07.09.2006
12:00
|
Принцип Софійності |
Живемо на вітрах історії. Відчуваємо подихи правічних прагнень. З двох космічних принципів влади, котрі умовно називаються "Принципом Пантократора" і "Принципом Софійності", українці - особливо православного (візантійського) сповідання -- завше тяжіли до останнього. Згідно нього, абсолютне джерело влади у Всесвіті маніфестоване не імперативною вертикаллю Бога Отця, а перебуває у формі особливої ("горизонтальної") морально-вольової конфігурації: соборної Світової Душі (Передвічної Софії). Суспільно-духовним аналогом такої конфігурації в реальному земному житті є Вселенська Соборна Церква. Суспільно-політичним (і, зрозуміло, вельми пародійним) презентантом цього космічного принципу вважаються також народні збори, парламент.
Якби в історії людства не було арійського завоювання ІІ тисячоліття до н.е., жрецькі культури торгових міст Євразійського Півдня та Єгипту рано чи пізно виробили би універсальні для всієї цивілізації «парасофійні» принципи жрецького управління, певні ознаки яких знаходимо в єврейському сінедріоні та у правлячих теологічних радах мусульман-шиїїтів.
Арії принесли на землі давніх культур політичну організацію війскового типу, в якій було втілено обидва принципи: пантократичний через спадкову монархію вождів-аріатів і софійний через народні збори (ґерусію). Жрецька колегіальність відкидалась аріями як антинародна «конспірократія» -- закрита для вільних людей влада посвяченого кола обраних, авторитет яких базований не на особистих досягненнях, а на незрозумілій для воїнів і чабанів традиції. Жрецькі імперії були зруйновані. Світ на три тисячі років став полем змагання монархічних держав і міст-республік. З часом, з послабленням традиційного арійського патріархату і занепаду арійського «культу героїв», Принцип Софійності знову набув актуальності в системах західних демократій. Під впливом цих тектонічних змін знаходиться й поточна українська політика, яка ніколи не відзначалася присутністю сильних монархічних симпатій.
Отже, ідея передати функцію виборів президента парламентові є не стільки ситуативним вибриком зляканих сновидців, скільки свідомим чи підсвідомим завершальним кроком у пошуках української політичної ідентичності. Президентська вертикаль для православної української ментальності, як бачиться, завше була, є й буде нав'язаною конструкцією, резидентальним проявом "іншого принципу", себто чимось на кшталт "внутрішнього окупанта".
Згадаємо також, що влада, окрім іншого, є одною з найконсервативніших і найглибших форм суспільної пам'яті. Тої пам'яті, до якої на тисячоліття вкарбовані символічні успіхи соборно-дорадчих згущень владності, від княжих з'їздів і січевої демократії до телевізійної трансляції із зали засідань Верховної Ради 24 серпня 1991 року. Навпаки, дії владних персон в українській історії завше асоціюються з поразками. В переліку національних «символічних невдах» і батько Хмель, і Дорошенко-той-що-попереду, і соціал-революціонери Винниченко з Петлюрою, і велемовні діячі дуже близького минулого. В народній пам'яті історія встановила потужні запобіжники проти закликів до "сильної руки" і всілякого єдиновладдя, такого любого нашім північним сусідам. Ці запобіжники - одна з найпотужніших складових знаменитого українського прагматизму.
Кумедно та логічно водночас те, що провідниками Принципу Софійності у сучасному вітчизняному політикумі виступають представники червоно-рожевої частини політичного спектру. Останім часом до них приєднюється все більше «коаліційників». Адже до президентських виборів 2009 року не так вже й далеко. І загроза авторитарного правління не знята з порядку денного.
Цікавим є те, що стимулом для остаточного переходу до софійного політичного імперативу є наявність сильної харизматичної жінки – претендентки на пантократичну роль. Те, що в українській політиці чоловіки є носіями «жіночого» способу організації політичного буття, а жінка, відповідно, «чоловічого» є не випадковим. Саме в степах України давні історики і географи розміщували землі «меотійських амазонок», давніх ворогів жрецької влади у Причорномор’ї.
Якщо комусь здається, що не варто штучно притягувати до сучасних подій прадавні символи і мотивації, то варто нагадати, що жодна таємна традиція влади не загинула під час історичних випробувань. Хто не вірить, нехай ще раз подивиться на єгипетські знаки, що прикрашають масонські запони американських президентів ХХ століття.
Володимир Єшкілєв
|
|