Дмитрович у 50-річному віці, так і не змігши мені допомогти».

Живе Христина з мамою. Лідія Миколаївна також інвалід першої групи. Мама і дочка – дві долі такі різні і такі однакові. Найвірогідніше, що хвороба у Христини спадкова, бо лікарі поставили такий же діагноз, як і рідненькій. Своєрідна тавтологія долі… Живуть ці люди у своїй хатині, яку отримала пані Лідія у спадок від батьків. «Добре було доти, поки жила моя мама. Вона працювала і пенсію отримувала, здорова була і нам допомагала. А зараз що?», - бідкається жінка.

«А родичів не маєте?», - питаю. Тут побачила сум на жіночому лиці. В історію, яку розказала Лідія Миколаївна, повірить не кожен. Виявляється, рідна сестра відреклася від своїх. Після смерті мами хотіла відсудити половину хати, а коли програла справу, то не дзвонить і не появляється більше у Долині. А сама – не бідна львів’янка. Зараз зі своєю дочкою працює в Італії.

«Добре, що приходить наша Любочка з територіального центру», - каже жінка. Тут зиркнула у вікно і радість засяяла на обличчі. Любов Тужиляк – соціальний працівник, яка на обслуговуванні має чотирьох інвалідів. За її словами, сім’я Парищинцевих потребує особливої уваги.

«Тут Вам смачненького прикупила, такого, що Христинка ще й не пробувала», - тішить та розраджує пані Люба, принісши замовлений товар. За словами жінки, приходять до Христинки і вчителі Оболонської школи (дівчина закінчила школу на хороші оцінки), інколи навідуються свідки Єгови.

«Мало добрих людей на землі залишилося, - зажурилась вона. – Де вже ми не зверталися з просьбою допомогти інвалідам, та результатів ніяких. Зараз сильно тече дах, прогнило вікно, навіть помитись не маємо де. Може читачі «Доброї справи» змилуються і допоможуть придбати невеличку ванну та зробити ремонт даху».

Завела розмову про свої болі, турботи та переживання. Розповіла про публікацію у «Порадниці», на яку не відгукнулася жодна жива душа. Зверталася родина інвалідів з листом до прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. Відповідь прийшла на Долинську міську раду.

Нещодавно депутат Мирослав Гаразд описав їхні проблеми і біди. І ось, чекають люди хоч якоїсь підмоги з боку влади. Пані Лідія примовчує вже про комп’ютер, яким так і «марить» Христина. Планує йти вчитись, як тільки вилікує ноги. Лідія Миколаївна пробувала себе у торговельно-економічному інституті, але залишила на третьому курсі, оскільки ноги підводили і було досить важко. Жаліються люди на те, що дуже мізерні пільги на комунальні послуги. За газ доводиться платити і по 200 гривень в місяць. А ліки? За словами Лідії Миколаївни, третину пенсії витрачають вони на ліки.

Вже не вперше зустрічаю людей з серйозними проблемами. Всі вони – важко хворі, збідовані, але добрі. Залишаючись людьми з великим серцем та відкритою душею на цій землі, вони вміють любити, терпіти і прощати. Тваринку образити собі не дозволяють. І хоч важко жити Христині та Лідії Миколаївні, допомагають вони навіть бездомним собачкам. Четверо собак та трьох котів тримають жінки під своєю опікою. Пригадується цитата з поезії: «Бо не багато так часу відвела доля, на все, як кажуть, на землі є Божа воля. Він міг сказати б вам усім: - Спішімо жити! Творіть, добро, щоб по собі щось залишити. Спішіть радіти кожній митті, кожній хвилі, та так, щоб душу ви свою не очорнили!

З грудня українське суспільство тринадцятий раз з світовим співтовариством відзначає Міжнародний день інвалідів. На сьогодні для України проблема захисту інвалідів набуває значення у зв’язку з постійним зростанням їх частки серед населення держави. За останні десять років чисельність осіб з особливими потребами в Україні перейшла 18-відсотковий рубіж.

Наша держава взяла на себе і виконує конкретні зобов’язання щодо матеріального забезпечення інвалідів, створення для них необхідних правових, соціально-побутових умов життя. Чи виконує держава свої зобов’язання, – може сказати кожен житель. Але ж ми можемо не тільки нарікати на державу, ми – добрі люди і можемо творити добро на землі. Допомогти тим, хто потребує! 

Н. Кузьмин

Газета «Добра справа» 

return_links(15); ?>