Рік після виборів.

Український незалежний центр політичних досліджень

Рік після виборів Юлія Кисельова, аналітик УНЦПД 

Перший рік діяльності Верховної Ради України п’ятого скликання та уряду, сформованого в результаті створення Антикризової коаліції на базі ПРУ, СПУ та КПУ, не запам’ятається ні плідними законодавчими ініціативами у сфері реформування медичної галузі, освіти, пенсійного забезпечення, підтримки та сприяння розвитку української культури, ні запровадженням законодавчих механізмів, які б спонукали до досягнення національного консенсусу. Не запам’ятається цей рік і програмою діяльності уряду, котра й досі, тобто після майже 9 місяців існування нового складу Кабінету Міністрів України, залишається у вигляді проекту. Для заполітизованого, але й утомленого постійними політичними скандалами суспільства рік після виборів став загалом безкінечною мильною оперою, набридливим політичним серіалом та черговим кроком до перекреслення надій на краще життя, що й призвело до наростання в суспільстві апатії.

Героями, а точніше, антигероями цього річного дійства виявилися, зрозуміло, українські політики, причому окремі діячі так часто міняли свої амплуа, що пересічні глядачі вже зовсім заплуталися, не пам’ятаючи, хто є хто в цьому політичному "милі". Тим часом кон’юнктурна тактика поведінки нарікалася ними принаймні "стратегією", хоча ця "стратегія" стосувалася зовсім не "філософії реформ", але здебільшого боротьби за отримання якнайширших повноважень та заміни "своїми", перевіреними в політичних ігрищах, кадрами "чужих" посадовців. Контроль над енергетикою, фінансовим потоками, поява у владі старих облич та відновлення тих непрозорих управлінських, грошових, енергетичних схем, які існували до 2004 року, на тлі натхненного риторичного супроводу (а на словах ідеться не менше як про перемогу демократії та безпорадність і традиційне безсилля решток президентської команди) – це чи не основні риси політичного року, який минув після березневих парламентських виборів. А одна з провідних сюжетних ліній - перманентне з’ясування стосунків між гілками влади, Президентом та урядом. 

Реванш, єднання і подвійні стандарти 

Нагадаємо, що в основу нинішніх правил гри лягла політична реформа від Л. Кучми, проголосована у ВР ІV скликання 8 грудня 2004 року. Саме вона, на думку сьогоднішньої влади, створила сприятливі передумови для подальшого розвитку суспільства та формування політичної відповідальності керманичів держави. Натомість, на думку опозиції, якраз ця реформа й заклала підвалини для потенційного формування в Україні авторитаризму серед керівництва виконавчої гілки влади. Чи обумовлюються погляди місцем сидіння та рівнем залучення до влади – питання риторичне. Попри розширення повноважень ВР та появу в суспільства потенційної можливості врешті-решт дізнатися, хто "крайній", щоб його можна потім спитати стосовно негараздів у країні, адже раніше президент, який мав беззастережний вплив на уряд, не був главою виконавчої влади, українська система і сьогодні залишається, м’яко кажучи, недосконалою. Адже державне управління та його методи не повинні залежати від особистого несприйняття політиків одне одним чи базуватися на попередніх образах чиновників. В Україні ж таке не просто можливо, цей стиль живе і процвітає, визначаючи логіку політичного процесу.

Й у тому, що державний розвиток наразі залежить від особистих симпатій та антипатій окремих персоналій, які диктують правила гри залежно від своїх застарілих і набутих недавно комплексів, а система уможливлює такі прояви, – провина не тільки тих, хто не може чогось забути, це провина системи. Системи, яка зовсім не квапиться визначати чіткі правила діяльності, а тим паче називати відповідальних за внутрішню та зовнішню політику. Так хто ж урешті-решт формує її засади – уряд чи президент? Суспільство губиться в здогадках. А за такої вигідної всім невизначеності тактика проведення "круглих столів" у президента з лідерами парламентських фракцій та прем’єром, як демонструє досвід, уже не спрацьовує. Гравців забагато, КПД їх спільної діяльності фактично невідчутне, а в останній раз уже й прем’єр заявив, що його тут повчають, як жити, причому той, хто не є "героєм його роману"... 

Цей рік для України став не часом збирання каміння, не періодом засвоєння політичних уроків, але етапом наростання політичних протиріч, які помітно змінили суспільні настрої та симпатії. Адже майже 52% населення України, яке на виборах підтримало помаранчеву команду, котра так і не спромоглася створити парламентську коаліцію, перемогу ПРУ та друге пришестя В. Януковича на посаді прем’єра розцінюють як беззастережну поразку помаранчевих і політичний реванш кучмістів. До речі, сьогодні можна тільки гадати, як би розвивалися події в подальшому в разі створення помаранчевої коаліції. Скоріш за все, за прем’єрства Ю. Тимошенко повторилися би перипетії її першого урядування, обумовлені політичними "ревнощами" із боку Президента В. Ющенка. А от якби коаліція відразу стала "широкою та демократичною", тобто була сформована ПРУ разом із "НУ", то в цьому разі багато чого залежало би якраз від особи прем’єра, хоча, з іншого боку, "Наша Україна" власноруч би поставила на собі хрест в електоральному сенсі, а "регіонали" отримали би шанс політично поглинути частину "нашоукраїнців", який би вони, зрозуміло, не пропустили, а вже незабаром провели би в уряді нові пертурбації – звісно, на свою користь. 

Нинішній "реваншистський" сценарій у виконанні ПРУ, яка "позичила" в липні 2006 назву своєї антикризової коаліції в комуністів, від самого початку базувався саме на таких мотивах. Про це свідчив навіть вираз облич діячів, які прийшли до уряду: вони були не в змозі приховати свій тріумфальний настрій. Щоправда, асоціювати цих урядовців із тими партіями, які утворили більшість, можна було хіба що достатньо умовно. Однак одразу після того як Президент і майбутній прем’єр закінчили звіряти коми під Універсалом національної єдності, підписання якого знову відкрило В. Януковичу двері до споруди на вул. Грушевського, розпочалося протистояння між секретаріатами уряду та Президента. Значну кількість указів В. Ющенка було названо нелегітимними, оскільки вони не були узгоджені з урядом. Далі з уряду було вичавлено рештки "помаранчевих" міністрів, натомість міністерські кабінети методично стали заповнятися людьми В. Януковича. Отож у країні, за словами "антикризовиків", почалося стрімке економічне зростання.

Тим часом до позакоаліційного політикуму почали застосовувати тактику "міцніючого склерозу": адже будь-які політичні домовленості фактично забувалися вже наступного дня. "НУ" насамкінець стала виглядати деморалізованою політичною силою з доволі примарними політичними перспективами на майбутнє, тож пальму опозиційної першості перехопила БЮТ га чолі Ю. Тимошенко. Проте таврування БЮТ з боку ПРУ не стало на заваді для підтримки її парламентською фракцією Закону України "Про Кабінет Міністрів України", який фактично ще більше розширив коло повноважень та можливостей уряду. Невдовзі улюбленою темою, озвучуваною політбомондом, стала сага про дострокові вибори. Але підрахунки стосовно того, хто ж виграє від перезавантаження складу ВР найбільше, демонструють, що політичного перезапуску, ймовірніше за все, не станеться, адже склад парламентських "новобранців" залишиться приблизно таким же, що і сьогодні, майже збережуться й існуючі пропорції. Можливі хіба що незначні корективи з огляду на перспективи потрапляння до стін ВР соціалістів. Після входження фракції соціалістів майже у повному складі до лав "антикризовиків" та отримання спікерського крісла О. Морозом, який так само, як і В. Янукович, двічі ввійшов у річку однієї й тієї ж посади, електорат СПУ відчутно порідішав.

Та й складно говорити про можливість дострокових виборів, адже відомий вислів В. Медведчука актуальний і для поточної ситуації: "Влада сьогодні сильна, як ніколи". До того ж важко визначити легітимні конституційні підстави для розпуску парламенту президентом. Та й узагалі, лишень спробуйте розпустити парламент! Тоді побачите реакцію й ВР, і, наприклад, МВД, яке сьогодні очолюють висуванець СПУ та його заступники – старі й перевірені кадри, які працювали на аналогічних посадах у міністерстві ще за часів Л. Кучми... Поки "помаранчева команда" з’ясовувала стосунки та згадувала старі образи і нічим іншим не здатна і неспроможна була займатися, втрачаючи час на нікому не потрібні сварки, прийшла третя сила, і це було символічно. Навіть річницю дати виборів було означено красномовним символом.

Саме 26 березня Антикризова коаліція змінила свою назву, ставши віднині Коаліцією національної єдності – "запозичивши" її в уже призабутого, припалого канцелярським пилом, але цитованого універсалу. Лави опозиції полишило 11 обранців, які потрапили до ВР за списками БЮТ та "НУ". Вони стали членами екс-антикризовиків не за рішенням партій, але на індивідуальній основі, що, за великим рахунком, суперечить конституційній логіці: адже коаліції формують або "перезавантажують" парламентські фракції, а от індивідуального членства в них не передбачається, оскільки партії приходять до ВР не за мажоритарною системою. Понад те, міністром економіки в уряді В. Януковича став один із колишніх "нашоукраїнців" – лідер ПСПУ А. Кінах.

Та все ж у даному випадку питання щодо цих подій належить ставити не так правлячій коаліції, яка розраховує протягом найближчого місяця перетягти з опозиції до своїх лав іще з півсотні штиків, щоб отримати конституційну більшість у 300 голосів, як політичному керівництву БЮТ та "НУ". Адже відповідальність за якість кадрового складу закритих списків блоків лежить на них. Хто знає тих, хто фактично зрадив свої "материнські" політичні сили в момент найгострішого протистояння, де б були ці парламентарії, якби не бренди блоків, які провели їх до парламенту?

Можливо, причини сьогоднішньої політичної поразки "НУ" та БЮТ криються також і в подібних недоглядах, адже програмні тези про боротьбу з корупцією, про відокремлення бізнесу від влади майже не торкнулися кадрового складу цих політичних сил. Вони лунали за кожної підходящої нагоди, проте не відбилися на логіці партійного будівництва. Щоправда, застосування подвійних стандартів – традиційний стиль поведінки всього українського політикуму. До речі, думає про це ПРУ чи ні, але в майбутньому ця практика зіграє і з ними злий кадровий жарт, адже бізнесу, який підтримує цю політичну силу, рано чи пізно стане затісно в Україні, а, наприклад, на Лондонську фондову біржу чи в Нью-Йорку приймають далеко не всіх. І справа тут не тільки й не так у кількості коштів, як у тому, що претенденти на міжнародну співпрацю мають бути чистими. А як наші бізнесмени можуть чистими, живучи в країні з подвійними стандартам та нечесною конкуренцією?  

Згодом суспільство почне відчувати не просто кризу політичного взаємного розуміння, яку спільними зусиллями чимдалі поглиблюватимуть уряд, парламент і Президент, але й колапс будь-якої взаємодії між цими гілками влади. Причому роль ВР дедалі частіше зводитиметься до ролі голосувальників за урядові ініціативи, а от провідну скрипку тут візьметься грати саме керівництво ВР, зокрема у формуванні порядку денного, а власне, черговості розгляду законопроектів, тощо. До речі, парламентом було прийнято низку законопроектів та законів, які дійсно позитивно відбилися на майбутньому країни. Зокрема можна пригадати голосування у ВР за закони, які запалили зелене світло для подальшого просування України до СОТ. Щоправда, наразі всі встановлені попередньо терміни цього поступу знову змістились, адже останнього разу владні інституції анонсували входження нашої країни до цієї всесвітньої організації ще до кінця 2006 року.

Одним із складних, але вельми плідних парламентських рішень було визнання Голодомору 1933-го року геноцидом проти українського народу. Серед ухвалених ВР документів, що працюватимуть на майбутнє країни, можна назвати також традиційний бюджетний процес, підтримане Президентом рішення про запровадження імперативного мандата для депутатів місцевих рад, законодавчо закріплену заборону КС переглядати конституційні зміни, якими було запроваджено політичну реформу, закон "Про Кабінет Міністрів України", питання тарифів. Фактично ухвалення всіх цих документів відбувалося на тлі перманентного протистояння в парламенті.  У нинішній політичній системі координат Президент поки не справляється зі своєю роллю гаранта Конституції, приводного ременя в системі стримувань і противаг для перешкоджання втіленню в життя тих урядових ініціатив, які, на його думку, не сприяють реалізації стратегічних державних пріоритетів, зокрема у зовнішній політиці.

А уряд основну свою увагу приділяє сьогодні не тому, як віднайти компроміс із Президентом, але тому, як забезпечити можливість не зважати на нього взагалі, а відтак зосередився на формуванні конституційної більшості в 300 голосів, яка буде спроможна долати президентське вето. У подальшому така практика паралельного "співіснування" може посилити протистояння між політичними силами та гілками влади до краю, адже події розвиваються в річищі тези "Болівар не винесе двох". Отже, хто кого?..