ШОЛОХОВСЬКА ЗЕМЛЯ

Власне,  дружба між Києвом і Музеєм Михайла Шолохова на Поволжі, а дещо згодом - і побратимство між Миколаївським районом Одеської області, де ставав на ноги український письменник, та Ніколаєвськом-на-Волзі Волгоградської області Російської Федерації, де перебував у евакуації із родиною майбутній Нобелівський лауреат, розпочалася із оповідання Степана Олійника «Незабутнє».

У цьому творі наш співвітчизник описав свою зустріч у поволзькій станиці зі знаменитим уже тоді автором «Тихого Дону». Сталося це в часи оборони Сталінграда, в червні 1942 року. Степан Іванович працював у «Сталінградській правді», й Михайло Олександрович передав для газети щойно написане оповідання «Наука ненависті». Довго шолоховознавці не могли встановити історію й час написання твору, який став хрестоматійним у часи воєнного лихоліття. Ідентифікував ці віхи московський журналіст і сумлінний дослідник Євген Малюта, котрий по крихті збирає все, що стосується місця перебування в роки війни Михайла Шолохова. Тим паче, що й  сам він походить із уже згадуваної станиці. А сталося це так.

Гості із Поволжя в Києві

Коли 2004 року - до сторіччя Михайла Шолохова - у Ніколаєвську-на-Волзі замислили відкрити музей його імені, газета «Заволжье» звернулася до всіх, хто знав письменника, з проханням надіслати спогади. І як же здивувалися, коли одержали листа з… Одеси від землячки Анастасії Гурбенко, котра в 1942 році очолювала Ніколаєвський райком комсомолу. Якраз тоді в заволзькій станиці перебувала родина Шолохова, і сам письменник туди часто навідувався до дружини й чотирьох дітей, писав статті в різні газети про події на фронті. Жінка розповіла, що український письменник Степан Олійник, якого дуже шанують у Одесі, також зустрічався з Михайлом Шолоховим, мало того, залишив спогади про цей епізод. Що в Києві живе донька письменника Леся Олійник, яка часто буває в Одесі. Що кожного року до дня народження поета по всій Одещині влаштовують Олійниківські читання…

Одне слово, запалила волжан бажанням відвідати Україну, батьківщину Степана Івановича, котрий також жив у їхньому місті майже два роки, коли працював фронтовим кореспондентом газети «Сталінградська правда». Отож торік у розпал жнив Євген Васильвич завітав до Києва разом із главою Ніколаєвськой райадміністрації Олександром Ткаченком та головним редактором районної газети «Заволжье» Олександром Лепещенком, щоб познайомитися з Лесею Олійник. Побували також у селі Левадівці - там зростав Степан Олійник, працюють музей, школа, колективне господарство його імені, у Одесі, де навчався один із класиків українського гумору. Зустрічалися з людьми, які добре знали Степана Івановича. Тоді ж пообіцяли запросити у Поволжя й делегацію з України.

Шолоховська земля: Кружилиха, Каргінська, Вйошенки           

Мандрівка розпочалася з Москви, де на Київському вокзалі нашу делегацію у складі Лесі Олійник, очільника Миколаївської райадміністрації Олександра Чорного, керівника одного з фермерських господарств Олександра з Одещини та автора статті зустрів Євген Малюта. Комфортабельним автобусом рушили вглиб Росії. Московська, Тульська, Пензенська, Воронезька, Ростовська області…

Пізно ввечері прибули у станицю Вйошенську. Оселилися у готелі «Дон». Уночі не помітили, а вранці з вікна номера відкрилася така панорама, що дух перехопило: на високій кручі над широким і справді тихим Доном вивищувалася дивовижна скульптура – Аксінья несе воду на коромислі, а її перепиняє на розвихреному коні Григорій. Такими їх побачив московський скульптор Микола Можаєв. Стоїть вона з 1991 року. То було моє перше знайомство з героями Шолохова і Вйошенками - так з любов’ю називають своє поселення станичники.

Як розповів наш гід по Шолоховських місцях Віктор Болдирєв, його назва походить від слова «вєха», тобто сторожова вежа. Прожив Михайло Шолохов у Вйошенській більшу частину  свого життя, там і похований.

Народився письменник на неподалік розташованому хуторі, що на протилежному березі Дону, – Кружилисі. На трасі, що веде до хутора, велике коло з написом: «Шолоховська земля». Так позначено землі, що належать до заповідної зони, яка розпросторилася на 38236 гектарах. Це історико-культурний заповідник, де працюють понад три сотні людей. Внесений він до Переліку особливо цінних об’єктів культурної спадщини Російської Федерації поряд із хутором Михайлівським, Ясною Поляною та іншими особливо цінними об’єктами. І опікується ним уряд. До слова, сам Путін викупив у випадкових власників за 50 тисяч доларів рукопис роману «Тихий Дон» і передав на зберігання в Інститут світової літератури. Отож нарешті припинилися плітки щодо авторства Шолохова. Заповідник нараховує понад сімдесят тисяч одиниць зберігання, очолює його правнук письменника Олександр Михайлович Шолохов. Є навіть станична конюшня, бо письменник любив коней.

Обабіч дороги соснові бори – дивина для випалених сонцем приволзьких степів. «Колись тут були піски, які час від часу рухалися, засипаючи все живе, - розповідає екскурсовод. – У 1905 році ризикнули заліснити територію. Деревця привозили аж з Воронезької губернії. Щоб саджанці не загинули, їх вмочували в білу глину. Як бачите, довезли. Прижилася сосна у нашій місцевості».

На високому насипному кургані височіє велетенський «Степовий орел», по-народному, «Орлик». Під ним велетенськими літерами, щоб було добре видно з повітря, напис: «100 Михаил Шолохов». Знову ж таки скульптура Миколи Можаєва. Розмах крил сягає сім з половиною метрів, висота «пташини» - три з половиною метри.

Викарбовано й слова Серафимовича, сказані про зовсім юного колегу: «Молодий орлик жовтодзьобий, а крила розпростер…». Пам’ятний знак установлено до сторіччя письменника. Над рукотворним гордим птахом ширяє в небі справжній орел… Кажуть, буцімто спочатку скульптура була чавунна, але не витримував постамент, тому виготовили з особливої пластмаси. Минули озеро Чорне, де востаннє рибалив Михайло Олександрович. Зупинилися ще біля одного чудового скульптурного комплексу, ясна річ, роботи знаменитого Можаєва – козака на коні. На честь донських козаків. Прообразом слугував герой «Тихого Дону» Григорій Мєлєхов у виконанні Петра Глєбова.

Місцеві люди, коли проїжджають повз нього, вітаються: «Здорово, Григорий!» Звертають увагу назви сіл, місцева говірка, що засвідчують присутність наших земляків – Кошари, Буєраки… Власне, дорогою до Вйошенської я нарахувала три Кам’янки, Любашівку, а жили ми у селі… Очкурівці. Будинок, де 1905 року народився Михайло Шолохов, відновили до одного з його ювілеїв на колишньому місці. Власне, не лише курінь, як там називають хату, - всю садибу. Є довжелезний амбар, конюшня, баня, котра слугувала ще й для прийому приїжджих купців, адже батько Шолохова займався комерцією. Спали прибульці в бані на дерев’яних диванах.

До слова, на хуторі лазня була лише у Шолохових. До них ходила купатися ще й місцева знать, зокрема священик. При садибі мали крамничку, де продавали все, починаючи від голок-ниток, стрічок-гребінців до гасу, конопляних мішків, хусток, фуражок, збруї, сувоїв ситцю, гасових ламп, льодяників, чаю, самоварів і цукрових головок… Все, що потрібно в нехитрому господарстві. Родину матері майбутньої знаменитості вивіз з України, а точніше, з Чернігівської губернії, купець Попов 1812 року. Черникову Настю рано видали заміж за нелюба, який був значно старший від неї. У шлюбі народилася дівчинка, яка померла маленькою. Тоді Анастасія Данилівна зважилася на мужній, як на ті часи, вчинок – пішла від чоловіка. З батьком Михайла жила невінчаною, без реєстрації, аж до смерті першого чоловіка у 1913 році. А що цивільні шлюби тоді не визнавалися, то хлопчик до восьми років носив прізвище колишнього материного чоловіка – Кузнєцов. Либонь, малому болів «статус» незаконно народженого, бо свої переживання він згодом відтворив у оповіданні «Нахальонок» - так називають на Дону позашлюбних дітей, тобто байстрят.

Оселя Шолохових має, як нині кажуть, два рівні. Кілька сходинок з ганком ведуть у горішню частину. Передпокій, вішалка для одягу. На гачках повсякденне вбрання, внизу високі черевички з шнурівкою. Традиційна хустка, яку ми звикли бачити на плечах козачок у всіх фільмах.

Та мене вразив жіночий кожушок з овчинки, у якого одна пола значно довша від другої. Як з’ясувалося, для того, щоб загортати в неї немовлятко, бо козаки зазвичай мали багато діток. А втім, родина Шолохових стала винятком, спромоглася лише на одного сина, але ж якого!Світлиця обставлена «по-міському», помітно, що господарі живуть заможно. Шкіряний диван, книжкова полиця з творами Тургенєва, Толстого, Некрасова…

Олександр Михайлович любив читати й передплачував газети та журнали, що було не типовим для глибинки. Порцеляна знаменитого Кузнєцовського фарфорового заводу, дзеркало у багатій рамі, віденські стільці, стіл, за яким працював господар... Власне, крім нього, у світлицю заходили тільки по великих святах. Жили ж у напівпідвальній кімнаті, куди можна було потрапити з двору і  через ляду в підлозі коридору, не виходячи на вулицю. Там усе значно простіше. Великий стіл із самоваром посередині, вздовж стін довгі лави, мисник з глиняним посудом, миска, з якої їли всі разом, залізне ліжко. Та головне – піч  із черенею. На ній малий Мишко разом із двома двоюрідними братами слухали розмови дорослих, які часто приїжджали до батька у справах і чаювали за столом. Хлопчина чимало почерпнув тоді сюжетів і образів для майбутніх оповідань і романів.

Поряд із садибою Шолохових обійстя середняка. Його відкрили до сторіччя письменника. І це не просто музейні експонати – житловий комплекс з усіма господарськими атрибутами, де в просторому дворі все мекає, бекає, кудкудахкає й мукає, порушуючи степову тишу. Сито ремигають волики Гришка і Мишка, час від часу підходячи до плетеної огорожі й дивлячись на поле, де пасеться єдина в господарстві корівка Лиска. Щипають травичку гусенята, сердито виступає велетенський індик – мовляв, зайшли на його територію. Тільки курочки-цесарочки у холодочку під плотом мирно розгрібають землю в пошуках черв’ячків. У дворі піч, де влітку готували їжу. По-нашому, кабиця. Біля неї повітка під плетеним дахом. На ній сохли яблука для узвару, яким нинішні господарі зазвичай пригощають шанувальників Шолохова. Нас також пригостили. Щоправда, не узваром. Нам там так сподобалося, що другодні снідали на подвір’ї середняка яєчнею з домашніх яєць, пирогами, варениками зі сметаною і щойно видоєним молоком. А на столі вивищувалася сулія із самогоном, заткнута кукурудзяним качаном, поруч стояли малосольні огірки з власного городу і вишневий морс. На всі смаки, як мовиться. Непогано жили донські козаки. Міцні господарства, широкі простори. Працюй і матимеш хліб і до хліба. Либонь, тому так довго й затято боролися з більшовиками. А Шолохов, який так реально відобразив ті трагічні події, мав неабияку мороку. Закидали, чому він з такою симпатією змальовує своїх героїв, які протистояли радянськів владі?

У Кружилисі Шолохови прожили від 1905 до 1910 року. А потім переїхали в станицю Каргінську, куди Олексій Михайлович найнявся на службу до тамтешнього купця. Там вони й повінчалися з Анастасією Данилівною у Покровській церкві, на місці якої нині стоїть кінотеатр. Завершив свою земну путь батько письменника 1925 року в Каргінській, спочиває на місцевому кладовищі. У Каргінській Михайлик пішов до школи. Читання, математика, географія, інші предмети давалися легко, а ось з письмом не все виходило, розповідає екскурсовод Наталя Донскова. Надто малий на зріст був учень, а парти завеликі. А втім, Михайло Олексійович любив цю школу й передав на будівництво нового приміщення Ленінську премію, немалу як на ті часи – 75 тисяч рублів.  Відкривав її в 1964 році сам Михайло Олександрович. При цьому він скромно зауважив: «Я дав лише ґудзик, а пальто дала Радянська влада…» 

У Каргінській школі збереглися парта, за якою сидів знаменитий земляк, відтворено інтер’єр тодішніх класів з портретом Миколи Другого на стіні. Не забувають і про недавні часи: в експозиції є  шкільні форми, піонерський галстук, значки юних ленінців, сукня випускниці з комсомольським значком на грудях… Такі були часи. Вони також уже стали історією.У Вйошенській є музей «Час і доля», де розповідається про творчі віхи на шляху письменника. А  шлях той був нелегкий, поки з благословення Серафимовича, за сприяння Горького й головне -- під опікою самого Сталіна вивів на широку дорогу. Розпочався він із оповідань, у яких юний Шолохов описував реалії козацької станиці, немов вихопивши своїх героїв із життя. Чимало прототипів запозичив саме з Каргінської, куди в 1925 році повернувся з дружиною Марією Громославською, донькою колишнього козацького отамана. З нею познайомився в станиці Букановській, де працював бухгалтером, хоча офіційно мав лише чотири класи  освіти. Повінчалися молодята в місцевій церкві. До столиці Шолохов поїхав 1922 року, щоб вступити на робфак, але не прийняли, бо не мав комсомольської путівки, не належав до передового молодіжного загону, хоча й брав участь у ліквідації неписьменності, грав і навіть ставив власні п’єси в драматичному гуртку, займався продрозверсткою на Дону, тобто погашенням податкової заборгованості.

Либонь, працював, як тоді казали, з вогником, бо мав навіть нагінку за… зловживання владою. Нелегко було станичнику в Білокам’яній, довелося йти чорноробом. Хоча роки московського життя стали для нього доленосними – познайомився з письменниками й надрукував у молодіжній пресі кілька оповідань та нарисів. А невдовзі вийшла збірочка «Донські оповідання», яку високо оцінила письменницька громада, зокрема Серафимович.

Земляки повністю відтворили тодішній побут знаменитих краян. Будинок, у якому жили Шолохови від 1925 до 1935 року, збудований із саману, вкритий очеретом. Під вікнами балясина, щоб закривати вікна на ніч і від немилосердного сонця. Сіни з долівкою, кухня з піччю та лежанкою і обіднім столом. Спальня батьків з дерев’яним ліжком, кімната молодят, де біля ліжка припнуто колисочку – у Шолохових у Каргінській народилися донька Світлана й синок Олександр. Отож, коли в оселі ставало надто гамірно, Михайло Олександрович йшов працювати до сусідів. Зберегли й цей курінь. До слова, саме в Каргінській Шолохов почав працювати над романом «Тихий Дон» і трудився над ним чотирнадцять років.

Перша частина твору з’явилася друком 1928 року, друга – в 1929-му, а ось із третім томом письменник мав неабияку мороку. Побачив він світ тільки в 1932 – 1933 роках. У 1940 році роман вийшов у повному обсязі, без купюр, а через рік його автора удостоїли Сталінської премії, яку лауреат передав на оборону. Війна застала Шолохових у Вйошенській. Дім, у якому жила родина письменника до війни, не зберігся. Його розбомбила німецька авіація 8 липня 1942 року.

Ось що пише про це Шолохов секретареві ЦК ВКП (б) Георгію Малєнкову: « …вранці налетіли німці, вперше чотири літаки, вдруге – дванадцять, і скинули майже сто фугасних і осколкових бомб… Під час другого нальоту на моїх очах було вбито мою матір… Я лежав у траві біля будинку й бачив, як німці пікірували й сипали бомби …»

Потім Шолохов напише про цей період тому ж таки Малєнкову: «Дуже гірко й тяжко в мене на душі після смерті матері. І почуваюсь досить зле. Мати у мене була проста, неграмотна селянка. Коли я навчався хлопчиськом у гімназії, вона опанувала грамоту, щоб писати мені листи, а потім пишалася мною – єдиним сином…»

У дворі поблизу колишньої оселі для Шолохова як академіка, лауреата Сталінської і Ленінської премій, двічі Героя Соціалістичної праці 1949 року спорудили будинок з мезоніном, де він жив з родиною до 1984-го, тобто до смерті. Нібито дещо довелося докласти й самому Шолохову – позичку виплачував двадцять літ. Марія Петрівна пережила чоловіка на вісім років. У парі прожили шістдесят років і поховані поруч у садибі над Доном. Скромні надгробки з прибалтійського граніту з написами «Шолохов» і «Мария Петровна Шолохова» й укриті зеленою травичкою могилки. А довкола троянди. Їх дуже любила Марія Петрівна. Кажуть, буцімто вона навчила станичників розводити ці чудові квіти. Стоять лавочки, де часто відпочивало подружжя, спостерігали, як Доном курсують пароплави. 

Тепер Дон безлюдний, власне, як і Волга та Дніпро. Сам господар ловив рибу з човна-плоскодонки. Цей немудрий рибальський «інструмент» з веслами також стоїть тут. Немов чекає на господаря. З 1994 року тут працює музей. До будинку на вулиці Шолохова  веде бузкова алея – сорти рослин підбирав господар на власний смак.

На території 1,2 гектара розкинувся молодий сад (замість старих дерев висадили нові, але саме тих сортів), буяють троянди, росте городина. Збережено інтер’єри, одяг, книги, роботи місцевого майстра різьблена книжкова поличка, рояль, на якому грав Михайло Олександрович, підбираючи мелодії на слух. Прості, як на сьогодні, меблі. Навіть кімната, де 1959 року гостював Микита Хрущов з дружиною, скромна, не вирізняється серед інших пишнотою. Цікаво, що Шолохов супроводжував Микиту Сергійовича під час візиту до США, але висвітлювати ті події відмовився.

Як не захотів писати й про Леоніда Брєжнєва. Особливо щемкий спомин (експонатом назвати язик не повертається) - мундштук із недокуреною сигаретою. За годину до смерті Михайло Олександрович попросив привезти його зі спальні в світлицю і попросив цигарку. Докурити не вистачило сил. Багато подарунків на різні ювілеї та від шанувальників. Шаблі, вази, статуетки, трубки, зброя… Побачила й карпатську бартку, либонь, хтось із українців презентував. На жаль, екскурсоводи не знали, хто саме. Подарунок від радянських письменників: у образі знаменитих матрьошок Михайло Олександрович, Марія Петрівна з доньками Світланою та Марією і синами Олександром та Михайлом. До слова, Олександр закінчив Тимірязівську академію, працював у Ялтинському ботанічному саду, нині покійний Михайло після біологічного факультету Московського університету викладав у Ростовському інституті. Марія філолог за фахом. Вона і Олександр живуть у Москві. Світлана ж оселилася у Вйошенках навпроти батьківської садиби.

Разом із нею мешкала нянька ще самого Михайла Олександровича. Одяг, у якому родина Шолохових їздила в 1965 році до Стокгольму одержувати Нобелівську премію. Фрак - його Михайло Олександрович надягав лише раз у житті, на урочистості. Святкові сукні доньок, норковий палантин Марії Петрівни, костюми синів. Лауреатська відзнака і фото, зроблене у Стокгольмі для всесвітньої преси.   

У одному з будиночків відтворено панораму полювання. Подружжя дуже любило це заняття, і не лише на Дону, а й на річці Уралі, куди вибиралися з усім господарством. Шолохов власноруч робив вудлища з березових прутів. А Марія Петрівна мала власну рушницю. Подейкують, буцімта частенько вона приносила більше трофеїв, аніж чоловік. Великий гараж, і всі чотири машини й сьогодні на ходу. Заправляй і їдь…

Ніколаєвськ-на-Волзі

Шлях до Ніколаєвська-на-Волзі проліг через Волгоград. Побували ми в комплексі, де в панорамі розміром 120 на 16 метрів відтворено трагічні й героїчні епізоди Сталінградської битви. Відвідали Мамаїв курган з Вучетичевою Батьківщиною-Матір’ю, так нашпигований смертоносним залізом, що кілька років по війні через його шар не могла пробитися жодна травинка. Лежать там 34505 воїнів, які протягом 202 діб захищали місто, переламавши хребет армії, котра, граючись, підкорила Європу і  вважалася непереможною. Зяє порожніми вікнами  вікопомний млин, де кілька сміливців довгі дні й ночі тримали облогу. А ось Будинок Павлова відновлено. Залишився лише фрагмент, вписаний… у житловий будинок. Власне, дивуватися нема чого.

Й знаменитий підвал, де полонили Паулюса, доживає останні дні. Його приватизовано разом із універмагом. Тепер там торгуватимуть всілякими дрібницями, а може, відкриють кафе. Для сучасних скоробагатьків немає нічого святого. Що їм до того, що в страшних 1941 – 1942 роках тільки мирних жителів загинуло до 300 тисяч , адже бої вели в заселених кварталах.Лише 11 серпня 1942-го поклали безвинні голови 40 тисяч дітей, жінок, літніх  людей, які не мали жодного стосунку до фронту.

Населення не евакуювали за наказом «мудрого вождя», чиє ім’я носило тоді місто. Мовлялечки, воюватимуть завзятіше. І воювали, понад 90 відсотків Сталінграду лежало в руїнах. Перед Ніколаєвськом-на-Волзі нашу групу зустріли за слов’янським звичаєм піснею і хлібом-сіллю. Олександр Чорний також вручив російському колезі Олександрові Ткаченку традиційний український каравай, спечений у Миколаївці Одеської області.

Розпочалося святкування п’ятої річниці Музею Шолохова, створеного в колишній «слободі малоросійських чумаків» з ініціативи Євгенія Малюти та за сприяння місцевої влади, зокрема губернатора Волгоградської області Миколи Максюти, глави райдержадміністрації Олександра Ткаченка. - Перебування Михайла Олександровича в нашому містечку можна умовно розподілити на два етапи. Уперше Шолохов оселився в Ніколаєвську з численною родиною – до двадцяти осіб - у середині жовтня 1941 року.

Жили вони там до початку липня 1942-го, а потім повернулися додому, в станицю Вйошенську, за  700 кілометрів від Ніколаєвська. Лише на кілька днів, до трагічної смерті матері, - розповідає Євгеній Васильович. - Саме в червні 1942-го побував у Шолохова український письменник.    

Знаменитий, можна сказати, живий класик радянської літератури, Михайло Шолохов та маловідомий на той час журналіст Степан Олійник зустрілися « в тривожний час, коли Радянське Інформбюро щоденно сповіщало країну про героїчні подвиги наших воїнів у битвах з гітлерівськими загарбниками», розповідає у спогадах Олійник. Кореспондента зустріла «кругловида козачка в червоній кофтині і з голубою косинкою» - дружина письменника Марія Петрівна Шолохова.

А невдовзі до вітальні зайшов і сам Михайло Олександрович, «який, перебуваючи в діючій армії, приїхав провідати родину… Білявий, у простій синюватій сорочці з розстібнутим коміром…» 

Розпитав про Сталінград, про редакцію. Степан Іванович попросив дати щось для їхньої газети. Шолохов якраз закінчив оповідання для американського журналу «Лайф». Показав урядову телеграму, в якій тодішній посол СРСР в Америці Литвинов просив дати матеріал у «Лайф».

«Треба негайно ще й у «Правду» послати, і собі залишити, а я надрукував лише три примірники! - поділився Михайло Олександрович. І додав: «Не можу ніяк відмовити «Сталинградской правде»! Гаразд, попрошу Марію Іванівну ще раз передрукувати…»

І вийняв прямо з друкарської машинки останній аркуш оповідання «Наука ненависті». Невдовзі на машині, що везла на фронт матраци для бійців, щасливий кореспондент уже мчав до редакції. - Приємно бачити на нашому святі гостей з України, адже саме завдяки спогадам українського письменника ми дізналися ще про одну промовисту деталь з життя Михайла Шолохова, - сказав віце-губернатор Волгоградської області Василь Галушкін. – Ми пишаємося тим, що всесвітньознаний лауреат Нобелівської премії, автор «Тихого Дону» жив у нашій області. Тут він розпочав роботу над романом «Вони боролися за Батьківщину».

У школі № 1 навчалася його донька Світлана, а в школі № 8 опановував науки син Олександр. Марія й Михайло були дошкільнятами.

- Хочемо дізнатися про ці часи якомога більше. Зокрема, й про життя нашого району в часи війни. З Ніколаєвська пішли на війну понад п’ять тисяч чоловік. Не повернулися понад чотири тисячі. Степан Олійник як кореспондент «Сталінградської правди» побував у багатьох приволзьких колгоспах, писав про людей, їхню тяжку й звитяжну працю для фронту. У експозиції є тогочасні плакати «Каждый колос это штык», «Я военным урожаем наполняю закрома». Ми хочемо опублікувати цей трагічний і водночас героїчний літопис, - поділився планами Олександр Ткаченко.   

У музеї зберігаються раритетні листівки, поштові марки із зображеннями письменника, антикварні й букіністичні книги з його автографами, документи, спогади відомих майстрів кінематографа про зустрічі з ним і про роботу над екранізацією його творів. 

Виставка картин заслуженого художника Росії Геннадія Животова, народного художника Миколи Колупаєва та живописця Віктора Влатинського, де зображено епізоди з життя письменника. Ліжко, на якому спочивав. Останнім часом стараннями Євгенія Малюти експозиція поповнилася факсимільним відтворенням рукопису роману «Тихий Дон». Того самого, викупленого за 50 тисяч доларів. А Леся Олійник подарувала батькові фото, документи про перебування на Сталінградській землі, медалі «За оборону Сталинграда» й «Тридцять лет Победы», його вибрані твори російською й українською мовами. Приємно, що одне з чільних місць у музеї займає куточок Степана Олійника, де розповідається про зустріч на Волзі українського й російського письменників.

Приємно, що там цікавляться Україною, й виступати нас попросили українською. Власне, Ніколаєвськ-на Волзі заснували наші земляки.

Українці за Волгою

Якось уранці вийшли з Лесею з готелю в Очкурівці й здивувалися неймовірно, почувши дещо суржикову, але справжню українську мову. Таке враження, що то не глибинка Росії, а питомо українські Лубни, Пирятин чи Фастів. На імпровізованому базарчику під деревами чоловіки та жіночки продавали городину, молоко, сметану, сир і розмовляли на побутові теми. Хто одружується, хто розлучається  й хто до кого «ходить» чи посварився…

Типові сільські балачки. Мало не остовпіла – мова, як у наших бабусь, що торгують на трасах чи приміських базарах власним нехитрим товаром, який ще не встигли пригребти перекупники. Підійшла. Познайомилися. Запитала прізвища. Назвалися: Томиленко, Черевичко, Ігнатенко, Коротенко, Бондаренко… Стали навперебій розказувати, що їхнє село – «хахляцьке», а вони «хахли» і розмовляють «по-хахляцьки»…

Марно намагалася пояснити, що вони не «хохли», а українці… Розповіли, що багато з них, хоча й мають «хахляцькі» корені та прізвища, знають мову, а по паспорту – росіяни.

Мовляв, живуть же в Росії. Один чоловік розказав, що тато з ним не розмовляв три місяці, коли дізнався, що той записався росіянином. Виходить так, що батько-мати українці, а діти… вже росіяни. А як же національна належність, прадавні корені, генеалогічне дерево, родовід?.. І в США, і у Франції українська діаспора має свої центри, недільні школи. На свята і по неділях збираються люди по церквах, щоб побути разом, відчути плече друга-побратима, поспілкуватися мовою прабатьків. Зрештою, прилучити до праматеринської культури своїх нащадків…

«Української школи у нас нема, церкви – також, ділиться чоловік, який не захотів назватися. – Так, збираємося, розмовляємо по-хахляцькому, співаємо українських пісень – вони дуже задушевні, інколи аж до сліз доводять. А ось діти так спілкуються тільки вдома, а на людях переходять на російську». Власне, чого дивуватися: в Україні майже та сама картина. Як з’ясувалося, Ніколаєвськ-на-Волзі виник на місці чумацької слободи.

 Її заснували на лівому березі прославленої річки… українці. 16 лютого 1747 року імператриця Єлизавета Петрівна видала указ про добування солі на озері Ельтон та доставку життєво важливого продукту в Саратов і Дмитрієвськ, нині Камишин. А що наші пращури з давніх давен займалися цим промислом, щороку простуючи безлюддям до Криму, й мали неабиякий досвід у цьому, то й поїхали чумаки разом із козаками з Полтавщини та Харківщини в далекий і невідомий край, у перепалені сонцем степи, щоб торувати Чумацький шлях, який  зберігся й донині. На час приходу до влади Катерини Другої в слободі вже було сто двадцять будинків, де жили переселенці з України. А втім, будинками назвати споруди під солом'яними стріхами із стінками з саману, тобто глини й соломи, складно. Отож іменували їх опічками. Біля входу стояла велика піч, на якій готували їжу. Там же спали покотом найменші дітлахи та старенькі батьки господарів.

Старшенькі сини й доньки спали на полу біля печі. Ліжко для господарів. Саморобні поличка для посуду, обідній стіл з ослонами. У орієнтованому на схід кутку ікони… Все, як в українських хатах. На прохання чумаків за указом від 17 березня 1758 року переселенцям виділили «земельные угодья для достойного обеспечения кормами волов, а также к приласканию и совершенному удовольствию их». Аякже, розорати віковічну цілину могли тільки важкі малоросійські плуги, в які впрягали волів.

Чумацький шлях розширювався, туди входили не лише Соляний тракт, а й велике пасовище для волів та коней, на яке забороняли запускати свої череди, табуни й отари місцевим калмикам. Хоча заборона діяла не завжди.

І навіть у 1828 році чумаки скаржилися Миколі першому: «Слобода наша Николаевская землями с восточной стороны прилегает к землям, занимаемым киргиз-кайсацким народом. Они вытравили у нас хлеба и сена на сумму 56000 рублей».

Нелегко приживалися наші земляки на Поволжі. А втім, селилися там і росіяни, переважно з Тамбовщини, а також німці та інші народності. (Нині в Ніколаївську нараховується понад сорок національностей.) Ще в ХVIII столітті у цьому Вавілоні переважали вихідці з України. Й «рушійною силою» були також вони. І що цікаво, як зазначають сучасні краєзнавці, хоча в давнину суперечки між станицями традиційно залагоджували за допомогою кулачних боїв, українці мирно уживалися з усіма народами й народностями.

Для годування худоби та й для життя потрібні були овес, ячмінь, просо, горох, коноплі, льон, городина… Отож почали вирощувати також дині, кавуни, картоплю, огірки, гарбузи, буряки – все, що має бути в господарстві. 

На випалених сонцем землях стало активно розвиватися землеробство, тваринництво та ремісництво. Копали колодязі, бо до того чумаки возили воду за 129 верст – три-чотири фури з сіллю, а одна з водою. На місці «опічків» з’явилися оселі із соснового лісу, який сплавляли з верхів’їв Волги: для найбідніших – з двома вікнами, для середняків – з трьома, для найзаможніших – на чотири вікна. А на обійсті неодмінно споруджували амбари, сараї, конюшні. Станиця обживалася, багатіла.

За статистикою Астраханського архіву за 1869 рік, у слободі Ніколаєвській нараховували сім десятків різних промислів. Найбільшим попитом користувалося теслярство. Просто на березі Волги робили зруб, тобто «модель» будинку, а потім перевозили на місце й доводили до кінця. Це були дивовижно красиві споруди з різьбленим мереживом. І візерунки не прості: солярні знаки, характерні для часів Трипільської культури.

Круги знаменували Сонце, ромби й квадрати уособлювали Землю, хвильки символізували довголіття. Особливої уваги надавали вікнам та дверям – туди могли проникнути злі сили. Отож віконниці «захищали» рослинним орнаментом, левами, півнями, щоб проганяли всіляку  нечисть. Ромби, круги та райські птахи мали приваблювати все світле. А для охорони на стовпи воріт надягали «шоломи» - цибулинки з дерева чи металу. Й нині в містечку ще можна побачити пречудові дерев’яні будиночки з яскравими квітниками та садочками. З’явилися вони завдяки корінному жителю Миколі Василенку.

Коли під час переселення Ніколаєвська в 60-70 роки минулого століття в зв’язку з загрозою підтоплення люди почали зводити оселі нашвичкоруч, він для прикладу іншим збудував для родини пречудовий теремок. Робили в слободі вози, візки, сани, колеса. Та головний промисел – чумацтво. У сезон – від травня до жовтня – чумак робив сім-десять ходок на Ельтор, одержуючи з кожної фури по 14 рублів чистого прибутку. Щоб стимулювати солевозів, Єлизавета Петрівна навіть заборонила брати з чумаченьків податки.  Завдяки їм невеличкий хутір із злиденними оселями-опічками перетворився на багатонаселену й заможну слободу.  

Серед жіноцтва особливо популярними були швачки, яких на український манір називали модисками (від модисток).

Стимулювалося й городництво. Зокрема, після того, коли імператриця Єлизавета Петрівна зобов’язала доставляти кавуни до царського двору. Це називалося фруктовою поштою. Кавуни обережно вкладали, переклавши соломою й повстю, у вози, які підвішували нашкіряних «качках». Так делікатний вантаж доставляли в столицю. Звичайно, у кузнях день і ніч горів вогонь - майстрам роботи не бракувало. Гончарі ліпили з глини глечики, макітри, корчаги, башкетниці…

Цікаво, що улюбленою українською стравою вважають так званий башкет. У глибоку тарілку-башкетницю закладали м’ясо, зверху викладали шар пшона, цибулі з лавровим листом, додавали трохи води, солі, все це прикривали тістом й ставили в піч. Кажуть, що виходила надзвичайно запашна, поживна й смачна страва.   

Така історія чумацької слободи на берегах Волги, яка завдяки старанням і наших краян стала центром Заволжя. Люди, в чиїх жилає тече й українська кров, творять сьогодення Ніколаєвська. Тільки серед невеличкого переліку почесних мешканців районного центру половина мають такі прізвища, як Петренко, Ємельяненко, Величко, Осьмак, Вовченко, Бережний, Коноваленко… До слова, губернатор Волгоградської області - Микола Максюта, а віце-губернатор – Василь Галушкін… Якщо до XVIII століття землі степового Заволжя вважалися геть непридатними не лише для землеробства, а й для тваринництва, то після переселення працелюбних Петренків-Ткаченків чумацька слобода перетворилася на виробника і переробника сільськогосподарської продукції, центр Заволжя.

- Неродючі землі, де колись росли тільки сиві полини, перетворилися на квітучий оазис на березі Волги, яка в наших краях сягає в ширину до восьми кілометрів, - розповідає керівник району Олександр Іванович Ткаченко. – Вирощуємо зерно, кавуни, розводимо великий рогатий скот, птицю, ловимо рибу. Добуваємо нафту. І в усе вкладаємо душу, ті якості, які успадкували від чумаків-солевозів, – твердість характеру, терпіння, доброту, щирість, бережливість і охайність. У мене самого десь відсотків п’ятдесят – щонайменше! – української крові. У нас звучать українські пісні, щоправда, дещо інтерпретовані, адже минули століття. Використовуємо багато українських слів, привезених колись з Полтавщини та Харківщини. Досі у нас кажуть не «подсолнечное масло», а «олія». І в інтер’єрах маємо багато спільного. А під час Великої Вітчизняної війни Ніколаєвський район прихистив чотири колгоспи з України. Чимало людей залишилися у нас. Що стосується пісні, то справді у Ніколаєвську її люблять. На ювілеї Музею Михайла Шолохова поряд із кубанським колективом виступав український гурт під керівництвом Олени Гудименко. Павлина Діденко, директор районного будинку культури, активна учасниця ансамблю, родом з Вінниччини. Жінка розповіла, що колектив постійно поповнюється, хоча є й такі, хто співає давно й не мислить себе поза ним. Любов Чуйкіна, Тетяна Стороженко, Тетяна Ткаченко,  Леонід Чередниченко… Є й зовсім молоді. Скажімо, Настя Кривуліна навчається в одинадцятому класі. Дівчина сказала мені: «Дуже люблю українську пісню. Коли співаєш, душа радіє. Хоча інколи течуть сльози. Дуже ліричні пісні». Виконують вони переважно старовинні пісні. У їхньому репертуарі традиційні «На городі верба рясна», «Ой хмелю мій хмелю», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Кину кужіль на полицю», «Туман яром»… А втім, вишукують і забуті перлинки, розпитують старих людей і розучують. Колекти брав участь у фестивалях української пісні в Алчевську на Луганщині, у Львові, Києві, в Луцьку. Та й застілля не обходяться без української пісні, часто можна почути, як на кілька голосів виводять «Посіяла огірочки» «Поза гаєм зелененьким». І на  на ювілейному концерті глядачі кілька разів викликали «на біс» народного артиста Кобзєва, коли він проспівав «Рідна мати моя». У багатьох блищали сльози на очах, чимало хто підспівував… 

Мовне ж багатоголосся та традиції багатонаціональної станиці вивчає загін «Фольклор» під керівництвом доктора філологічних наук Василя Супруна. (До слова, нас попросили виступати… українською мовою, яку всі розуміли без перекладачів. І поза урочистостями ми спілкувалися з місцевим населенням українською.) Наші краяни жили не лише в Ніколаєвську, а й у хуторах Малюки, Добрянка, Сивко, Майдан, Верби, Левчунівка… І досі ще можна почути від бабусь дитячі віршики на кшталт: «Бобик, Бобик, де ти був? Я гукав, а ти не чув. А корови та бички всі поїли бурячки». І  прикмети досі живуть. Скажімо, коли «чорна кицька перебігла дорогу – не буде дороги», «жінка перейшла дорогу з порожніми відроми – не буде удачі», «упала обручка в нереченої чи нареченого – шлюб буде нещасливий»…

А учні Левчунівської школи навіть склали словник місцевого діалекту, який зберіг суто питомі, навіть нечасто вживані в Україні слова, скажімо, такі: айда – ходімо, бірюк – вовк, дощ мигиче – дощ мрячить, сапетка – кошик, забалдишний – несерйозний, сніг кужелить – сніг мете… Деякі слова, звичайно, видозмінені, наприклад: взутьйо, карпетки, тобто шкарпетки, гузик – ґудзик, гляпати – ляпати, кизик – кізяк, лгірок – огірок…  

Наостанок

У звіті еколого-краєзнавчої експедиції «По родному краю», опублікованому у Волгограді в 2008 році, розповідається: « Якщо на початку ХХ століття українці становили 5 відсотків населення всього Поволжя, то в Ніколаєвському повіті, за переписом 1920 року, їх проживало 54 відсотки.

У 1923 році в губернії відкрили чотири українські школи, російсько-український технікум… Згодом з’явилося ще кілька національних шкіл у місцях компактного проживання українців… Невдовзі всі осередки української культури і освіти було ліквідовано… Процеси асиміляції, русифікації набули значного розвитку за радянських часів».

За даними того ж самого джерела, в 1926 році в Ніколаєвському повіті вже проживало на 10 відсотків менше українців. Виділилася окрема етнічна група: люди вважають себе росіянами й не ідентифікують себе з українцями, які живуть в Україні, але користуються в побуті українською мовою, зберігають елементи української культури (пісні, обряди, фольклор).

Одне слово, вважають себе «хохлами». Бояться українських націоналістів, оскільки це слово ЗМІ наділяє негативним, навіть ворожим смислом. Не раз доводилося пояснювати, що націоналіст – це патріот своєї Батьківщини, який також поважає інші народи, а нацист і шовініст вивищують свій народ за рахунок приниження інших. Сподіваюся, що дехто замислиться над сказаним. А ще сподіваюся, що в Ніколаєвську відкриється бодай недільна школа й при чудовому храмі, який ось-ось мають завершити, збиратиметься українська, а не хохляцька громада… Скажімо, як у Франції, Америці, Австралії чи Канаді.         

м. Київ