|
Хтозна, чи пережила б кризу компанія «Уніплит», якби свого часу рятувати ситуацію не запросили «антикризового менеджера» з Португалії Джоао Родрігеса. Іноземному гостеві настільки припала до душі українська земля, що він мешкає на Прикарпатті вже чотири роки і планує залишатися й надалі. За цей час директор «Уніплиту», який має кілька вищих освіт і володіє п’ятьма іноземними мовами, успішно опановує ще й українську. Попрацювавши у багатьох країнах, Джоао Родрігес називає себе громадянином світу. Каже, пристосуватися до нових умов - це у португальців в крові. - Як Ви потрапили на Прикарпаття? У 2007 році шведська компанія «Метсо», в якій я займався консалтингом, працювала над модернізацією заводу «Уніплит». В кінці цієї модернізації у них виникли проблеми. Компанія запропонувала вдосконалення, але завод не захотів підписувати акт виконаних робіт. Мене запросили приїхати сюди і вирішити проблеми, щоб підписати акт. Я приїхав і зробив це. Також подивився на роботу заводу і склав рапорт про те, що треба було зробити, змінити, вдосконалити, і сказав керівництву: «Якщо ви це зробите, то збільшите обсяг продукції до 19 мільйонів метрів квадратних продукції - за рік». На той час вони випускали 13 мільйонів квадратних метрів ДВП. Пан Кисельов (власник компанії - ред.) подивився на мій рапорт і сказав: «Дуже добре. Що ви скажете на те, що у вас є 5 років, щоби втілити його в життя?» Він зробив мені пропозицію переїхати в Україну. Я ніколи не думав про Україну, але погодився. - Тоді якраз починалася світова криза. Як вдалося вижити? Я почав працювати тут 1 жовтня 2007-го, відповідав за виробництво у Вигоді. Одразу ж робив зміни, які вважав необхідними. За якийсь час власник вирішив змінити директора і весь менеджмент, бо ситуація на заводі була плачевна і він не досягав очікуваних результатів. Він сказав, що має для мене нове завдання - очолити компанію. Я погодився. Отак я й став робити те, що роблю. Цього року ми випустимо 19 мільйонів квадратних метрів ДВП. Наступного року планую 20 мільйонів. - Які у Вас принципи антикризового менеджменту? В першу чергу, мотивувати людей, щоб вони повірили, що можуть працювати краще. Люди - це завжди найважливіший фактор. Я замінив багатьох працівників і багатьох менеджерів, призначив тих, хто, на мою думку, міг працювати краще, в кого було нестримне бажання рухатися вперед. Я зменшив видатки до мінімуму, зменшив зарплати керівництву. Собі також. У таких ситуаціях, як була тоді на заводі, треба позбутися усього жиру і залишити самі м’язи. Щоб бізнес вижив, ми зберегли лише те, що було строго необхідне. - А як сьогодні долають кризу у Вашій рідній Португалії? В Португалії люди досі не можуть зрозуміти, що вони живуть з таким високим рівнем життя, який країна не здатна забезпечити. Останніх 20 років вони отримали можливість жити значно комфортніше і споживати все найкраще. Але сьогодні зарплати впали на 10-15% і цього року скасували традиційну 13-ту зарплату та доплати на Різдво. Фактично, португальці отримували 14 повних зарплат. Цього року ці доплати суттєво вріжуть. - Чи є в європейців надія пережити кризу і зберегти звичний високий рівень життя? Думаю, так. Треба бути оптимістом. Все вирівняється природнім чином. Зараз економіка стрімко падає. Потім падіння зупиниться і знову почнеться ріст. Все погане відкинеться - і ми почнемо розвиватися ще здоровіше. Думаю, покращення почнеться після 2014-2015 років. Але є дві важливі речі. По-перше, тривають різні ринкові спекуляції. А по-друге, уряди країн, які переживають кризу, не мають достатньо мужності вживати потрібних заходів у потрібний час. Криза у моїй країні - це виключно заслуга політиків, які не мають достатньо волі і ніколи не мислять перспективою на 10-15 років, а лише на 4, до наступних виборів. Люди теж мають відчувати свою відповідальність і працювати над покращенням виробництва, а не лише вимагати - дайте нам те, дайте нам це. Цей менталітет треба змінювати. - Вважається, що в Україні важко вести бізнес. Немає свободи бізнесу, корупція, податки. Стикалися з цим? У нас добра співпраця з владою. В першу чергу, ми виконуємо наше зобов’язання і сплачуємо податки. Відвідуємо різні зібрання, беремо участь у плануванні бюджету регіону. Деколи вони просять нас допомогти в різних проектах. Кожна країна має свою специфіку і традиції. Не варто зосереджуватись на тому, що добре, а що погано, і боротися з цим, щоб змінити світ. Треба ввійти в ситуацію і крок за кроком вести свою лінію. Коли до нас приходять продавати матеріали, іноді пропонують «відкат». Я кажу: «Краще зробіть мені знижку на цю суму і ще одну таку знижку за те, що намагаєтесь втягнути мене у корупцію». Такий собі штраф... (сміється). Але мене це не дивує. Мені 47 років. Я почав працювати у 88-му, і тоді у Португалії було те саме, що тепер в Україні. Я маю досвід з минулого стосовно цього. - Відчуваєте конкуренцію в галузі? Не дуже. У нас зараз три гілки бізнесу. У виробництві ДВП конкурентів немає. Пиломатеріали - тут маємо конкуренцію, але ми виробляємо дуже мало, лише 30-40 тисяч кубічних метрів на рік. Майже все експортуємо і не маємо проблем зі збутом. Інший продукт - фанера. Ця компанія теж досить маленька, і ми можемо легко продати свою продукцію. Експортуємо в Румунію, Італію, Азербайджан, Вірменію, Казахстан та інші країни. Взагалі, в Україні конкуренція дуже м’яка, і вона не стимулює розвиватися. За кордоном компанії цієї галузі працюють в умовах дуже високої конкуренції. Вони зобов’язані постійно шукати кращі технології, кращі продукти і нові ринки збуту. Коли я приїхав сюди, я побачив, що тут головне, щоб бізнес попросту тримався на плаву з малими обсягами продукції тієї якості, яку можна робити. Ніхто не думає про те, щоб зробити справу більш конкурентноздатною і нарощувати обсяги виробництва. В Європі діє правило хижака - хто найкращий, той і виживе. Інші помруть. - Що скажете про українських робітників? Є добрі, відносно добрі і такі, які нікому не потрібні. Так є в цілому світі. Що в Україні справді добре - це комп’ютерники, які займаються автоматизацією і програмуванням. Вони спочатку не розуміють, чого я від них хочу, але потім дуже швидко вчаться і виходять на дуже високий рівень. Я навіть порекомендував «Метсо» наймати кількох долинських спеціалістів для обслуговування виробництв в інших країнах. А от добрих механіків я бачив небагато. - Як Вам живеться в Україні? Непогано. Але є одна річ, яку я ненавиджу, - українська зима! Цей сніг! Я тут живу вже чотири роки, і найважче для мене - переживати зими. Я народився біля моря, люблю рибалити в Атлантиці. Хоча, як португалець, можу пристосуватися до будь-чого. З XIV-XV століття португальці - по цілому світу. Ми дуже гнучкі, толерантні, працюємо з усіма і досягаємо дуже доброї співпраці і порозуміння. - Що робите після роботи? У вихідні? Тут зі мною моя дружина. Вона теж португалка. Вона має тут невеличкий бізнес, хоч часом трохи нудиться. Деколи ми ходимо на концерти в «Мармуляду», один раз були в кіно, але мені ще дуже важко розуміти українську на такому рівні. У вихідні готую - це моє хобі. Деколи ми з дружиною подорожуємо машиною у Польщу чи в Угорщину. Часто їздимо в Трускавець. Або Буковель. У Франківську добре. От у Долині було складніше. Це дуже маленьке місто. Нам там не було що робити. Найбільша розвага для нас з дружиною була сісти в машину, поїхати в ліс, подихати свіжим повітрям і вернутися додому. Але в Івано-Франківську цілком по-іншому. У мене тут є кілька друзів, з якими ми періодично зустрічаємось, люди з інших країн. - Любите українську кухню? Я готую переважно страви з середземноморської кухні. Не можу сказати, що полюбив українську кухню. Вона трохи важка для засвоєння. Сметану, до прикладу, я взагалі не можу споживати. Я пробував її кілька разів, один з яких закінчився кількаденним перебуванням у лікарні. - У Вас були тут якісь курйозні ситуації? Як тільки я сюди приїхав, ми з дружиною і нашими друзями були у колибі в Долині. Там були два цілком п’яних міліціонери! Вони помітили, що я іноземець, і вирішили попросити нас з дружиною показати паспорти. А ми тоді не мали паспортів з собою. Вони до нас так причепилися! Тягнули нас у відділення, щоб з’ясувати особу... Це тривало дуже довго, поки один з відвідувачів бару, який працює на «Уніплиті», не втрутився. Він просто поставив їм ще одну пляшку. А ще мене здивували даїшники. Я щодня їжджу машиною на роботу. У мене спочатку була сіра «Шкода», вони її запам’ятали і постійно мене зупиняли. Раз за разом. Поки я не змінив машину на чорну. Тоді все припинилось. - Що будете робити, коли вийдете на пенсію? Я про це не думаю. Я молодий і свіжий. У 47 все тільки починається. Я дуже люблю свою роботу. Вона дуже стресова і дає мені адреналін щодня. Деколи жахливо стомлений. Але я люблю це! Розмовляла Наталка ГОЛОМІДОВА
|