20.07.2006
12:00

Форми абсурду

Архиєпископ Люблинський Юзеф Жичинський, відповідаючи на питання журналіста “Чи є можливою поява релігійної держави в умовах сучасної Європи?”, відповів: “Створити можна найрізноманітніші форми абсурду, але це принесе тільки великі біди”. Слушні слова високопреосвященого владики наштовхнули мене на думку, що сучасна Європа ще не є настільки безнадійною і нудною, щоби не дозволити собі трохи державно-політичного безглуздя на початку ХХІ століття. Скажімо: абсурдна невизнана держава в Придністров’ї існує вже півтора десятиліття. Існує доволі успішно, а тепер – на зло усім хав’єрам соланам – готує абсурдний (з точки зору міжнародного права) референдум, під час якого невизнаним громадянам ПМР пропонується невизнано зазначити у невизнаних бюлетенях до кого – Молдови чи Росії – їм, скорше за все невизнано, приєднатися. Більше того, невизнана держава зі столицею у Тирасполі готується до створення невизнаних міжнародних збройних сил з іншими невизнаними державами – Абхазією та Південною Осетією. Це буде перший крок до створення цілого міжнародного (географічно-європейського!) об’єднання невизнаних державних утворень, яке, зрозуміло, також ніхто не визнає. Порівняно з цим створення релігійної теократичної держави десь у Татрах не виглядає чимось аж надто неможливим. Неможливе – буває! Наприклад, якби хтось сказав у 1992 році європейським політологам, що об’єднана Європа вкупі з Америкою допустять через 15 років створення на руїнах СРСР нової Імперії з центром у Третьому Римі, вони б не повірили. Тоді вони малювали смішні карти швидкого розпаду єльцинської Росії на десять чи то чотирнадцять окремих державок. Включно з якоюсь там “Суверенною Уральською республікою”. А тепер в столиці російських імператорів з Дому Романових їхній не менш могутній політичний нащадок з візан-тійською розкішшю приймає клуб світових лідерів. І вони – воленс-ноленс, з перекривленими мармизами і дулями в кишенях – погоджуються з тим, що в майбутньому розподілі глобалістичних ролей неоімперська Росія буде “енергетичною станцією” Євразії, якщо не всієї планети. “Абсурд!” — кажуть дипломати з “гнізда тарасюкового”. Але їх майже не чують. Світовий караван йде собі в невідоме майбуття. Глобалістичний розподіл вже не казка. Країни визначаються, як у дитячій грі чи як у “пустельній” рекламі “Спрайту”: хто ким буде в майбутній планетарній грі за виживання. Хто яку роль візьме (або ж: кому яку дадуть). Це теж одна з форм геополітичного абсурду. Функ-ційна. Всі хочуть ролі поважні, або ж, хоча би, прибуткові та ексклюзивні. Америка, як виглядає, хоче бути світовим “лідером+поліцаєм” і має на це більш ніж вагомі підстави. Скромніша й стомлена своєю красивою та довгою історією Західна Європа, скорше за все, хоче бути “клубом привілейованих пенсіонерів-рантьє” з юридично гарантованими теплими і довгими “присмерками”. Східній Європі Західна неофіційно (але прозорими натяками) пропонує стати “клубом прислуги” при клубі “держав-старпьорів”. Східна Європа поки що “комизиться” (не весь гонор втрачено), натомість Північна Африка готова вже тепер заповнити усі вакансії на “чорній кухні” ринку праці ЄС. Китай “по-дорослому” претендує на роль “світової робітні” з таємними планами років так через тридцять підкласти здоровенного їжака під американське лідерство. Японія не проти заняти нішу “технологічного тигра” і конкурує тут з Південною Кореєю. Австралія, Канада, Аргентина, Мексика і Бразилія потроху займають нішу високопродуктивного “світового села”, пріоритетно розвиваючи аграрну галузь і впроваджуючи генні технології у сільське господарство. Туди ж “підтягуються” Чилі, Болівія, Південна Африка і Нігерія. Індія хоче бути “всім потроху” і в неї, як не дивно, це виходить. Кожна країна, зрозуміло, зважає при такому “рольовому виборі” на свої ресурси та особливості. Україні, зважаючи на відому привабливість та незакомплексованість наших дівчат, могла б пасувати глобальна роль “всесвітнього борделю”, але тут нас випередили добродушні й ще більш незакомплексовані тайки. Поки Київ та Крим будуть доганяти Бангкок за якістю доріг, готелів, ресторанів і послуг, в цю благодатну нішу, скорше за все, “втиснуться” також Індонезія, Бірма, полінезійські острівні державки, а згодом – В’єтнам і післяфіделівська Куба. Якщо готельним будівництвом, довгими ногами та “багатим духовним світом” киянок-одеситок-сумчанок ми в’єтнамців (скорше в’єтнамок) ще зможемо якось взути, то цінами і кліматом вони нас взують точно. Дешевизну тамтешніх красунь нам не перебити. Так само, як і чарівну привабливість тропічних пляжів. Тут для нас виникає небезпека. Адже серед переліку функціональних ролей у глобалістичному театрі є також малоприваблива роль “країни — планетарного смітника”. Дехто з “сильних світу” вже поблажливо киває на Україну. Мовляв, у них там все йдно є Чорнобиль, нехай би звозили до себе усе смердюче та радіоактивне. Товариство, мовляв, заплатить, тим і жити будете. Нас, зрозуміло, така перспектива навряд чи влаштує. А що робити? Догнати Японію в технологіях не зможемо. Конкурувати з китайським ширпотребом на світових ринках – тим більше. Тепер, судячи з усього, слово за українськими дівчатами. Що вони скажуть? Марта Млинарська