Софія Андрухович: «Я не хотіла б жити за межами України»

  Софія Андрухович в сучасному українському літературному процесі постать відома. Спочатку до неї ставилися дещо критично, з огляду на її відоме далеко за межами України прізвище. Але за кілька останніх років вона видала чотири книги: «Літо Мілени» (2002), «Старі люди» (2003), «Жінки їхніх чоловіків» (2005) та «Сьомга» (2007). Після презентації її нового роману журналіст газети «Репортер» поспілкувався з письменницею. 

– Софіє, чи пам’ятаєш ти, що вперше написала? Який це був твір і скільки тобі було тоді років?

– Не пам’ятаю. Пригадую, що писати я почала дуже рано, але ні точної дати, ні що саме я тоді написала – не згадаю. Може тому, що як тільки навчилася писати – одразу почала щось придумувати, якісь історії.

– Не складно було пробиватися в літературу з таким прізвищем?

– Справа в тому, що я не «пробивалася в літературу», бо ніколи не дивилася на це з такої точки зору. Я почала писати і все складалося само по собі, я не вважаю, що жити можна лише безперервно штурхаючись, пропихаючись і ламаючи карки собі та іншим. Я зовсім інакше відчуваю життя. Спокійніше, розслабленіше, споглядальніше. В ситуації з прізвищем є стільки плюсів, скільки й мінусів (хоча мінусів, мабуть, таки більше – просто протягом останнього часу я навчилася давати собі з ними раду і ставитись цілком спокійно). І цим ситуація дуже врівноважується. Тому насправді у мене шанси такі ж, як і в усіх інших. З одного боку упереджене ставлення, а з іншого – внутрішнє усвідомлення того, що я і батько – зовсім різні письменники. Але я сама відчуваю, що починала з нуля. А вже на цьому етапі я себе відчуваю абсолютно повноцінною особою, письменницею, яка досягла того, чого досягла завдяки собі основною мірою.

– Часто буває, що долі дітей відомих батьків дуже складні. Ти відчувала якесь особливе ставлення до себе в школі, інституті? І взагалі, чи немає певного зобов’язання перед прізвищем?

– Очевидно в мене такий характер і таке виховання, що я ніколи не намагалася брати участі у змаганнях, ніколи не боролася за перше місце, тому що я не сприймаю літературу і писання як змагання. І тому через те, що я займаюся цим тільки для власного задоволення, то не зважаю на якісь такі речі. І насправді мені здається, що в мене все дуже добре, щасливо складається.

– Якими були дитинство і юність Софії Андрухович? Що цікавого можеш пригадати?

– Про це дуже багато є в «Сьомзі». Було дуже багато всього цікавого, як і у кожного з нас. Якраз в «Сьомзі» кілька частин присвячено спогадам про дитинство. Тому що «Сьомга» – це певним чином рефлексії дорослої людини про дитинство і юність. Наприклад, я дуже добре пам’ятаю, що значна частина мого вільного часу в дитинстві проходила в іграх на території дурдому. Ми тоді жили навпроти дурдому, там був прекрасний сад і ми дітьми бавилися в тому саду.

– А ким ти хотіла стати в дитинстві?

– Я завжди хотіла бути письменницею. Ніколи не хотіла бути ні вчителем, ні лікарем, ні космонавтом. З дитинства я дуже любила читати, моя мама працювала в бібліотеці, і я дуже багато часу проводила там. Книжки для мене з дитинства були чимось особливим, ходами в інші життя, паралельні світи. І я мріяла, що колись зможу потримати в руках свої книжки, що я також зможу створювати щось подібне і дарувати людям схожі відчуття на ті, які отримую від книжок інших авторів.

– І яке було відчуття, коли взяла в руки свою найпершу книжку?

– Прекрасне. Це було варте того, щоб про це мріяти. Книжка з білими аркушами пахла свіжою фарбою.

– На якій літературі формувався твій світогляд? Які книги любила читати в дитинстві і зараз?

– Улюблених книг дуже багато. Я читаю дуже різну літературу і в мене немає таких чітких критеріїв визначення кращих. Люблю різну літературу. Раніше дуже захоплювалася Маркесом, він залишився одним з моїх улюблених письменників, але не знаю, чи захочеться мені ще його перечитувати. Перечитувати люблю Хуліо Кортасара, Кадзуо Ішіґуро та Марціна Свєтліцького.

– Були колись випадки, коли батько втручався в процес писання, давав поради, як треба писати, що варто змінити?

– Ні, ніколи, за що я йому дуже вдячна. Коли батько зрозумів, що в житті я збираюся займатися писанням, одразу ж відмежувався від цього. Він ніколи не втручався, нічого мені не радив і читав те, що я написала, вже переважно в книжках. Або я присилала йому рукописи, і він відгукувався на них уже як читач, а не як вчитель, батько, критик.

– Ти відчуваєш якісь зміни в собі і в своїх творах між першою книгою і цим новим романом?

– Разючі зміни. Насправді, за чотирма книжками, які в мене вийшли, можна дуже чітко простежити зміни мого внутрішнього світу, моїх поглядів, того, як я дорослішаю. Ці книжки абсолютно відмінні й дуже відрізняються одна від одної. Навіть можна сказати, що кожну з цих книжок написала зовсім інша людина. Та сама людина, але щоразу інша (сміється).

– З яким містом ти пов’язуєш своє майбутнє життя?

– Мені подобається ні з чим не пов’язувати своє майбутнє, подобається не знати, що буде потім, жити в очікуванні. Я зрозуміла, що можу жити, причому жити так, як хочеться, повноцінно в будь-якому місті. Це залежить тільки від того, з ким живеш і чим займаєшся, як ти себе почуваєш у цей час. Особливо добре мені, звісно, у Франківську, але зараз ми з чоловіком живемо в селі під Києвом, і це теж прекрасно. Зовсім інша атмосфера, магія, інше повітря… Єдине, що я точно знаю, я хочу жити в Україні. Я не хотіла б жити за межами України. І добре, що можна порівнювати, випробовувати, вибирати і змінювати собі ці місця і не обов’язково вибирати одне місце на ціле життя.

Розмовляла Любов Загоровська