|
У селі Буківна на Івано-Франківщині ще за кілька тижнів до початку мисливського сезону відбуваються давні обряди посвячення у мисливці. Лісову тишу пронизує гавкіт собак, чути тріск гілок під чоботами мисливців, а згодом у небо піднімається дим від вогнища. «Господи Боже, що всіма лісами і нетрями володієш, усю звірину знаєш і нам її даєш, благослови полювання, нам на пожиток, Тобі на прославу!», – зринає в небо під шум Дністра, напевно ще з язичницьких часів збережена, молитва. Так вперше звертаються до Бога і природи ті, яких щойно прийняли до товариства стрільців (тут: мисливців – авт.). Саме дійство розпочинається у хаті найстаршого мешканця села і вправного мисливця. До нього з’їжджаються чоловіки з багатьох сіл. Кандидати на посвяту залишають на подвір’ї собак та кладуть у коридорі рушниці. На столі швидко з’являється їжа та чарка. Першу п’ють за здоров’я «батька», в господі якого зібралися. Другу спорожнюють мовчки за упокій душ усіх померлих мисливців, дехто поважно хреститься. Третю належить випити за майбутніх ловців. Їм наливають найбільше, десь по 200 грам оковитої. «Стрілець повинен бути здоровим і витривалим, – каже один з ініціаторів відродження мисливської посвяти, краєзнавець Роман Рибчин. – Якщо хлопці після спожитого не зможуть встати, верзтимуть дурниці, або йтимуть, похитуючись, – то не бути їм ловцями». Згодом усі чоловіки вирушають до лісу. Тут для новачків розпочинається справжній екзамен. Молоді мисливці виконують найбезглуздіші завдання старших товаришів: лазять по деревах, повзають по-пластунськи, і... навіть гавкають разом із своїм собаками. Зі слів пана Романа, колись «геци» (жарти – авт.) були значно серйознішими. Майбутніх стрільців протягом усього дня обсміювали, не давали їсти, а то й могли… штани подерти. Якщо хтось із хлопців ображався, то у товариство не приймали. Казали, що з нього справжнього стрільця не буде, бо то людина з «чорною душею». «Ми всі тут однакові: і старі, й молоді, – навчають старші буківнянці кандидатів у мисливці. – Мусимо завжди допомагати один одному, ділитися хлібом і м’ясом, не мучити спійманого звіра, не нищити лісу. Хто заздритиме вправнішим, від того Бог взагалі відверне на полюванні щастя. Він жодного хвоста (кількість мисливських трофеїв тут рахують на хвости, тобто на шкури – авт.) не принесе». Проте це лише частина посвяти, бо через кілька тижнів новачки підуть на справжнє полювання, де вони докажуть, хто на що здатен. Галина ПЛУГАТОР, урочище Ченче, Буківна Газета «Експрес»
|