|
Інженер Теодозій Король із прикарпатського міста Калуш став дослідником світу… східних галлів, племені, яке, на його думку, колись населяло територію Галичини та й вважало її рідною землею. Нещодавно вийшла друком його книжка «Світ східних галлів», в якій автор висловлює сміливі думки про історичні події, що відбувалися на території Європи та Азії декілька тисячоліть тому, розповідає про розселення, господарську діяльність та вірування наших, як виявляється, предків. Детальніше про новаторське дослідження – в цьому матеріалі журналіста «Експресу» Галини Плугатор. – Теодозію Євстахійовичу, звідкіля у вас, інженера, зацікавлення східними галлами. – Фах аж ніяк не впливає на світ зацікавлень. Зрештою, я довго працював у геологорозвідувальній експедиції. Коли ми пробурювали землю, то часто натрапляли на різноманітні археологічні знахідки, шари різних культур. А історією та археологією я цікавився ще з дитинства, тому не міг оминути увагою те, що знаходив. Згодом багато читав, аналізував, співставляв і вирішив написати книжку про наших предків. – Ви кажете «наших предків», отже галли, які, як відомо з більшості історичних розвідок, населяли територію сучасної Англії та Франції, і є нашими пращурами? – Колись численний, великий, культурний, високоосвічений, талановитий, сміливий та побожний народ, який з IY століття до нашої ери понад тисячу літ вперемішку із корінними жителями населяв територію від Ельби до Дніпра і від Дунаю до Північного Бугу, рідною землею вважав територію нинішньої Галичини. В Європі цей народ розселювався на землях сучасних Чехії, Австрії, Словенії, частини Словаччини та Угорщини, в долині ріки По і на південних Балканах. Найзахідніша гілка цього народу проживала на землях нинішньої Франції та на деяких британських островах. На різних етапах історії це народ звали кельтами або галлами. На східних теренах його називали бастарнами або бастарами, хорватами та босняками або базниками. Їхній вплив на сусідні народи був благодатним, адже галли разом із греками і римлянами мали писемність. Саме римляни й почали назвати галлів склавенами і словенами, а після відходу частини цього народу в YI столітті на прабатьківські землі його остання назва була білі хорвати та русини. Так самі себе називали століття люди, які проживали на більшості території Галичини. І лише в ХІХ столітті галичан почали називати українцями. А історію міст і сіл виводити з моменту надання їм магдебурзького права або появи назви у польських писемних джерелах. Проте постає закономірне питання, а що, до цього часу тут нічого не було. І де ж та історія? Можливо, треба краще попрацювати та повернути собі славну минувшину. – Велику частину вашого дослідження займає розповідь про вплив галлів на розвиток сучасної території Прикарпаття. – Це закономірно я тут живу, і маю більше змоги вивчати цей край. На межі старої та нової ер тут діяла велика цивілізація, представники якої умовно поділили край на кілька зон. Насамперед це промислова зона, де добували залізну руду, виплавляли з неї крицю, виробляли різні вироби та продавали сусіднім племенам. У цій зоні варили сіль, по селах працювали вправні гончарі. Рибна зона охоплювала басейни рік Гнилої Липи, Золотої Липи, Лімниці та Дністра. Тут засолювали ікру риби, виготовляли складні ароматні соуси і заливали ними рибу в бочках. На Покутті були каменоломні, поля з льоном та коноплями, численні олійні, ткацькі виробництва і конюшні, де розводили коней були. – Скільки часу ви збирали матеріал для книги, адже ми маємо дуже об’ємне дослідження?. – Понад сорок п’ять років(!!!). Щоправда, більшість часу збирав матеріали до неї. Та й не займався цим день у день, якби так робив, то книга побачила би світ значно раніше. . Багато текстів переписував кілька разів: щось викидав, щось вставляв, і навіть у дні, коли книжка вже була в друкарні, з’ясувався ще один цікавий факт про те, що галли були й на території нинішньої Київщини. Та вже вписати це до книги не встиг. – Якими матеріалами ви послуговувалися при написанні книги? Працював у багатьох бібліотеках, вивчав історію галицьких міст та сіл, опирався на праці знаного етнографа Степана Пушика, археологів та істориків Богдана Томенчука та Віктора Ідзя, книги істориків з Боснії та Сербії, збирав по крихтах те, що ще залишилося в людській пам’яті. Зокрема, топоніми та легенди. Останнє особисто переконав мене вивчати академік Володимир Грабовецький. Вони, на його думку, відкривають великі таємниці старовини. Хоча й матеріалу в книзі вистачило би на кілька дисертацій, я не претендую на академічність, бо не є фаховим істориком. Хто я такий у великій науці? Але тішуся, що моє дослідження може стати в пригоді молодим науковцям, які продовжать мою тему. – Як сприймають ваше дослідження історики-фахівці? – По-різному, але я не історик і не претендую на академічне дослідження. Місцеві історики зі мною не згідні, і вони мають на це право. Критики у свій бік не боюся, готовий до дискусії, маю на це свої аргументи. Галина ПЛУГАТОР
|