|
|
15.05.2006
12:00
|
 Версiя для друку |
Євген Баран: “Вважаю, що пишу своєрідну прозу…” |
Євген Михайлович БАРАН: Народився 23 травня 1961 року в селі Джурині Чортківського району Тернопільської області.
Закінчив філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка (1984) та аспірантуру Інституту Літератури ім.Тараса Шевченка Національної Академії Наук України (1992).
Кандидат філологічних наук (1994), доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (1998).
Член Національної Спілки письменників України (1997); критик, літературознавець.
Автор монографії “Українська історична проза другої половини ХІХ — початку ХХ ст. і Орест Левицький” (1999) та збірників літературно–критичних текстів “Замах на міражі” (1997), “Зоїлові трени” (1998), “Звичайний читач” (2000).
Лауреат премії ім. Олександра Білецького (1999), міської премії ім. Івана
Франка (2001), міжнародної літературної премії “Тріумф” (2003).
– Коли в тебе вперше виникло бажання стати літературним критиком?
– Як такого бажання не було. Повір мені, якби я думав з дитинства: “От, я буду літературним критиком, чи якимось таким страшилищем в літературі, чи навколо неї”, то ніколи б за це не брався. Але ще зі школи я знав, що буду гуманітарієм: або істориком, або журналістом. Зрештою, я й поступав спочатку на історичний факультет, а наступного року поступив на філологію.
А до критики прийшов через читання. Все життя любив читати і вважаю себе активно-пасивним читачем. На якомусь етапі виникло бажання поділитися своїми враженнями. І в цьому сенсі мені допомогла газета кінця 80-х років “Друг читача”, зараз вона виходить під іншою концепцією, там працюють інші редактори. Тоді ця газета була дуже демократична, вона, власне, і була зорієнтована на читацькі відгуки. Я тоді працював вчителем в Криму і надіслав одне зі своїх читацьких вражень у цю газету. Тож там і дебютував, десь років двадцять тому.
– Кажуть, що людина стає критиком, коли не може реалізувати свій творчий потенціал. Було колись бажання стати письменником?
– Це все дурниці про неспроможність реалізуватися… Кожному визначено те, що визначено, головне знайти саме те, що призначено тобі. Звичайно, бажання стати письменником було, я вже, здається, в четвертому класі писав якусь повістину про червоних партизанів. І то дуже активно писав. Згодом студентом творив якісь новели. А відтак все це перманентно зникало. Я, власне, і до літератури вже більш серйозно прийшов через писання цих новелеток. Я надсилав їх своєму колишньому куратору, це такий відомий професор Денисюк Іван Овксентійович з Львівського університету, він їх читав, навіть радив дещо друкувати. І тоді він мені сказав, що дав рекомендацію і запропонував поступати в аспірантуру.
Потім були ще якісь монологічні спроби писання. Тексти з’явилися в “Смолоскипі”, згодом вони незалежно від мене були продубльовані в “Антології українського жаху” і навіть в хорватській антології “Українські літературні хулігани”.
Тобто не можна сказати, що я письменник, який не вдався. Взагалі вважаю, що пишу саме прозу. По великому рахунку я не пишу критику, це, скоріше твори на тему з більш-менш конкретним аналізом. Так, я даю цілісну картину про книгу, але це своєрідна проза.
– Як узгоджується робота літературознавця і викладача?
– Досить спокійно. Не бачу суперечностей чи протиріч в такому поєднанні. Дехто не любить викладацької роботи і декларує цю свою нелюбов.
Я не надто на цьому акцентую, бо якби зациклився тільки на викладацькій роботі, вона, напевне, мене б спалила, зламала. А так я знайшов нішу, де я ніби й на викладацькій роботі, але роблю те, що хочу і те, що люблю і вмію. Тобто я читаю, пишу про те, про що читаю і розповідаю про це. В цьому сенсі не бачу ніяких протиріч. Тут закономірне поєднання практики і… практики.
– В нашому суспільстві може існувати посада літературознавця сама по собі, без додаткових джерел заробітку?
– Мабуть, що ні. В нас немає такої інфраструктури, видавництв, корпорацій, які б, власне, були зацікавлені в продукції такого штибу, літературознавчого анотування різних художніх творів, за які літературознавець отримував би достойні гонорари і працював в цьому напрямі. В нас поки що такого немає, хоч я думаю, це поволі з’являється. Бо в Європі в принципі саме так і працюють всі відомі європейські письменники. Той же Умберто Еко найвідоміший зразок такого співпрацювання – він професор університету.
І багато інших літераторів вважають, що це добре, коли вони мають професію викладача в якомусь із університетів. Тому що саме по собі вільне плавання, на вільних хлібах є дуже небезпечне і виснажливе. Воно вимагає від людини уміння постійно не випадати з кон’юнктури і не дає перепочинку. Так що викладацтво якоюсь мірою захищає і дає можливість зібратися з духом і з силами, зрештою дає можливість навіть “грати дурня”.
– Як ти знаходиш книжки для рецензій? Це явище випадкове чи закономірне?
– І те, й інше. Іноді хтось рекомендує, іноді хтось просить звернути увагу на книгу, але в цілому я орієнтуюся на літературну кон’юнктуру. Якби не було такого орієнтування, про мої писання взагалі нічого б не говорили. Але також стараюся говорити і про тих літераторів, хто не попадає в цю кон’юнктуру. І в цілому я даю якусь свою візію літературного світу. Вона дуже вибіркова, бо, звичайно, все читати не можу, тим більше зараз, коли з’являється дуже багато видань. Але це вибіркове читання певною мірою систематизується, воно має певні напрями і певні зацікавлення.
– Які найцікавіші книги доводилось читати останнім часом?
– Якщо говорити про буквально останнє читання, то мені до рук потрапила книжечка нашої івано-франківської молодої поетеси Наталії Ткачик. Ця збірка була для мене певною мірою несподіванкою. А з прози – тут дещо складніше визначитися. Нещодавно почав читати рукопис нового роману Степана Процюка “Руйнування ляльки”, і мені видається, що це буде найцікавіший роман у доробку цього письменника.
З іншої лектури я є симпатиком таких донецьких авторів як Дмитро Білий і Олег Соловей. Мене чомусь постійно тягне до авторів-східняків. Бачу в них більше можливостей, вони мені дають значне психологічне і естетичне задоволення.
– Траплялися ситуації, коли ти писав рецензію на твір, а автор згодом не хотів навіть вітатися з тобою?
– Мабуть, що траплялися. Колись я був дуже категоричним, чи то від молодості, чи від дурості, і дозволяв собі ставати в позу судді. А при критиці чи рецензуванні такого робити не можна. Це завжди повинна бути адвокатська позиція.
У моєму житті були два випадки, за один з них я й досі шкодую. Коли я працював у Львові, то написав розгромну рецензію на одного львівського поета, немає потреби зараз його називати і після того він просто перестав писати. А в другому випадку я написав розгромну рецензію на відому львівську поетесу, а вона вже тоді була хвора на рак. Я цього не знав. І досі вважаю, що в естетичному плані я частково мав рацію, але склалося так, що через рік вона померла. А згодом мені сказали, що це було не дуже гарно – така рецензія на творчість хворої людини. І тоді я собі дав слово, що якщо буду знати про якісь такі людські факти з біографії авторів, то в жодній мірі не матиму права видавати про них якісь категоричні присуди.
– Кілька місяців тому у пресі була не дуже схвальна оцінка твоєї роботи. Як ти відносишся до критики?
– Та нехай критикують. Як кажуть, прапор їм в руки… З одного боку це нормально, що вже починають критикувати і критиків. Значить в тому, що я роблю, є такі речі, які вартують цієї критики. Але, на мою думку, ми настільки далекі один від одного, письменник від письменника, людина від людини, критик від літератора, а літератор від читача, що попри все бажання не хочемо розуміти один одного. В тому числі не хочуть розуміти і того, які завдання я ставив перед собою, ні моєї концепції, ні моїх настанов. Значить, погано пояснював…
А до критики ставлюся досить нормально. Якщо хтось щось робить, то закономірно це викликає і осуд, і невдоволення, і схвалення. Для себе тут не бачу ніяких трагедій чи драм, це закономірний процес людського життя. Гірше, коли взагалі нічого не говорять.
– Ти став цьогорічним лауреатом Стефаниківської премії. Твоє відношення до подібних нагород?
– Взагалі літератор повинен отримувати літературні премії. Для чого він інакше пише? І це мають бути премії різного рівня, чи всеукраїнського, чи регіонального, чи міського, чи міжнародного. Тут немає ніякого упередження.
Ця премія не єдина в моєму творчому доробку. Якщо говорити про Стефаника, то він належить до тих письменників, яких я вважаю своїми близькими приятелями. Він мене навчив декількох речей: не можна забалакувати правду, бо вона перетвориться в брехню; якщо ти пишеш, то повинен писати з любов’ю; все моє читання, всі перманентні інтерпретування прочитаного є нічим проти його великого мовчання.
– Яким ти, як професійний літературний критик, бачиш майбутнє українського літературного процесу?
– Дивно звучить “професійний літературний критик”… Я до цього ставлюся набагато скромніше.
А перспективи тільки позитивні. Якщо нічого не зміниться, і не буде якогось чергового апокаліпсису, політичного, суспільного, я вже не кажу про цивілізаційні, то українська література цілком впише свій досвід в загальноєвропейський. Іншого шляху я не бачу. В нас віддавна є дуже сильна поезія. В нас виписується на хорошому рівні проза. Є декілька добрих письменників європейського рівня. Про це теж треба говорити. Як читач і як “професійний критик” я дивлюся тільки з оптимізмом на майбутнє нашої літератури. Іншого варіанту для себе не бачу.
Розмовляла Любов Загоровська
|
Інші статті
Архів статей
|
Цю статтю переглянули 2270 разів |
|
|
RSS
