|
|
26.01.2007
12:00
|
 Версiя для друку |
Трудова міграція на тлі взаємини з РФ: новації та їх наслідки |
ЗМІ: Український незалежний центр політичних досліджень
Дата: 26 січня 2007 року
Автор: Анастасія Смагіна, аналітик УНЦПД
Реальну кількість громадян України, яких безпосередньо мають торкнутися запроваджені Росією правила нової міграційної політики, сьогодні визначити доволі складно. Йдеться принаймні про кілька сотень тисяч, а то й кілька мільйонів наших співвітчизників - трудових мігрантів. Це українські будівельники, ті, хто торгує на ринках, і навіть представники великого бізнесу, адже сьогодні деякі потужні компанії в РФ на кшталт "Ситроніксу" очолюють саме громадяни України. І це беззаперечний факт. Не кажучи вже про перманентне "витікання мозків" із нашої країни...
Наразі у вітчизняному соціально-політичному вжитку майже традиційною стала надто загальна "кругла" цифра щодо трудової міграції, яку свого часу було озвучено в звіті Уповноваженого ВР з прав людини. В цьому документі говорилося про сім мільйонів громадян України, які в пошуках кращої долі влаштовуються на роботу за межами країни. Офіційна статистика, яка фіксує кількість тих громадян України, хто працює поза її межами, дає на порядок скромніші цифри.
Існує порядок працевлаштування за кордоном, визначений українськими законами, наказами та інструкціями, в Україні є фірми та приватні підприємці, які мають ліцензію Мінпраці на проведення подібної роботи. Приміром, в самому лише Києві таких структур сьогодні можна нарахувати 47.
Тема трудової міграції актуальна не для однієї тільки України. Адже, наприклад, за даними ООН, щорічно понад 10 млн. людей із різних куточків світу шукають місце роботи в чужих краях. І чи не кожен тридцять п’ятий житель планети є мігрантом, який працює далеко від того місця, де народився та жив або де живе його родина.
Трудова міграція по-українськи
Сьогодні українські громадяни працюють у Португалії (тут їх понад 180 тисяч), Італії, Німеччині, Іспанії, Греції, РФ. Список країн можна продовжувати й продовжувати. До трудових мігрантів відносять і тих, хто виходить у море під іноземними прапорами або керує літаками чужоземних авіаліній.
Значна кількість наших трудових мігрантів працює й на благо РФ. Проте сьогодні, після набуття чинності в Російській Федерації федеральних законів "Про міграційний облік іноземних громадян та осіб без громадянства у Російській Федерації" і "Про внесення змін до Федерального закону "Про правове становище іноземних громадян у Російській Федерації", трударів з України очікують "смутні" часи. Чи були готові в Україні до такого розвитку подій і до такого жорсткого ставлення до своїх громадян? І чи готові наші державні мужі захищати права своїх співвітчизників за межами Батьківщини? Це нікому не відомо. Але можна припустити, що навряд. Адже, за офіційними повідомленнями, глава нашої держави В. Ющенко напередодні візиту до України російського президента В. Путіна вказував, що питання врегулювання статусу українських трудових мігрантів в РФ буде обговорюватися. Обговорили...
Одним із соціальних та політичних здобутків періоду перед "помаранчевою революцією" став крок Кремля до послаблення міграційної політики стосовно українських громадян. "Сильних" почали начебто поважати. Зокрема, Протоколом про внесення змін до Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації від 16 січня 1997 року, підписаним 30 жовтня 2004 року, передбачалося, що "громадяни держави однієї Сторони на основі взаємності звільняються від реєстрації у компетентних органах за місцем їхнього перебування на території держави іншої Сторони, якщо термін такого перебування не перевищує 90 днів з моменту в’їзду на територію держави цієї іншої Сторони, за наявності у них міграційної картки з позначкою органів прикордонного контролю, проставленої при в’їзді на територію держави перебування". Сьогодні в офіційному повідомленні українського МЗС від 16 січня 2006 року вказується, що зміни російського міграційного законодавства не торкнуться тих українців, які в’їжджатимуть на територію північного сусіда, у випадку, якщо їхнє перебування в РФ "не пов’язано з працевлаштуванням". Одначе на практиці пересічному українцеві буде доволі складно довести місцевому міліціонерові в Москві чи Челябинську, що він є просто туристом і не збирається шукати тут роботи. Власне, в РФ не поділяють цієї думки українського МЗС.
Зокрема 24 січня пролунав коментар прес-секретаря Федеральної міграційної служби РФ Костянтина Полтораніна, який зазначив, що угода, згідно з якою громадяни України могли перебувати на території РФ без реєстрації протягом 90 днів, фактично втрачає свою силу. Адже, за логікою російських чиновників, поняття "реєстрації" відтепер більше немає, але є "правила міграційного обліку, які значно спростилися та мають повідомчий характер". Отже, кожна фізична чи юридична особа РФ повинна якнайскоріше - в триденний термін - повідомити органи ФМС про перебування іноземця.
Звісно, росіян можна зрозуміти. Адже, за офіційними даними Федеральної міграційної служби РФ, 2006 року в країні перебувало майже 10 млн. трудових мігрантів, але, за офіційною інформацією, тільки 1 млн. 150 тисяч із них працювали легально, тобто сплачували податки.
Та все ж у цій ситуації залишається багато чого незрозумілого. Йдеться ж не тільки про тих, хто працює в РФ, але й про тих, хто приїжджає до родичів або на навчання, стажування тощо. "Україна і Росія ближчими днями проведуть консультації з питань нового міграційного обліку іноземних громадян, введеного в Російській Федерації", - принагідно пообіцяли в департаменті інформації і друку МЗС Росії, висвітлюючи зустріч статс-секретаря - заступника міністра закордонних справ РФ Григорія Карасіна з послом України в Росії Олегом Дьоміним (УНІАН, 25 січня 2006 р.).
А поки політики шукатимуть шляхи виходу із ситуації та механізми імплементації положень, перед загрозою бути оштрафованими, приниженими, позбавленими роботи, ба навіть посадженими в місцеву кутузку "до з’ясування обставин" можуть опинитися багато наших співвітчизників - у тому числі й тих, хто зовсім не збирається шукати, "де глибше" в РФ. Натомість реальних трудових мігрантів пожорсткішання міграційних вимог буде заганяти в сектор тіньової економіки. Російської, як зрозуміло. Така ситуація - черговий виклик для української дипломатії, а надто в світлі стратегічних україно-російських взаємин, які начебто дедалі кращають. Якщо вірити запевненням урядовців. Тим часом від того, наскільки швидко й ефективно вдасться владнати ці питання, залежить життя, гідність та добробут багатьох українських родин. Адже віднині в РФ зростає адміністративна відповідальність: міграційна служба може накласти штраф на підприємство за кожного "нелегала" і навіть припинити його діяльність га строк до 90 діб. А будь-який "нелегальний працівник" відтепер буде каратися штрафом у розмірі від 2 до 5 тисяч рублів та ще й видворятися з Росії.
Зазначимо, що Україна має належний досвід: уже укладено 12 міжурядових угод, які стосуються врегулювання проблем трудової міграції. Краще за всі такі питання було вирішено свого часу з Португалією (показово, що не з країнами СНД чи із "стратегічним партнером"). Якщо низка інших двосторонніх міждержавних договорів із "трудових питань" стосуються переважно проблем соціального забезпечення, то в Угоді між Україною та Португальською Республікою, підписаною 13 лютого 2003 року й ратифікованою ВРУ 20 листопада того ж року (щоправда, вона набула чинності лише 27 березня 2005 року), йдеться насамперед про тимчасову міграцію громадян України для роботи в Португалії.
Наслідки міграційної політики сьогодні і завтра
Існує маса причин, через які українці їдуть за рубіж у пошуках кращої трудової долі. Це й низький рівень оплати праці у власній країні, і безробіття, і наявність депресивних регіонів, де знайти роботу, яка б дозволяла забезпечити собі та своїй родині гідне життя, фактично неможливо: життя тут ніби завмерло, а живими є лише теленовини зі, здається, вічним з’ясуванням стосунків між урядом і Президентом.
Українці дедалі активніше шукають кращої долі, не зважаючи на оптимістичні рапорти вітчизняної статистики про економічне зростання на Батьківщині. До прикладу, в офіційному коментарі заступника міністра Міністерства праці і соціальної політики Миколи Солдатенкова зазначається, що в Україні загалом зберігається позитивна динаміка заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки. Середньомісячна зарплата за січень-листопад 2006 року зросла на 29,7% порівняно з відповідним періодом минулого року, сягнувши 1020,64 грн. на місяць. Номінальна заробітна плата а листопаді 2006 року порівняно з листопадом 2005 року виросла на 23,1%: це становить 1103,90 грн., що на 118,6% перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи по Україні, встановлений на цей період (505 грн.). Щоправда, низькою залишається заробітна плата у працівників сільського господарства та в тих, хто працює в структурах, що надають аграрникам різні послуги (612,49 грн.), у галузі охорони здоров’я та соціальній сфери (673,96 грн.), рибному господарстві (697,13 грн.), що становить 55,5-63,2% від середнього рівня заробітної плати за видами економічної діяльності по Україні. Існує й диференціація заробітної плати по регіонах країни. Як і раніше, найвищою вона була в м. Києві (1855,44 грн.), Донецькій (1277,71 грн.) та Дніпропетровській (1194,08 грн.) областях, де рівень номінальної заробітної плати на 68,1-8,2% перевищував середній рівень по економіці країни. Натомість низькою залишається середня заробітна плата в Тернопільській (782,44 грн.), Волинській (826,31 грн.), Чернігівській (827,92 грн.), Житомирській (842,55 грн.), Хмельницькій (845,81 грн.) областях, де її рівень складає 70,9-76,6% до середнього рівня по економіці України. Та все ж у всіх регіонах країни фіксується випереджаюче зростання заробітної плати стосовно зростання цін... (див. сайт Мінпраці та соціальної політики України ).
Від’їзд наших співвітчизників з окремих регіонів на заробітки в чужі краї породжує місцеві соціальні проблеми вже сьогодні. Зокрема чимдалі більшої гостроти набуває питання соціального сирітства, коли батьки начебто і є, але діти ростуть самі по собі. А завтра наслідки цього стануть іще болючішими.
До того ж проблем із легальним працевлаштуванням українців за межами своєї держави більш ніж достатньо, адже країни ЄС зовсім не поспішають укладати угоди щодо легалізації бодай уже наявної трудової міграції з нашої країни. І це стає сумною традицією.
Варто зауважити, що з України їдуть найбільш мобільні, підприємливі, здатні до ризику її сини й дочки, люди здібні, творчі, перспективні. Одним словом, країну полишають пасіонарії - "особини, імпульс поведінки яких перевищує величину імпульсу інстинкту самозбереження" (Л. Гумільов). Виїзд їх за межі України та загальні наслідки цього процесу для країни та її соціального, економічного та демографічного майбутнього будуть вельми відчутні в перспективі. І не виключено, що виявляться вони незворотними.
Адже вже й для старої Європи, США, Канади гострим стає таке банальне питання: "Хто ж буде платити мою пенсію?" З огляду на це країни, що перебувають у ситуації демографічної кризи, прискіпливо опікуються питаннями трудової міграції, розробляють політики адаптації та захисту мігрантів, цивілізованого залучення їх з інших країн. В Україні така політика фактично відсутня і для своїх громадян, годі й говорити про іноземців. Тим часом рівень нелегальної міграції в державі зростає. Звісно, ми розглядаємося переважно як транзитна країна, але дехто осідає й тут. Загалом реальні обсяги нелегальної міграції та кількість трудових мігрантів у країні дуже складно підрахувати. Є лише деякі побічні дані. Приміром, за 5 місяців 2006 року за незаконний перетин Державного кордону України було затримано 4814 іноземних громадян, органами внутрішніх справ було притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування в Україні 47772 особи, а 12370 осіб було депортовано. Всього за перше півріччя 2006 року на обліку офіційно перебували 200 тисяч осіб з інших країн. Поза негараздами з обліком мігрантів слід сказати, що продумана політика в цій сфері практично відсутня. Тож, мабуть, уже сьогодні нам потрібно думати і дбати про інтеграцію та адаптацію трудових мігрантів-іноземців в українське суспільство.
Загальний висновок з усього сказаного вище невтішний. Трудова політика щодо громадян України є ще одним очевидним виявом того, що ми є і залишаємося своєрідною буферною зоною між Сходом і Заходом, адже поки не в змозі адекватно адаптувати інших та захищати права власних громадян - і не тільки в своїй країні, але й поза її межами.
|
Інші статті
Архів статей
|
Цю статтю переглянули 1760 разів |
|
|
RSS
