27.09.2006
12:00

Книжки і корони

В новій книзі львівського історика Ярослава Грицака про Івана Франка «Пророк у своїй вітчизні» міститься цікаве свідчення Івана Кобилецького, молодшого сучасника автора «Мойсея». Він згадує одну з Франкових «презентацій». «В кінці 1900 або на початку 1901 року, - пише Кобилецький, - я постарався відкрити читальню «Просвіти» в Ясениці-Сільній. На це відкриття я запросив Франка і ще живого тоді Михайла Кобилецького і обидва вони приїхали. Цей приїзд є, на мою думку, дуже важливим для пояснення психіки нашого селянина того часу. Франко привіз із собою в подарунок для читальні цілу купу книжок, так що читальня в Ясениці мала найкращу бібліотеку в Дрогобиччині. Промову Франкову всі присутні вислухали з роззявленими ротами, надзвичайно уважно. Скінчивши свою промову, Франко пояснював книжки, що привіз, як їх треба читати і розуміти. На все це присутні на зборах не відгукнулися жадними оплесками. Михайло Кобилецький, підбурений таким дарунком Франка, витягнув 20 корон і поклав як дарунок для читальні. Тоді всі присутні почали кричати «славно» і плескати в долоні, аж вікна бряжчали. Франко зрозумів, що його книжки ніщо проти 20 корон Кобилецького, витягнув з кишені також 20 корон, поклав як дарунок для читальні, і аж тоді присутні вшанували його гучними оплесками». **** З того часу пройшло більше століття. Тепер вже я презентую книжки для читальні в районному центрі. Роззявлені роти сучасних пейзан нічим не гірші за тодішні. Може в них більше протезів, зокрема золотих, за совково-татарською модою. Але різниця на цьому вичерпується. Ну роти. Ну роззявлені. Оплески мляві й непереконливі. Двадцяти гривень я дарувати не став, бо шкода. Після презентації пішли пити горілку до місцевого культурного авторитета. Сіли за стіл. Культурний авторитет увімкнув телевізор. «Цікаві у вас люди. Дівчата гарні», - сказав я. «Угу», - сказав культурний авторитет. Його кум побачив в телевізорі прес-секретарку Геращенко. Вона якраз повідомляла про свою відставку і дякувала президентові за все добре. «Диви, - здивувався кум, - а той вигнав ту мальовану Ірку. Допрацювалися». «Угу», - погодився місцевий культурний авторитет. Випили. «Так шо там в політиці?», - спитала мене кума культурного авторитета. «Чергові зміни...», - почав я. «...біля корита», - продовжив за мене культурний авторитет. Родина і друзі культурного авторитета зашкірилися. Випили. На книжковій полиці я помітив книжки місцевих письменників, переважно старшого покоління. Книжки були розставлені так, що виднілися потворні вибляклі обкладинки. «Читаєте?», - спитав я. «І шо ж тепер буде?», - замість відповіді запитав в мене авторитет. «Де? Біля корита?» «Угу». «Свинство буде», - сказав я. Родина і друзі знову зашкірилися. Випили за присутнє жіноцтво, за кохання і «шоб стояв». «А скільки ви на тих книжках заробляєте?» - спитала мене кума культурного авторита. «Мізер», - сказав я і ми випили «за мистецтво». «На книжках тепер не заробиш», - сказав кум. «Але ж прожити можна?» - спитала кума. «Можна». «І то добре», - сказав культурний авторитет. Випили. Потім присутні обговорили нові придбання знайомих. Виявилося, що донька куми заробила в Італії на машину. А син культурного авторитета придбав якийсь незвичайний холодильник з комп’ютером. Ще раз випили. А потім я вибачився і замовив таксі. Коли воно приїхало, розмова все ще оберталася навколо холодильників. Кум повідомив, що бачив у знайомого поляка холодильник чорного кольору. Випили «на коня». Прощання було теплим. Незважаючи на незриму присутність Бога Холодильників. Володимир Єшкілєв