10.08.2006
12:00
|
Окупація |
Уночі невідомі чудиська захопили ванну кімнату. Я почув їх зранку. Вони нахабно шурхотіли в’єтнамськими коциками і жвакали. Можливо, вони їли мило. Ароматизоване рожеве імпортне мило, назва якого в перекладі: “самозахист”. Знущальна назва для шматка речовини, приреченого зникнути в мускулястому кислотному шлунку чудиська. На щастя, ванна кімната має міцні дубові двері без усяких там скляних вставок і замикається ззовні. Я закрив її на два оберти ключа і скористався кухонною мийкою. На кухні навіть знайшлася стара зубна паста. Замість щітки я використав палець. Після того як вичистити зуби вказівним пальцем правої руки, з’являється особливе оптимістичне відчуття.
Потім я згадав давно читане оповідання аргентинського письменника. Здається, Бйоя Касареса. В тому оповіданні молода подружня пара оселилася в старому будинку. Зачувши у підвалі щурів, молодята зачинили підвал. Коли ж вони почули пацючий шурхіт у спальні, то зачинили також і спальню, а любитися та спати примостилися у вітальні. На вузькому незручному дивані. Потім шурхіт вигнав їх з першого поверху і вони стали мешкати на другому, де навіть такого дивану не було. Потім на антресолях другого...
Я вже не пам’ятаю, чим там закінчився їхній відступ, але, здається, хвостата орда загнала молодят на дах і вони з нього, врешті-решт, впали. Переламали собі кінцівки. Молоді красиві кінцівки. А щури переможно виглядали з вікон захопленого будинку, показували каліч¬ним молодятам бридкі голі хвости і шкірилися. Така от фатальна історія.
Менш за все мені хотілося б, щоби чудиська-окупанти вигнали мене на дах за подібною схемою. Щоби якась випадкова “форма існування біологічних тіл” швендяла моїми кімнатами, безсоромно жвакала-чвакала вмістом мого холодильника і відправляла природні потреби на мій паркет. Щойно напастований дорогущою англійською мастикою і натертий до блиску.
Тому я замислив блискавичний контрнаступ. Через вентиляційній отвір, що сполучає ванну з туалетом, я відправив до окупованого помешкання самопальну хімічну зброю. Суміш хлорного відбілювача з “рейдом”, запаковану до ледь тріснутого скляного слоїку. Цим, безперечно, я брутально порушив Женевську конвенцію 1925 року, що забороняє застосування бойових отруйних речовин. Але ж терористів, як відомо, жодні конвенції не захищають. Тварюк, що захопили мою ванну, я розглядаю виключно як терористів. Чому? Тому що терористів не захищають жодні конвенції. Не второпали? А президент Буш мене б зрозумів...
Хімічна зброя подіяла. Слоїк дзенькнув, окупанти почали пчихати і пищати. Для підсилення ефекту я включив на пов¬ну потужність телевізійну рекламу протитарганних засобів. Невідомі потвори завили, зачувши знищувальний рекламний саунд, зашкварчали й затьопалися у конвульсіях. Шкода, що в цей час національні і місцеві ТВ-канали не транслювали концертів з українською попсою. “Више-е а-абла-а-аков...” Ага.
Як би там не було, але ворогу було завдано дошкульного удару. Тепер можна було кликати допомогу. Прибігли два приятелі. Обидва з досвідом строкової військової служби. Запропонували відчинити двері ванної і без зайвих тактичних напружень копати окупантам задниці. Копати, копати, копати до повної й беззастережної капітуляції чужих. Я відкинув цю хуторянську стратегему. По-перше, нам було невідомо ані розмірів, ані чисельності ворогів, ані геометрії їхніх задниць (що важливо). По-друге, монстри могли мати не тільки задниці, але й зуби, ікла, кігті, отруйні штрикала. Або ж більш смертоносні знаряддя виживання посеред глобалізованого світу.
Вночі, перед вторгненням чудиськ, якраз дивився повчальну гамериканську фільму “Земля тремтить-3”, де показували страховидих летючих потвор, котрі викидали з кишківника через задній прохід розпечені гази і літали, немов живі стрьомні ракети. Чого мені тільки бракувало, пояснив я приятелям, так це отримати просто у писок струмінь розпечених пердульних газів. З власної ванної кімнати.
Після довгої штабної наради ми запустили до ванної сусідського песика. Теж через вентиляційний отвір. Потім довго прислухалися до боротьби свійської оборонної живої матерії із чужою агресивною. Ра¬дісний гавкіт волохатого орга¬нізму повідомив нам, що боротьба закінчилася перемогою сил порядку над силами хаосу.
Ми відкрили двері і знайшли у ванній кімнаті зачумілого від хлорних випарів собаку. Багато слідів вказували на короткочасне перебування у приміщенні злобних монстрів з неабияким руйнівним потенціалом та схильністю до споживання мила. Але самі монстри ніби випарувалися.
Песик отримав значні харчові бонуси, приятелям була виставлена калорійна “поляна”. Але питання про таємниче єство монстрів залишилися наразі без відповідей. Тому навіть у найсильнішу спеку я не наважуюся залишати вікно ванної кімнати відкритим. Особливо вночі. Особливо під час повного місяця. Хоча, питаю себе, до чого тут повний місяць?
Володимир Єшкілєв
|
|