|
Священик Володимир Пітулей із Калуша, який веде чернечий спосіб життя, взяв під опіку шестеро дітей із проблемних родин. Нині у служителя церкви три пари братиків та сестричок. Живе нині велика родина в будинку біля церкви. Сюди давно протоптали стежку сотні парафіян, які приємно здивовані вчинком душпастиря. …Біля великого, нещодавно збудованого храму ще ведуться опоряджувальні роботи. На землі – дошки, аби не послизнутися. На порозі двоповерхового ошатного будинку зустрічає найменшенька – Настуся. «Дівчинка-перлинка, наша радість й гордість», – називають тут найменшеньку. Вона щасливо усміхається, але підійти... боїться. Уже пізніше, під час розмови з отцем Володимиром, дізнаюся, що маля після побаченого за недовгі роки життя боїться усіх жінок. Старші хлопчики вітаються зі сходів та дуже тішаться, що знову в господі гості. Хоча до великої кількості чужих людей їм тут не звикати. За хвилину уже розмовляємо з «багатодітним батьком» у великій кімнаті. На стінах – дерев’яне розп’яття, багато ікон. Щоразу з цікавістю заглядають діти. «Я не хочу слави, – мовить священик, – бо нічого особливого не зробив. Ці діти потребували допомоги та порятунку християнських душ. Мені їх Господь дав. І тепер я повинен за них відповідати». Сам Володимир Пітулей також виріс у багатодітній родині священика. Окрім нього, в сім’ї було ще дві сестри. Одна із них – зараз монахиня, інша – має родину. Із теплотою та вдячністю згадує душпастир дитячі роки, дружбу із сестрами, мамину ласку та батькове добре слово. Вибравши вітцеву дорогу священика, Володимир про родину не думав. Вирішив цілковито присвятити себе служінню Господу. Про дітей, які потребують ласки і тепла та знаходяться в реабілітаційному центрі в селі Мединя, куди їх відправляють спеціальні служби перед тим, як віддати в інтернати, душпастирю розповіла одна з парафіянок, яка сама створила прийомну родину. Затріпотіло серце священика, і стало йому жаль дівчат та хлопчиків, яких вже з малих років життя не щадить. І вирішив він взяти опіку над дітками. Спочатку в отця Володимира з’явилася перша пара – Леся та Андрій. Згодом Олег та Оля, пізніше Сергій і Настя. Остання одразу почала називати священика татом. Тепер вона з рук панотця не злазить. «Ніколи не думав, що з дітьми буде так непросто, адже такого досвіду не мав, – зізнається «Експресу». – Важливо, аби «доньки» та «сини» виконували розпорядок дня». Піднімається велика родина о сьомій-восьмій ранку. Молитви, сніданок. Згодом школярі йдуть на навчання. Школа №4 – за кілька кроків від дому. Лише найстарша Леся навчається у ЗОШ №7. Незабаром дівчина стане випускницею. Вона дуже добре вчиться та мріє стати економістом. Менші часто бувають неслухняні. Часом й засмучують «батька», але він на пустощі не зважає. Каже, що з часом вони стануть чесними, добрими та побожними людьми. І якщо не всі охоче вчаться, то в кожного є щось добре та особливе. Для кожного в отця вистачає терпіння та похвали. Андрій – танцює, Оля – майбутня співачка, Олег – спортсмен: грає у футбол, замається боксом і плаванням. Леся – має хист до науки, Сергійко – тихий та побожний, Настуся дивує малюнками та…любить ремонтувати різні механізми. І всі мають, хоча й зранені недитячими бідами, зате добрі відкриті серця. «Вони дружать парами, братики та сестрички, – розповідає отець Пітулей, – а з іншими парами часом сперечаються, але я тішуся, що ці діти таки не згубили братньої любові». Прийомні діти отця Володимира щодня в церкві. Спочатку ходили неохоче, навіть тікали з Богослужінь, а тепер вже багато чого розуміють, моляться, просять здоров’я для «тата» та для своїх батьків, які й не дуже цікавляться синами й доньками. «Дати лад великій родині священику допомагає нянька – пані Оля. Дивиться за братиками та сестричками й найстарша сіроока красуня Леся», – розповідає Леся Дзундза, начальник калуської міської служби у справах неповнолітніх, яка не може натішитися прийомною великою родиною. – Перш ніж взяти дітей, священик ходив на спеціальні курси. Тому й справляється навіть краще, аніж звичайні батьки». Наразі, окрім виконання батьківських обов’язків, отець Володимир впорядковує храм, проводить щоденні Богослужіння. Та й будинку панотець дає лад. Усюди чисто, прибрано, всі речі мають своє місце. На першому поверсі зал та господарські приміщення, на другому дитячі кімнати. «Ось тут ми й живемо, подивіться, – навперебій кажуть діти, ведучи та показуючи свої кімнати з іконами та великими м’якими іграшками. Оля простягає вже гостинця – печиво та цукерки. Хлопці хваляться футбольними м’ячами, а найменша Настуся міцно обіймає отця Володимира і каже, що її тато – найкращий. Галина ПЛУГАТОР, Калуш
|