– Пані Галино, про Вас мало що відомо. Тому, насамперед, розкажіть трохи про себе. Яка, так би мовити, Ваша біографія?
– Біографія, мабуть, пересічна, доволі типова, як для мого покоління. Я народилася в селі, далеко в Карпатах, недалеко від кордону з Румунією. Є на півночі Румунії таке містечко, навіть місто, Бая-Маре. І там є університет. Від нашого села до Бая-Маре ближче, ніж до Івано-Франківська. Так що за інших розкладів я б могла вчитись і викладати в якомусь Бая-Марському університеті. Але я в Румунії ніколи не була і це, напевне, одна з моїх мрій поїхати колись туди, до своїх найближчих сусідів.
В кінці 80-х років, у 1987 році поступила в наш Івано-Франківський педінститут на російсько-німецьке відділення, вчилася там до 1992 року, любила літературу. І в дитинстві, і потім багато читала. Ну і щось писала, спочатку крадькома, потім уже відкрито. Згодом був такий щасливий випадок у моєму житті – літстудія, яку вів Степан Григорович Пушик. На літстудію збиралися молоді літератори, серед них студенти. Там були, наприклад, Володя Єшкілєв, Марія Микицей, Ігор Андрусяк, Іван Андрусяк, Світлана Бреславська. Те товариство, яке зіграло дуже важливу роль в моєму житті. Мабуть, це й досі відгукується в мені.
– Чи був якийсь чітко усвідомлений момент, коли виникло бажання писати?
– Було кілька сплесків. Найперший – ще в школі, коли хтось похвалив моївірші. А в школі, якщо хвалять, одразу починається зіркова хвороба і вже носиш себе яко поета. І в мене таке трохи було. Потім на студії я отримала перші удари, розчарування. Ті, хто оцінював мої вірші, сказали, що вони голослівні, образи запозичені, вірші дилетантські і графоманські. І тоді це для мене був удар, падіння із зіркових висот. Але, на щастя, це падіння не було фатальним. Потім можна було встати і позбирати себе по уламочках, поскладати ці уламочки.
І насправді був такий час, початок 90-х років, коли я відчула, що писання це ніби моделювання себе, це один із шляхів самовдосконалення чи самотворення. Я відчула, що завдяки писанню можеш якось себе збагачувати, творити, додавати собі чогось такого, чого насправді немає. І це дуже сприяло творчості.
– Існують автори, чия творчість вплинула на ваш стиль писання?
– Таких є декілька. Звичайно, це ті, хто був десь недалеко, ті, кого я вже перелічувала. Це і автори, які друкувалися в „Четверзі”, робили „Четвер”, бо це паралельні події – наша літстудія і виникнення „Четверга”. Серед них Андрухович, Єшкілєв, більш далекі у відстані і часі люди. Також російські автори, наприклад Бродський, і українські поети, сімдесятники, шістдесятники, які читалися щонайменше з інтересом.
– Ви останнім часом ведете літстудію при Спілці письменників. Як і в кого виникла ідея створення такої студії?
– Ця ідея виникла в когось із спілчан, правдоподібно у Василя Васильовича Добрянського і мені запропонували її вести. Я погодилася, оскільки побачила в цьому якісь цікаві і для себе моменти. Не знаю, чи можна когось чомусь навчити в цій сфері, але можна просто згуртувати людей, познайомити між собою, спрямувати їх кудись в читанні їхньому, у виборі авторів, у формуванні їхнього літературного смаку, тощо. Такі речі можна прищепити. Це і стараюся робити, настільки можу.
– А останнім часом ви пишете вірші?
– Віршів практично не пишу, можливо з відомих і банальних причин. Як кажуть, після 30... З іншого боку це індивідуальний злам. Може, колись це все повернеться. Просто останнім часом зроблено поворот в більш приватне життя. Творчість, як така, для мене завжди вимагала дуже багато простору і часу. А зараз я маю надто мало простору і часу для творчості. Хтось може писати на коліні, на серветках, між колисанням дитини і смаженням картоплі. Для мене це трохи інакше. Я мушу мати дуже добру і якісну атмосферу. Тобто нікого довкола, ніяких зайвих звуків, рухів, тощо.
– Отже, на даний момент побут перемагає?
– Можна і так сказати, хоча я все-таки сподіваюся, що це моє теперішнє життя також плідне в сенсі творчості, тому що намагаюся щось осмислювати, щось обдумується, робляться певні висновки, якими пізніше захочеться ділитися і можливо вони будуть того вартувати.
– Більшість з тих молодих авторів, з якими ви свого часу дебютували, зараз дуже відомі. Про вас майже нічого не чути. Ви не відчуваєте себе обабіч літературного процесу?
– Ні, зрештою я свідомо зробила все, щоб про мене не було чути. Коли і намагаюся, як зараз кажуть, себе піарити, то дуже мляво, спонтанно. Я не роблю ніяких кроків у цей бік. Колись Андрухович сказав, що популярність письменника дуже відносна. Оскільки читають, здається, лише 5% людей, і тільки 2% з них читають поезію. Тобто це популярність отих 0,2 %. Тому я до цього ставлюся спокійно.
Я по натурі не є дуже публічною людиною, я не вмію поводитися публічно. Я боюся отих умовностей: зірка має бути далеко, не можна робити ніяких зайвих рухів, не говорити зайвих слів, завжди сяяти, йти по вулиці так, як належить зірці, нічим себе не компрометувати в словах, в діях, у поведінці. Це для мене далеке. Я по натурі дуже спонтанна людина і розголос, публічність мені тільки б заважали жити. Тому я рада, що цього немає. Кому подобаються мої вірші, я дуже низько вклоняюсь їм і, може, ще щось для них напишу.
– Ваш стиль, так би мовити, був керуючим для багатьох молодих письменників і поетів, тому що в багатьох віршах можна знайти відголоски отого вашого „Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня”.
– Це дуже умовні речі. Ми всі щось читаємо і на всіх дещо впливає в силу того, що кому ближче. Але як би на нас не впливало те, що ми читаємо, те, що ми любимо, ми все-таки залишаємося собою. Та дещиця себе залишається в кожного. Я люблю дивитися на наслідування. Багато людей наслідує одного і того ж автора, але вони це роблять по-різному, в силу свого прочитання, в силу власних якогось внутрішнього потенціалу. І це дуже цікаво. Як би ти не старався бути кимось – за свої власні межі ти не вийдеш. Для авторів це добре, бо рятує від тотального плагіату.
– Чи є в літературі особистість, яка є для вас ідеалом, кумиром?
– Я в такому віці, коли час кумирів поволі минає. Я до багатьох людей відчуваю глибоке визнання, часом подив, позитивне здивування силі їхнього духу, їхньому таланту. Таких є багато. Я боюся перелічуючи когось опустити. Але я ціную і в письменниках, і в людях взагалі, людяність і спостережливість, вміння бути іншим, розуміти іншого, прислухатись до іншого. Якщо такі риси помітні в творчості авторів, це мене це зворушує.
– А тепер що читаєте? Яка книжка прочитана останнім часом справила найбільше враження?
– Я недавно була у Відні і привезла звідти кілька книжечок. Читала про Відень початку ХХ століття, про особистостей, які жили в цей час. Серед них і Фройд, і багато письменників. Невеликі есеї про цих людей, про їхнє життя, про їхні дивацтва, бо більшість з них були таки диваками, про їхні збочення, про приватне життя цих людей. Автор цієї книги Міхаель Горовіц, він пише, що його батько походить із Станіслава, мене це теж якось торкнулося. Це станиславівський єврей, який виїхав до Відня або в кінці XIX століття, або на початку ХХ-го.
– Критики відзначають особливу вишуканість вашої поезій. Це тільки літературна, чи і життєва позиція?
– Хотілося б сказати, що і життєва, але так недалеко і перегнути палицю. Тому не беруся казати, що я є надто вишуканою в житті Хоча в деяких речах я таки вишукана. А щодо літератури.. В мене дуже часто буває відчуття, ніби люди надто багато слів викидають на вітер. Я не хочу до цього вдаватися, принаймні у віршах. Звідси мабуть враження вишуканості.
– Кого з молодих авторів можете відзначити?
– Молоду поетесу Наталю Ткачик. Коли вийшла Наталина книжка, я дуже нею тішилася. Носилася і всім її цитувала. Ці вірші цікаві і досить незвичайні.
– А з прозаїків?
– Ну зараз почну говорити про Таню Малярчук, про Софійку Андрухович і знову ж це буде не вишукано. Але дівчата справді добре пишуть і я їм бажаю, щоб вони й надалі продовжували в тому ж дусі. Тобто це добре, це дотепно, це свіжо. Часом це епатажно, видно в цьому якусь буйну юність і це єдине, що я їм можу закинути.
Любов Загоровська
|
RSS
Версiя для друку
