16.08.2010
12:00

Війт у рясі

Прикарпатське село Чорнолізці є чи не єдиним в Україні, де місцеву раду очолює священик Григорій П’ятничук.

В ошатному будиночку в центрі села тиша. Кілька молодиць стоять в коридорі та пошепки перемовляються. «Ви до панотця Григорія Івановича? - питаються та міряють зацікавленими поглядами чорнолізчанки. - Треба почекати, бо у нього клопотів повен віз». Двері кабінету війта відчиняються, і на порозі з’являється високий чоловік в окулярах та гостинно запрошує увійти. На стінах багато ікон та державна символіка, у шафі - ряса та єпитрахиль. Отець Григорій каже, що може просто із сільради їхати сповідати важкохворих чи відслужити Літургію.

«Чорнолізці здавна славляться добрими господарями та високою духовністю, адже 46 вихідців із села — священики. З них двоє греко-католиків, а інші православні Київського патріархату та автокефали, -розповідає отець-війт. - Тут я народився та виріс, на жаль, напівсиротою. Незважаючи на атеїстичну владу, ми змалечку бігали до столітньої церковці, допомагали своєму священику і вчителю Тадею Сураку. І я разом зі своїми товаришами, які тепер служать по багатьох церквах України, мріяв служити біля престолу».

Але доля розпорядилися інакше. Спочатку Григорій П’ятничук поступив на… факультет журналістики Львівського Національного університету імені Івана Франка. І ця освіта тепер стає йому в пригоді. Вмінням правильно написати проповідь, спілкуватися з людьми, розмовляти на рівні зі старенькими людьми та високоповажними гостями зі столиці - усім цим він завдячує журналістському фаху. Згодом Григорій Іванович не раз добрим словом згадуватиме журналістику, коли він, вже висвячений служитель церкви, працював керівником видавничого відділу в івано-франківській консисторії УАПЦ, викладав у семінарії.

А тепер в панотця вже своїх п'ятнадцять послідовників священиків. Ще кілька років то він давав цим хлопцям рекомендації для поступлення в духовні навчальні заклади. Тепер вони мають парафії по всій державі та добрим словом згадують свого наставника. Організаторські здібності та бажання допомогти людям спонукали чоловіка взятися за будівництво величного нового храму на місці згорілої святині у селі Живачів, де протягом 16 років він служив священиком. Мешканці цього села, що в сусідньому Тлумацькому районі, кажуть, що коли панотця не оберуть на другий термін війтом Чорнолізців, то він має усі шанси стати в них головою сільради.

Ряса та сан не завадили Григорію П’ятничуку отримати перемогу на місцевих виборах. «Хотів перевірити наскільки мене люди поважають», -усміхаючись, мовить священик, відповідаючи на запитання, чому балотувався на війта. - Не належу до жодної політичної партії, служу Богові та Україні. Усі ми, і світські, і священики - громадяни своєї держави, маємо свої права та обов’язки, тому не бачу в своєму головуванні нічого особливого. А свій сан вважаю радше щастям від Господа, і це мені допомагає на посаді».

Рішення стати війтом Григорій Іванович він узгоджував із церковним керівництвом. Митрополит Івано-Франківський і Галицький Андрій УАПЦ його благословив. «Здавна служителі церкви піднімали українство та допомагали людям в громадських справах, - каже панотець. - Маємо достойні приклади великих світочів духовності, які не стояли осторонь народної біди: митрополит Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, патріарх Мстислав. Та й відродження України почалося з відродження церкви».

У неділю та свята чорнолізький керівник разом з місцевим панотцем відправляє Святу Літургію. Тоді в церкві людей втричі збільшується. Приходять численні гості чорнолізчан, адже отець Григорій - місцева знаменитість, бо де ще можна послухати проповіді… голови сільради. Уже як священик чоловік не забуває донести до парафіян і цілком буденні та земні речі, говорить про моральність, належне виховання дітей, совістить місцевих випивох, просить селян не бути байдужими до громадського майна, належно підтримувати порядок на вулицях і цвинтарі.

Великою приємністю для отця Григорія стала велика розважливість та добра поведінка місцевої молоді. «Ми облагородили центр села, зробили автобусні зупинки, повісили ліхтарі, - з радістю розповідає священик, - але думали, що недовго все це протримається, все поламають та поб’ють. Та, на превелике здивування, ніхто не руйнує громадське майно. Гадаю, що соромляться, не хочуть, аби я їх сварив». Хоча лаятися, навіть як війтові, панотцеві не можна. Чоловік ревно дотримується Божих заповідей.

Вислуховує Григорій Іванович й багато сповідей, але ніколи не застосовує інформацію, яку хтось сказав йому як священику, в роботі голови сільради. Часом селяни і хотіли би щось дізнатися про сусідів та родичів від війта, але той лише віджартовується. Бо те, що почув панотець під час Святої тайни, ніхто не має права знати.

«Та всяке буває, бо в житті, як на довгій ниві, - говорить про своє громадське служіння отець П’ятничук. - Часом доводиться підвищувати голос, суворо комусь щось наказувати». Проте для порушників порядку та п’яндиг вистачає просто погляду або кількох докірливих слів війта, аби їм стало соромно. Навіть мовивши зопалу чи сп’яну солоне слівце, згодом, опустивши голову, керівника села перепрошують. А сам війт часто примирює тих, хто посварився за межу чи дріб’язкову образу. Тому в селі немає бійок, великих родинних чвар, непорозумінь між місцевою молоддю. Шанують чорнолізького голову і колеги-війти, районне й обласне керівництво. А чоловік за все дякує Богові та на запитання, чи буде ще раз кандидувати на посаду війта, лише усміхається й мовить: «Буду там, де мене направить Господь».

Галина ПЛУГАТОР, газета «Експрес»