Смішна інформаційна війна

Українська опозиція "здала" Севастополь, не зумівши заблокувати ратифікацію угоди про пролонгацію терміну перебування Чорноморського флоту РФ не тому, що у неї не вистачало на це сил. А тому, що за останні п'ять років вітчизняний істеблішмент до серйозних державницьких питань ставився несерйозно, "майданно", тиснучи не на логіку, а переводячи все у сферу ірраціонального і комічного.

Ніхто з опозиціонерів виразно й послідовно так і не пояснив, чим загрожує Україні подальше базування у Криму ЧФ РФ. Проте увесь світ здорово посміявся над "chaos" (бедламом) у Верховній Раді.

"Чорний" гумор 2004-го

Загальновідомо, що сміх, глузування, іронія - це бомба уповільненої дії для руйнації будь-якого державного устрою, суспільних цінностей і самого суспільства. Людина, призвичаївшись до жартів, з внутрішнім полегшенням помічає, що висміювати можна все і насміхатися можна над усім: дурнями, розумниками, керівництвом країни, армією, релігією тощо.

Доволі насміявшись, "усереднений гуморист" починає світостверджуючі, "святі" речі сприймати у світлі нездорового скептицизму, захоплюючись власною зухвалістю і розкутістю розуму.

Організатори Помаранчевої революції у 2004 році (у нових шкільних підручниках історії її обов'язково висміють) взяли на озброєння усі можливі технології комічного, аби таким чином знизити бар'єр остраху у "революціонерів" перед можливою реальною (!) небезпекою зіткнення з правоохоронними органами і військом.

Людей розважали концертами і смішили анекдотами. Пізніше навіть були видані окремі книги народного гумору на кшталт "Українці перемагають сміючись". Несерйозне сприйняття існуючої влади навіть активізувало у чисто психологічному сенсі архаїчні форм поведінки: гепання під стінами Кабміну у барабани та металічні жбани.

Опозиція була змушена заговорити зрозумілою для натовпу мовою. На це було дві головні причини. По-перше, брак власних ЗМІ, коштів і волі окремих спонсорів для протистояння майже тотальній політичній цензурі, яка до президентських виборів 2004 року досягла максимуму.

Провладні мас-медіа були зібрані під один дах політичного позиціонування, який в народі отримав назву "темник". В українську політичну дійсність був перенесений досвід Кремля - цензурування випусків новин, що дозволяв контролювати інформаційний простір, формувати позитивний образ президента Леоніда Кучми і його оточення.

Звичайно, паралельно з цим йшло поступове обрізання ефіру для представників опозиційних сил. Але головним завданням контролю за ефіром було відновлення позитивного іміджу Кучми. Особливо після зникнення засновника "Української правди" Георгія Гонгадзе.

Крім того, на той час ще не визначився "єдиний кандидат" від влади.

Лише з висуванням Віктора Януковича і з отриманням можливості "донецької" команди впливати на інформаційну політику Адміністрації президента почалася хвиля грубого наступу на опозицію і, водночас, низка... PR-комедій ("колаптоїдний стан", "наколоті апельсини", тощо).

Тому, не маючи широкого інформаційного майданчику, опозиційні агіт-доробки почали йти у маси (газети-"одноднівки", листівки, "народні" Інтернет-ресурси), б'ючи по помилках і відвертих казусах тогочасної влади. Майже зовсім не докладалися зусилля для викладення власних позицій. Головне гасло: у владі - дурні!

По-друге, інформація про отруєння Віктора Ющенка викликала сплеск емоцій протестуючого електорату. Простіше кажучи, піднявши на прапор кволого і врятованого від загибелі кандидата, опозиція отримала візуальний стимул для впливу виключно на ірраціональні й емоційні центри мозку людей.

До комічного додалося трагічне, і, щоб позбутися цього дискомфорту, пропонувався єдиний вектор дій - усунути "злочинну владу".

У цей час провладні ЗМІ, зі свого боку, вдаються до "чорного" контрпропу, намагаючись "засміяти" хворобу Ющенка, але апелюють при цьому до логічних пояснень (харчове отруєння, зараження "лишаєм", "Юлін слід"), які вже не знаходили адекватної реакції серед збуреного електорату.

Так, опозиція, повністю програючи в наявності масових інформаційних ресурсів, на голому популізмі змогла технічно переламати ситуацію на свою користь. Навіть крапка у цій "чорній" комедії, яку поставив Верховний Суд, оголосивши про проведення третього туру голосування, також виявилася кумедною.

"Джинса" імені Віктора Андрійовича

За Ющенка всі очікували розгальмування інформаційної індустрії. Але отримали її повне розбещення. Головне управління інформаційної політики АП було розформоване, його функції обрубані і зведені до функцій елементарних прес-служб будь-яких комерційних фірм - інформувати і коментувати.

В Кабміні ж все підпало під авторитет однієї особи: головним і єдиним ньюз-мейкером в країні стала Юлія Тимошенко.

Коли президент Ющенко оголосив, що "вони" забезпечили свободу слова, то всі кинулися до телевізорів і включили "Перший національний", який є лакмусовим папірцем інформаційної політики української влади. Виявилися, як полюбляє кепкувати екс-гарант, "ті ж яйця, лише в профіль": нудно, не оперативно і мляво...

Перший серйозний скандал навколо подарунків сину Ющенка Андрію мобільного телефону "Vertu" і автомобіля "BMW" проявив і справжнє ставлення президента до преси: не стільки зневага, скільки нехтування фактами. Ющенко і його оточення просто почали  ігнорувати інформацію у ЗМІ.

Всі інформаційні війни перетворилися на стрілянину горохом в стінку. Розслідування і гучні скандали у політичній або економічній сферах мало впливали на подальше становище їхніх фігурантів, якщо ці атаки не були замовлені й проплачені більш впливовими конкурентами.

В цей же період (2005-2008) з'являються персональні медіа-служби окремих політиків. Багато журналістів кидають роботу в авторитетних виданнях, обмінюючи її на високооплачуване обслуговування інтересів можновладців (ведеться професійний інформаційний моніторинг, готуються аналітика та оперативне реагування).

Паралельно з цим масово виникають посередницькі PR-контори, які займаються розміщенням у ЗМІ замовних матеріалів. Новини почали не робити, а просто замовляти!

"Джинса" стає невід'ємною статтею тіньових прибутків практично всіх українських газет та телеканалів, а для інтернет-видань - чи не головним джерелом доходів.

Інколи доходило до абсурду, коли, наприклад, головний матеріал у газеті (з виносом на першу шпальту) присвячувався критиці дій того чи іншого політика, а вже через шпальту - видання викладало від свого ж імені абсолютно протилежну позицію!

За великим рахунком, неконтрольована "джинса" стала одним із головних чинників, які призвели до справжньої стагнації в інформаційній політиці держави: коли новини почали підмінятися "opinion" - окремими думками і коментарями.

Унаслідок чого інформаційні агенції перетворилися на джерело правового "відбілювання" подій для їх подальшої ретрансляції у вигляді "узаконеної" "джинси" в періодиці та на телебаченні.

Це по-перше. По-друге, якщо за Кучми ранжування ЗМІ відбувалося за принципом щоб матеріал лише попав на очі гаранта, то за Ющенка інформаційна ефективність статті визначалася кількістю згадувань у засобах масової інформації за наступною схемою: інформагентство - один-два телеканали - десяток сайтів.

Таким чином, автоматично зникала потреба у створенні нових всеукраїнських друкованих ЗМІ та нових телеканалів, але з'явилася гостра необхідність у реєстрації другосортних паразитичних сайтів, що заробляють на рерайтингу та копірайті.

Період кризового "гламуру": танцюють всі!

Деградація української журналістики особливо стала помітною починаючи з кінця 2008 року, коли вдарив грім світової кризи. Прайм-тайм більшості вітчизняних телеканалів був окупований танцями, співами, ковзаннями з "зірками".

Акцент уваги глядачів зміщувався на "сенсації" із життя відомих людей, "потойбічні таємниці", "війни екстрасенсів".

Десятихвилинні випуски новин топилися серед багаточасових серіалів і "мильних опер", безталанних талантів, доведеного до натуралізму криміналу, зовсім несмішних сміхопанорам і камеді-кавеенів, файної нашої і їхньої "раші".

У 2009 році провладні кандидати на президентську посаду опинилися перед розбитими інформаційними ночвами. На старті кампанії виявилося, що жоден з них не має впливових ЗМІ і фахових журналістів-аналітиків. Політичні аналітичні передачі були замінені на ток-шоу, де будь-яка актуальна проблема "заговорювалася" і заплутувалася.

Центр уваги змістився не на те, що сказано, а як сказано: великий плюс, якщо було смішно, а ще краще, якщо побилися. Така вербально-політична какофонія викликала байдужість глядачів. І як наслідок - до дня голосування майже половина з виборців не знала, за кого віддати голос!

Тому-то і Тимошенко, і Янукович сподівалися на підтримку Росії, не лише її адміністративного, але й інформаційного ресурсу, який, на відміну від українського, чітко структурований і цілеспрямований на певну аудиторію.

2010...: буде не до сміху

Підбиваючи підсумки цього реферативного огляду п'ятирічного безладу в інформаційній політиці України, можна зробити наступні висновки.

По-перше, за ці роки так і не сталася заявлена "розолігархізація" засобів масової інформації. Навпаки, відбулося злиття багатьох ЗМІ у ще більш жорсткіші і контрольовані медіа-холдинги.

По-друге, не створено жодного незалежного, громадського телеканалу, або газети всеукраїнського значення.

По-третє, відбулося майже повне нищення аналітичної політичної журналістики, яку витіснила розважальна сфера.

По-четверте, випуски новин перетворилися на "стіл замовлень" для "джинси".

Звичайно, що за такої "розрухи" в інформаційній сфері, можливе повернення "темників" виглядає навіть логічним з позиції переможної сторони. Янукович і його оточення зроблять все, аби свободу слова вивести із стану анархії і субтильності, перетворивши її на зброю для цілеспрямованого впливу на свідомість мас.

Бо як писав класик "філософії цинізму" Петер Слотердайк: "Для свідомості, яка дозволяє себе інформувати з різних боків, усе стає проблематичним і байдужим".

Ярослав Коцюба, журналіст, психолог, для УП