28.07.2006
12:00
|
Будьмо! |
Дуже часто чуємо з усіх владних рівнів, що пріоритетним стратегічним напрямком розвитку нашого міста Івано-Франківська є туризм.
Все це повторюється з року в рік, і від сесії до сесії проголошується наче якесь шаманське за¬клинання. Хоча, як твердить одне арабське прислів’я, скільки б не промовив слово «халва» — в роті солодше не стане. Але спробуємо ще раз про туризм.
Як відомо, є різні види туризму, наприклад: гірський, водний, парусний, кінний, зелений, екстремальний, бізнесовий, ігровий, релігійний, секстуризм нарешті. Все це нам не підходить з причини нашого географічного розташування, а на останній — явно не дотягаємо. Хоча можна в місті спробувати ще екстремальний вид, ну, це коли турист десь в ліфті у 9-ти поверховому будику на Позитроні застрягне, а вибиратиметься звідти самотужки.
Як же ж так, ми живемо в справді туристичному регіоні, а так тяжко мусимо думати, як привабити туриста, і не менше, як в якійсь Шепетівці.
Звичайний турист усіма способами добирається до нас, щоб потрапити подалі в гори, дихнути карпатського цілющого повітря, а в місті він перебуває дуже коротко, головним чином на вокзалі. Отже, гори притягують туриста палко, і він вперто їде в Карпати.
Нам залишається полювати на туриста, тільки пропонуючи йому один, традиційний вид туризму — класичний, тобто знайомство з історією, культурою, архітектурою і побутом нашого міста і його городян. Тож коли ми чуємо про розвиток туризму як пріоритетної стратегічної галузі нашого міста, то певно що йдеться про класичний туризм.
Щож нам запропонувати туристові такого, щоб його справді у нас зацікавило? Тільки не наш побут, звичайно, це явище суто для нашого внутрішнього вжитку, це — особисте, як спідня білизна.
Не дуже вже ми сильні в архітектурі, особливо після інтенсивної забудови всіх дворів та дитячих майданчиків. Саме тоді за попередньої міської влади історичне середовище в місті остаточно було зруйновано, а залишились тільки окремі пам’ятки, що можуть привернути увагу дуже специфічних туристичних груп, переважно виходців з Польщі та Ізраїлю.
Так, в польських туристичних довідниках в Івано-Франківську згадують переважно дві споруди: Колегіату та Палац Потоцьких.
Відвідати ці пам’ятки можна хіба номінально, бо ні одна, ні друга не відповідає істиричному призначенню: в Колегіаті вже немає того легендарного і величного римо-католицького храму з унікальним органом і різаними дерев’яними скульптурами, що описані в Секевича, а в Палаці Потоцького після 300-річного перебування військового шпиталю вже нічого історичного не залишилося.
Єврейські туристи можуть нашвидку оглянути єдину напівуцілілу в місті синагогу на вул. Страчених (колись її прикрашали чотири унікальні мавританські вежі, які славили цю синагогу на всю Європу).
А відтак, туристи, що шукають за історією та архітектурою, поїдуть собі до Львова і Чернівців, де можна оглянути в десятки разів більше уці¬лілих історичних пам’яток.
Ще можна водити нашого укра¬їнського туриста (бажано з Донбасу) і розповідати про «старовинну» авст¬рійську історичну площу біля Ратуші, хоча ми самі добре пам’ятаємо, що її відбудували в радянські часи далеко не за автентичними ескізами, а сама ратуша збудована в стилі конструктивізму в 30-роках ХХ сторіччя.
Щоправда, біля ратуші визріває новий, справді цінний туристичний об’єкт — замурований недолугими будівельниками підйомний кран. Тому що, якщо кран не розберуть, то багато цікавих приїдуть подивитися на це “явище”.
(Принагідно нагадаю, що знаменита Пізанська вежа також будувалася не падаючою.)
Що ще у нас є на показ туристові: греко-католицька церква у пристосованому для неї приміщенні колишнього першого єзуїтського собору, православна автокефальна церква в пристосованих приміщеннях вірменського собору, православна церква КП у пристосованій споруді другого єзуїтського собору на Грюнд¬вальдській. Всі перелічені святині пристосовані для нашого власного побуту. Наші «дихаючі на ладан» музеї не варто показувати туристові, а краще спровадити його до Коломиї, де є що подивитися.
Щось з культурних заходів — фестивалі в місті не приживаються, а постійні рокерські тусовки на озері складають цікавість хіба що тільки певним особам міського суспільства.
З реакреацією взагалі проблема — недобудований стадіон, на якому грає другорядна команда другорядної ліги; єдиний уцілілий від тотальної вирубки парк з кількома напівголодними лебедями та качками; міське озеро, в якому небезпечно купатися... Ні, це все, напевно, також тільки для нас, городян, тобто — для внутрішнього користування.
А що ж влада робила всі ці роки для розвитку туризму в місті?
Найлегше, мабуть, було б повернути місту історичний герб і усунути двох чорних ворон, які не тільки «прикрашають» міський герб, але ще й окупували всі дерева та сади в місті. Проте і цей «тяжкий» поступ в розвиток історичного туризму владою не зроблено.
Залишається тільки розвивати один доступний і знайомий для нас вид туризму — застільний. А це ми вміємо — там же, за столом, дорогому нашому туристові якраз і розповімо про грандіозні плани нашої влади щодо розвитку туризму.
А кожен турист для нас дійсно дуже дорогий, особливо якщо приїхав не власним транспортом. Адже вибір у нього невеликий — радянський зачумлений поїзд «Прикарпаття», який об’їзними шляхами через Коростень і Львів везе нам туристів з цілої України; «московський» потяг, що тягнеться з Івано-Франківська до Тернополя 8-9 годин; рейсові автобуси, що завше «на кожному слупі» підбирають сільських вуйків, котрі їдуть до кума в сусіднє село, і часом прихоплюють з собою кілька поросят.
Ще можна спробувати повітряний екстрім — авіарейсом з Києва на літачку класу «Зімбабве-Занзібар».
Тому після такої подорожі до Івано-Франківська пересічному туристові хочеться вже не так тих архітектурних шедеврів, а швидше б за стіл, щоб по келішку-другому вихилити і проголосити тост за наш найкращий в світі застільний туризм. І як казав колись один Джон, після по¬дібного туру: «Я не знаю, хто такий БУДЬМО, але більше за нього я пити не можу». Тож за туризм, будьмо!
Андрій Микитин
|
|