|
|
21.12.2006
12:00
|
 Версiя для друку |
«Талібан» у Приозерному |
«Весь світ з жахом спостерігав в 2001 році, як афганський режим Талібан підривав динамітом та розстрілював з гармат пам’ятки доісламської культури — величезні статуї Будди в серці гір Гіндукуша в Баміяні, які були в свій час занесені до списку культурної спадщини ЮНЕСКО…»
А на Івано-Франківщині нещодавно з’явився свій місцевий «Талібан». Масово почалося нищення мистецьких та архітектурних пам’яток, «організатором» і «натхненником» якого, як не дивно, є та організація, яка за визначенням повинна дбати про духовне — Церква. І все це відбувається при пасивному і бездіяльному спостеріганні місцевої влади.
Тільки нещодавно по національних телеканалах пройшла інформація про псевдореставрацію фресок у катедральному соборі Української автокефальної православної церкви, як поповзли чутки про нищення ще одного об’єкту духовно-культурної спадщини — палацу Рея.
...Щоразу, коли опиняєшся у світі величі, довершеності і краси і маєш змогу доторкнутися до якоїсь потойбічної сутності людського творіння, хочеться не тільки забрати з собою цю неповторну атмосферу, а й докласти всіх зусиль, щоб частинки цього світу збереглися, не знищилися, не стали тлінню. І яким болісним ударом стає спостерігання за свідомою руйнацією самого мистецтва, а з ним і традицій роду, цілої історії.
Саме таким болем, відчаєм і розрухою віє від палацу Рея, збудованого 1882 року у селі Псари (зараз Приозерне) Рогатинського району і підданого жорстокосердній руйнації сучасників. Чомусь цей архітектурний шедевр Юліана Захаревича, цей могутній кам’яний велетень уявився живою істотою, яка стала беззахисною іграшкою, приреченою на повільну смерть в руках бездушних господарів.
ПАЛАЦ ЧИ СВИНАРНИК?
Втім, були часи, коли палац польського графа Рея з величезною 30 гектарною садибою, прекрасним парком і ставками був окрасою Опілля, його гордістю. Допоки володарювали тут його справжні господарі — родина Реїв з династії Потоцьких — все було гаразд. Аж ось у 1939 році їм довелося покинути палац. 1941 року він став «домівкою» для німецького гарнізону. В радянські часи поневіряння садиби Рея продовжувалися. Скільки б розповіли нам його стіни, якби вміли говорити! Отож, за Союзу у раритетній пам’ятці архітектури спочатку господарювала військова частина Червоної армії, а другі совіти облаштували тут… сви-нарник. Згодом тут розмістився Рогатинський зоотехнікум. У 70 ті роки у палаці Рея було розміщено два відділення Підмихайлівської психіатричної лікарні. Логічно, інтер’єр палацу видозмінювався залежно від часу і пануючої ідеології. 1970 року на території садиби навіть пам’ятник «вождю» спорудили. Каміння — не людина, все витерпіло, проте навряд чи безболісно: палац «постарів», мури відсиріли, стіни подекуди відвалились шматками, вікна або забиті дошками, або розбиті, колишній прекрасний парк з рідкісними деревами майже весь вирубаний… Хто ж цей «дбайливий» нинішній господар, який мало відрізняється від попередніх вандалів німців, які, за переказами, розстрілювали графські картини, дзеркала та меблі з автоматів? Різниця хіба в тому, що наразі палацу дозволяють помирати повільною смертю, хоча хтозна, що в цьому випадку краще.
«ПРОДАЄТЬСЯ ПАЛАЦ… НЕДОРОГО»
А господарем є не хто інший, як Церква, яка зацікавилась садибою ще у 90 х. Духовенство довго їздило туди, придивлялось (прицінювалось?) і от 2001 року розпорядженням голови Івано-Франківської ОДА пам’ятку архітектури національного значення було передано в постійне користування Івано-Франківському єпархіальному управлінню Української Православної Церкви Київського Патріархату. А вже 19 квітня 2005 року на сесії обласної ради депутати своїм рішенням ухвалили передати садибу Рея у власність Церкви. Тоді активно говорилося про заснування тут жіночого Святоуспенського монастиря та єпархіального училища, що готуватиме псаломщиків і регентів, проте з невідомих причин ані монастир, ані училище у палаці не «прижилися». Тоді ніхто з держслужбовців не замислився над справжньою цінністю садиби Рея і над тим, чи вкладуть всі сили у відродження палацу нові господарі, чи бодай зрозуміють вартість такого подарунка. За голову схопились трішки запізно, ні для кого не є новиною, що правило спочатку робити, а потім думати вже стало закономірністю місцевої влади.
Проте Церква завдала карколомного удару зовсім невдовзі: вже наприкінці вересня 2005 року в Інтернеті з’явилося оголошення про продаж палацу Рея разом з 30 гектарною садибою. При чому, цікавим є той факт, що в контексті запропонованої ціни звучать цифри від 200 до 700 тисяч доларів або євро. Ще цікавішим є те, що, за словами начальника відділу Державної служби охорони культурної спадщини (Головне управління туризму і культури ОДА) Андрія Давидюка, архієпископ Івано-Франківський і Галицький УПЦ КП Іоасаф відмовляється від причетності до цього оголошення. Ситуація стає якимось трагікомічним фарсом.
Усвідомивши, яких небезпечних обертів набирає «справа палацу Рея», злякавшись реальної можливості його продажу, чиновники почали бити на сполох і вимагати повернення державної власності. Чомусь до цього часу їх не дуже хвилював просто жахаючий стан садиби, адже духівники не проводили жодних ремонтних робіт і спокійно спостерігали за руйнацією пам’ятки. Не те, що про реставрацію, а й про елементарний ремонт взагалі не йшлося. Вицвівша іконка при вході, «совдепівська» поштова скринька, занавіски на двох вікнах (колишня капличка), хрест на даху — оце й усі «діяння» Церкви. За словами охоронця садиби Юрія Богданюка, як тільки зайшла мова про передання «до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області пам’ятки архітектури національного значення «Садиби Рея» (ох. № 1193, постанова РМ України від 06. 09. 79. № 442) у с. Приозерне Рогатинського району», духовенство кинулося вивозити усе, що можна вивезти, зривалася навіть підлога. В ОДА впевнені, що духівники розграбували «залишки розкоші», а охоронець Юрій каже, що церковники забрали тільки своє (підлога, за його словами, теж була їхня).
ТАКИ КРАДУТЬ…
Нашому журналісту вдалося також знайти інформацію про те, що працівники головного управління будівництва, архітектури та житлово комунального господарства нібито зафіксували акт пограбування: на камеру знято, як з палацу КамАЗами вивозили ліпнину, п’єци, сходи, кахель. Хоча нас теж не впустили всередину, не важко було зробити висновки про «інтер’єр» палацу навіть за тими картинами, які відкривалися з розбитих вікон. Плачевна ситуація і з парком — за роки «проживання» в палаці духівництво вирубало велику частку дуже рідкісних старих дерев і пустило їх на дрова. В «оформленні» фасаду Церква теж проявила оригінальність: деякі вікна закладені шматками шиферу, бляхи, старими дверима, трухлявими дошками, драбинами тощо. Проте це не завадило духівникам вимагати у влади компенсацію за їхні витрати на ремонт приміщення. Усі натяки на ремонт, які нам вдалося відшукати, — це водостічні труби і маленький кусник стіни, «залатаний» новою цеглою, що так і залишився стриміти на фоні тріщин і облуплених веж.
Отож наша влада схаменулася, зібрала комісію з приймання-передачі садиби Рея, склад якої має бути затверджений на сьомій сесії п’ятого демократичного скликання Івано-Франківської обласної ради. Новоспечена комісія не забарилася навідатися до садиби з метою списати збитки, завдані Церквою у палаці, проте шановану перевірку ніхто всередину не пустив: архієпископ Іоасаф дав охоронцям таку вказівку. З чим пов’язана таємничість такого штибу — не важко здогадатися, коли є що показати і є чим пишатися, не закривають перед носом двері. Звичайно, ані Давидюк, ані інші члени комісії не задоволені таким ходом подій, ще б пак — самі віддали таку розкіш, від якої лишилися тільки «ріжки й ніжки». Не в правилах обласної ради так програвати.
Хоча, чесно кажучи, як влада, так і Церква обоє поводять себе в цій ситуації достойно одне одного. Якщо винне тільки духівництво, то чому Андрій Давидюк не надто охоче відповідав на питання по «справі Садиби Рея» і боявся фіксування його слів на диктофон? Дивно, журналісти намагаються сприяти «охороні культурної спадщини», яку не тільки за покликом совісті, а й за немалу зарплату мав би «штатно і безстрашно» охороняти Андрій Зіновійович, а він, як нам здалося, хоче, щоб «і вівці цілі, і вовки ситі», тобто і палац Рея зберегти, і з його руйнівниками друзями залишитися.
Яка доля чекає на багатостраждальний палац Рея в руках місцевих можновладців? Інший член комісії директор Івано-Франківського художнього музею Михайло Дейнека коментує ситуацію так: «Якщо не освоять музей сьогодні, то завтра вже буде пізно. Зі сторони сьогоднішнього власника є якісь підводні течії, які не надають цій справі прозорості і ясності. Чому Церква відкрито і офіційно не заявляє владі, що вони хочуть садибу продати чи віддати? Чому влада дізнається про це через Інтернет?»
Дуже лояльно і дипломатично коментує ситуацію заступник голови Івано-Франківської облдержадміністрації Романія Постолянюк, яка була причетною до цієї справи ще коли садиба передавалася Церкві: її підпис є на рішенні комісії соціально-економічного розвитку, яка розглядала це питання. На її думку, ніхто палац не грабував, а члени комісії самі винні, що їх не впустили всередину, адже не попередили владику Іоасафа про свій приїзд. Взагалі, склалося враження, що пані Романія хоче «затерти» усі гострі кути і зробити вигляд ніби у цій справі немає жодних неузгоджень.
Особливе ставлення до справи у заступника Івано-Франківського міського голови з гуманітарних питань Віктора Кімаковича. Ще не займаючи нинішню посаду, він подавав в суд на теперішніх власників палацу — УПЦ КП за неправомірне його використання, оскільки його було надано під культову споруду, створення монастиря, а не для продажу і створення там якогось відпочинкового комплексу. «На жаль, я програв суд, але тільки тому, що мені навіть не повідомляли, що відбуваються судові засідання. Наскільки я знаю, як тільки пролунала інформація, що все ж таки палац повернеться у власність територіальної громади області, там почалися страшні руйнації: зривання паркетів, дверних блоків, кахельних печей тощо». Як бачимо, позиції держслужбовців дещо різняться, хоча відстоюють вони нібито одне й те ж, тільки у когось «все спокійно», а хтось кричить «караул».
А як реагує на всі ці «розклади» сільська громада? Як прості мешканці села Приозерне ставляться до господарювання у палаці духівництва? Після розмови з сільським головою Ігорем Кисилицею, який головує у двох селах: Приозерному і Деговій, напросилися не особливо втішні висновки. Складається враження, що задоволених теперішніми господарями палацу просто немає. Пан Ігор засмучено констатує факт, що про продаж палацу ані сільську громаду, ані сільську раду повідомлено не було. Загалом з приводу цієї ситуації владика Іоасаф від будь-яких зустрічей з сільським головою з метою обговорення своїх планів на палац відмовлявся. «Громада зацікавлена, щоб відбулися зміни, і я особисто як сільський голова тільки за те, щоб палац перейшов до рук обласної ради. Зараз ідуть активні переговори Марціна Рея, нащадка родини Реїв, з обласною радою про співпрацю, існують навіть інвестиційні проекти і плани щодо створення міжнародного культурно-освітнього центру. Для села це би було справжнім порятунком, адже всім відомо, що Церква споконвіків звільнена від податків всіх рівнів і ані громада села, ані сільська рада від неї не мають нічого. Відповідно, якщо в садибу будуть вкладені інвестиції, це позначиться на благоустрої села, зокрема стану доріг, працевлаштування селян тощо».
У голови районної ради Рогатинського району Михайла Попеля свої скарги і претензії. За його словами, він неодноразово піднімав питання про передачу палацу у власність територіальної громади Рогатинського району. «Це біда нашого району, ми би вже давно навели у садибі лад, але, на жаль, ми тут безсилі: це не наша власність. У нас є ряд рогатинських бізнесменів, яким теж це дуже болить, бо вони готові вкласти у палац гроші, а Церква і сама нічого не робить, й іншим не дає».
Також є інформація, що родина Реїв отримала пропозицію купити родинний палац, втім, як і усі, хто натрапив на оголошення в Інтернеті. На думку Віктора Кімаковича, Церква таким чином цілеспрямовано виходила на родину Реїв.
ЩО БУДЕ?
Так чи інакше, не зовсім ясними видаються плани облради на садибу. Одні з чиновників стверджують, що завдяки співпраці з Марціном Реєм палац буде відбудовано і невдовзі він стане міжнародним конференц-залом для зустрічей високопосадовців з Польщі та України. Другі стверджують, що це буде міжнародний культурно-освітній осередок для усіх рівнів, що палац в жодному разі не стане «другою Гутою». Тут же натрапляємо на третіх в особі рогатинської преси, а саме газети «Голос Опілля» (№ 5. 28. 01. 2006 р.), де чорним по білому вказано: «Палац може стати місцем зустрічі представників ділових кіл сусідніх держав. Це була би невеличка, красива «рогатинська Гута». Чим не ідилія?
Так чи інакше, сподіватимемось, що палац буде відреставровано і він житиме. Чи зможемо ми з вами, прості люди, туди потрапити і помилуватися «відбудованою» красою — це вже інше питання, яке невдовзі може стати риторичним. Проте хай краще садиба Рея буде нашим журавлем у небі, аніж синицею у руках господарів невігласів.
Тетяна Єрушевич
|
Інші статті
Архів статей
|
Цю статтю переглянули 2156 разів |
|
|
RSS
