21.01.2010
12:00

Іван ВОВК: «Комунальні ЗМІ обслуговують не громаду, а владу, і тому не потрібні в принципі»

Редакційна політика і зміст ефіру телеканалів Прикарпаття вкрай рідко стають предметами ширшої дискусії. Громаду не часто запитують, що вона хотіла б дивитися і про що дізнаватися на місцевих каналах, чи задоволена вона телепродуктом їхнього виробництва.

А даремно. Бо, як влучно висловився один дотепник, «ніщо насправді не існує, поки це не показали по телевізору». В цьому сенсі не слід недооцінювати значення місцевого телебачення: воно до нас найближче. І отже, мало б бути передовсім про нас і для нас. Чи так це насправді? Які чинники впливають на політику місцевих студій? Звідки телекомпанії беруть гроші? Як будують стосунки з владою? І зрештою, чи здатні вони запропонувати глядачам якісний продукт? Про це «Галицький кореспондент» розмовляє з експертом журналу «Телерадіокур'єр» Іваном Вовком, який стояв біля витоків регіонального телемовлення, працював керівником і приватної, і комунальної телекомпаній. На сьогодні Іван Вовк - радник голови ОДА Миколи Палійчука з питань ЗМІ.

- Яку еволюцію пройшло місцеве телебачення від початку 90-их до сьогодні? Які чинники визначали розвиток прикарпатської тележурналістики, в чому її особливості?

Одразу зазначив би, що десь від середини 90-их і до сьогодні технологічний рівень зростав значно швидше, ніж професійний рівень власне самої тележурналістики. Професійна якість телеефірів росте значно повільніше, хоча, безумовно, таки росте. Скажімо, журналістські стандарти стали щоденною нормою праці, ми вже давно звикли бачити різні точки зору на подію чи проблему.

Одна з причин повільності професійного зростання місцевої тележурналістики - відтік кадрів до столиці. Як не сумно, але цього не уникнути, це проблема всіх регіональних телекомпаній. Щойно людина виросла, вивчилася, досягла високого професійного рівня, вона починає отримувати пропозиції, а на місці їй стає тісно і нудно. До того ж ця людина поступово переконується, що високу професійність тут адекватно не цінують, що на неї немає попиту. І на жаль, це значною мірою правда.

У провінційних телекомпаніях нема можливості створити якісь кар'єрні ліфти, забезпечити матеріальну мотивацію. Тут нерідко «паркетний сюжет» з сесії міськради чи прес-конференц якогось чиновника оплачується так само, як оригінальний сюжет, знайдений самим журналістом. Тому ініціативність телерепортерів невисока.

А в столиці, звісно, можливостей і фінансових, і кар'єрних куди більше. А фахові телерепортери в попиті. Я можу назвати близько півсотні прізвищ людей, яких сам свого часу залучав до тележурналістики, що виїхали на роботу до Києва чи інших великих міст. Серед них такі відомі прізвища, як Олена Фроляк, Наталія Катеринчук, Ковальова, Федічкіна, Наталія Романюк, Сливінська, Гривінська... Ці люди зробили кар'єру на центральних каналах.

- На що телекомпанії найбільше тратяться?

Найдорожчий телепродукт - новини. Незалежно від того, чи це Франківськ, Київ чи Нью-Йорк, дивляться канал десять тисяч осіб чи мільйони. У кошторисі видатків - частка затрат на новини приблизно та сама. Бо щодня мають ставати до праці журналісти, оператори, техніка, транспорт, обладнання...

В цьому сенсі дуже важлива роль грамотного менеджменту, який ефективно міг би використати той невеликий ресурс, яким володіє регіональна компанія, і примножити його.

- Оцініть професійний рівень медіаменеджменту.

Я б хотів звернути увагу на таку закономірність. Якщо керівник засобу масової інформації - гендиректор, шеф-редактор, редактор чи як там його посаду називають - сам діючий журналіст, то якість каналу падає. Я це бачив багато разів і в Києві, бачу і в Івано-Франківську. Поясню чому. Якщо керівник намагається постійно бути в ефірі - це найчастіше свідчить про його нетерпимість і ревнощі до власних підлеглих, які здобувають визнання саме як журналісти. Завдання керівника - організація роботи редакції, а вона залишається поза кадром. Декого це мучить... і це початок кінця, принаймні, кінця професійного росту.

Керівник повинен забезпечити ефективність і безперебійність роботи редакції, її професійний розвиток, її прибутки тощо. Керівник працює за кадром. Якщо працює грамотно, то компанія отримує прибутки, а не жебрає в засновників, росте, робить цікаві програми, журналісти отримують гідні зарплати. А працювати в ефірі можуть штатні журналісти, для цього їх і наймають.

- Який місцевий телепродукт - новинні, аналітичні, дискусійні, розважальні, освітні програми - ти б відзначив?

Найвищої якості місцеві новини, на мою думку, робить «3 студія». Щодо іншого, вважаю, слід визнати, що телепродукту, який, скажімо, міг би зацікавити центральні канали, в області нема. Місцевий рівень тією чи іншою мірою вони ще можуть задовільняти. Навіть їхня відносна відомість на Прикарпатті часто пояснюється не якістю продукту, а просто тим, що вони не втомлюються втомлювати глядача. От візьміть «Філіжанку кави» на «Галичині» - про неї начебто й знають, але це лише дві балакучі голови.

- Шоу Опри - це, зрештою, теж балакучі голови...

Ольга Бабій - далеко не Опра. Якби вона до такого рівня дотягувала, Шустер в Україні не мав би роботи...

- Особливість телеринку Прикарпаття ще в тому, що ми - єдина область без державного місцевого телебачення і єдина, що має обласну комунальну телекомпанію, дотовану з обласного бюджету. Взагалі, як тип власності позначається на роботі каналів?

Більшості глядачів, звісно, байдуже, звідки телестудія бере гроші - сама заробляє чи отримує з бюджету - чи державного, чи місцевого.

Але насправді глядач від цього потерпає, бо комунальний характер наших телестудій передбачає і залежність від місцевої влади. Шансів побачити об'єктивну оцінку чи критику дій місцевих чиновників на таких каналах майже немає, принаймні значно менше, ніж на приватних чи навіть державних.

Бо для чого комунальні ЗМІ створювалися? Щоб висвітлювати діяльність влади. В основі редакційної політики таких ЗМІ - передовсім інтерес влади, з рук якої вони годуються, а не громади - читача чи глядача. Бо бюджетне призначення на кілька мільйонів гривень заохочує не за аудиторію змагатися, а думати, як ці мільйони відпрацювати.

Тому я не можу назвати жодного успішного і цікавого комунального ЗМІ в області. Був, правда, період, коли мені подобалося стежити за «Західним кур'єром» часів редакторування Василя Гордієнка і Тараса Ткачука. Тоді газета залучала цікавих авторів, заради яких її купувалося і читалося. Так само я й «Галицький кореспондент» купую, щоб почитати, що написав Богдан Скаврон чи Тарас Прохасько. Я коли читаю Тараса, то наче його голос чую...

- В такому разі чи взагалі потрібні комунальні ЗМІ?

Я переконаний, що комунальні ЗМІ - ні електронні, ані друковані - не потрібні в принципі. Чому? Якщо є необхідність показати позицію міської чи обласної влади, опублікувати якісь рішення, оголошення тощо, то достатньо оголосити тендер на ці послуги, передбачивши відповідні кошти в бюджеті. Хоче чиновник сказати свою думку - приходить на ефір чи в газету. Зрештою, завжди можна видати бюлетень. Це зекономило б суттєві кошти в бюджеті. А так виходить, що споживач двічі платить за комунальні ЗМІ - з податків і з власної кишені біля кіоску. Про якесь конкурентне середовище в такому розкладі взагалі не йдеться: телекомпанії у надто нерівних умовах. І як тоді змусити керівництво каналу перейматися якістю новин, якщо воно отримує гроші з бюджету? Важливою тоді стає не якість новин, а щоб вони просто вийшли і не дратували владу. Приватний канал так ігнорувати глядача не може, бо втратить аудиторію, рейтинг, авторитет, а отже, і заробіток.

- Протягом останніх років чимало було розмов про роздержавлення ЗМІ, створення громадського телебачення. Чому, на вашу думку, далі розмов справа не пішла?

Усі політики напередодні виборів багато говорять про вільні й незалежні від влади ЗМІ, але щойно потрапляють в кабінети, одразу забувають обіцянки. Звісно, правильніше було б акціонувати ці ЗМІ, віддати у власність колективам разом з майном - варіанти є різні. Але місце сидіння визначає точку зору, чи не так? Поки політик в опозиції, він прагне преси вільної, а потрапивши у владу - зручної і контрольованої. Тому ручні комунальні ЗМІ їх влаштовують.

- Є думка, що приватизація державних і комунальних ЗМІ може загрожувати безпеці вітчизняного інформаційного простору. Хто, як не державні чи комунальні канали, пропагуватиме національну ідею, культуру, традиції? Тобто некомерційні речі.

Парадокс саме в тому, що успішним канал може зробити саме некомерційна інформація. Якісні новини і розслідування, наприклад. Цікаві пізнавальні програми. А це дуже витратна справа. Зате вона і тільки вона дає рейтинг і авторитет. А отже, приваблює рекламодавців. Тому в приватних каналів новини завжди будуть якіснішими. А дотримання етичних, мовних норм тощо - для цього є Національна рада.

- Нагадаю читачам, що міська комунальна ТРК «Вежа» ефіру на сьогодні не має. Не було бажання відновити мовлення?

І бажання, і спроби були. Насправді не так легко отримати від Нацради ліцензію.

- Причина в корумпованості Нацради, про яку в середовищі медійників вже ходять легенди?

Оскільки факту корупційних дій я довести не можу, я б волів утриматися від коментарю.

- А взагалі є сенс відновлювати ефір «Вежі»?

В такому вигляді «Вежа» потрібна міській владі, але не громаді.

- Ви тепер так рішуче налаштовані проти комунальних ЗМІ, але ж довгі роки пропрацювали саме директором «Вежі». Як складалися стосунки з владою, зокрема з міськими головами?

Так складалися, що мене тричі знімали з посади. Двічі за Шкутяка і один раз за Анушкевичуса.

- А як формулювали причини звільнення?

За Шкутяка причин навіть не пояснювали. А Віктор Анушкевичус мені сказав так: мене звільняють, бо я показую бандитів. Так він назвав депутатів міськради від Партії регіонів. Але я вважаю, що якщо їх обрала громада - вона має право почути і їхню точку зору на проблеми в місті. А якщо мер вважає їх бандитами, то хай доводить це в суді.

Дорікали мені й за те, що давав слово головному опоненту нинішнього мера лідеру «Громадського форуму» Юрію Солов'ю.

- «Вежа» сьогодні виходить у кабельній мережі. За цим є перспектива?

Передовсім, слід зауважити, що вихід у кабелі - незаконний: ліцензії на таке мовлення в мережі «Вежа» не має. Характерно, що при цьому перший же випуск був саме з Віктором Анушкевичусом...

- Нацрада не реагувала?

Це питання до її представника в області Турелика.

- Гаразд, то яка все-таки перспектива для регіональних комунальних телекомпаній?

Стосовно «Вежі», перспективи відновити телебачення там примарні. Щодо «Галичини», я вважаю, що найкращий вихід на даному етапі - передача її в державну власність, в держтелерадіокомітет. Це оптимальний і безболісний варіант. Тоді канал перестане тягнути гроші з обласного бюджету і при цьому отримає матеріальну незалежність від місцевої влади, а отже, зможе робити якісніший і цікавіший продукт. А потім повинен відбутися перехід до громадського телебачення, яке рано чи пізно буде створене на базі «Першого національного».

Тому, знову ж таки, повертаємося до головної тези - роздержавлення є необхідністю, це єдиний шлях. Від цього виграє бюджет - зекономить 3-4 млн. грн. в рік. Хіба не краще витратити їх на школи чи дороги, а не на піар-супровід влади за гроші платників податків? Від цього виграє і громада, яка отримає більш правдиву інформацію. Бо здорові, повноцінні ЗМІ завжди мають бути скептичними до влади.

- Що ж людина з такими переконаннями робить на посаді радника губернатора саме з питань ЗМІ?

(Довго мовчить і курить люльку.) Скажу так: я прийняв пропозицію стати радником, щоб допомогти губернатору стати відкритішим і доступнішим для преси в області.

Розмовляв Андрій СОВА

Газета "Галицький кореспондент"



return_links(15); ?>