|
Село Поляниця Івано-Франківської області за 10 років перетворилося із глухого кута у найбагатше село Прикарпаття. Там розташований гірськолижний курорт Буковель. На 615 жителів припадає майже 30 готелів, баз відпочинку та понад 50 садиб і котеджів зеленого туризму. Ті, хто не збудував окремої садиби, приймають туристів у власних помешканнях. Як вже БРІЗ писав, Поляниця – єдиний населений пункт на Прикарпатті, який має винесені в натуру межі. При в’їзді до Поляниці гуцульські дерев’яні хати розкидані одна від одної на великих відстанях. Звідси до гірськолижних підйомників — 6 кілометрів. Зняти кімнату можна за 50 грн з людини. Що далі у село, проживання дорожче. Кімнат, дешевших за 300 грн, у сезон не знайти. Найдорожчі номери люкс сягають 3 тис. грн за добу. Наприкінці зими вартість знижується до 1000–1500. Дорога до Буковелю асфальтована. Береги річки укріплені кам’яними габіонами. — До 1998 року у нас навіть власної сільради не було. Коли створилася, бюджет села становив 15 тисяч гривень. А минулого року — мільйон 800, — каже 65-річна Софія Щерб’юк, колишня голова сільради. Більшість господарів своїх домівок не зачиняють. — А чого боятися? — знизує плечима Анна Кабалюк, 51 рік. — Шо візьмете? Тарілку чи ложку? Як є які гроші, то заховані. А ми так споконвіку живем і не боїмося. Обійстя Анни розташоване за 2 км від підйомників. На великому подвір’ї — три дерев’яні будинки. В одному живе її сім’я, у другому — доньки. Найбільший двоповерховий здає туристам. Там п’ять кімнат. Доба в одній коштує 300 грн, навесні буде по 100. Анна Кабалюк два роки тому продала 17 соток землі по 8,5 тис./сотка. — Збудувала своїм дітям по хаті. А в мене їх шестеро. Ще десь зо 2 гектара залишилося он там під горою. Два роки тому у Поляниці збудували триповерхову школу. Тут басейн, футбольний майданчик зі штучним трав’яним покриттям, є інтернет. — Якби не курорт, не бачили б ми того всього, — каже Марія Молдавчук, 52 роки, яка живе через дорогу від школи. — Було у нас просте гуцульське село. Люди не мали вищої освіти, більшість працювали у Ворохтянському лісгоспі, бо тут роботи не було ніякої. У мене дитина їздила до Франківська на навчання і брала на тиждень 5 гривень та сумку продуктів. У той час село жило бідно, але не голодувало — у всіх було своє м’ясо, молоко, яйця, картопля. Пригощає кавою і тортами власного виробництва. — Тепер у селі рідко хто пече — розлінилися, бо в магазині все можна купити. І вівці ніхто вже не тримає. Не хочуть чоловіки на полонини ходити. Раніше що не літо, то всі хлопці у полонинах сидять. А зараз усі на Буковелі працюють. Коли його побудували, в селі зразу почали скуповувати землю приїжджі люди. У кожного поляницького ґазди не менше 2 гектарів землі. Три роки тому продавали сотку за 15–20 тисяч долярів. Тепер по 3–4 тисячі. От газ ще провести б у село. Ірина КОПИСТИНСЬКА
|