Топір в руки – й на коня

Гуцули Прикарпаття та Закарпаття відроджують давні богатирські кінні змагання.

У рамках фестивалю  з кінного туризму "Гори на долоні" у Старих Кутах, що на Івано-Франківщині, та закарпатському селі Кваси Рахівського району відбулися покази гуцульських кінних змагань з елементами давньої опришківської боротьби. За конкурсами та "боями" сучасних довбушів спостерігала кореспондент "Експресу".

…Невеличка галявина зусібіч огорнута кільцем зелених смерек, що верхівками намагаються хмари дістати, неподалік пасуться чорні вівці. Гори відбивають звуки сопілки, бубена й цимбал та гучні окрики "Іг-і-іі-ій-га, ді, Цига-а-а-ане". І навіть шум повноводої бурхливої річки не може заглушити окриків кремезних здорованів у вишитих сорочках, широких чересах (ременях – авт.) та капелюхах з блискітками і яскравим півнячим пір’ям.

Кожен із них зараз "вболіває" за свого коня, що тягне здоровенну "ковбицю" (повалену смереку, обчищену від гілок – авт). "Так у нас здавна визначали силу тварини, – розповідає чорнявий молодик Василь Губчук із села Розтоки Косівського району. – Наші діди-прадіди тримали гуцуликів – низькорослих, проте надзвичайно витривалих коней, які могли тягнути угору великі вантажі та легко спускатися скалистими переходами".

Слабкого коня в гори брати не можна, бо й майно пошкодить та й господаря, не доведи Господи, покалічить. Ось для того й влаштовували гуцули в середині осені, коли ще тепло, а вже з усіма роботами впоралися та отару з полонин пригнали, своєрідний екзамен на витривалість для своїх коней. "Для цього у лісі брали кілька найбільших ковбиць, – мовить розтоцький легінь, – прив’язували ланцюгами або міцними "вузисками" (шнурами) і давали коням тягнути вгору та з гори. При цьому ґазди часто робили ставки, чий кінь найсильніший. Та тварина, яка притягнула ковбицю останньою, практично не мала шансів вижити на Гуцулії. А власник найвитривалішого гуцулика не тільки отримував гроші від односельців, але й мав чималих прибуток наступного року. Усі ґазди із довколишніх сіл хотіли мати або насіннєвий матеріал, або лоша (якщо це кобила) від переможця".

Коні для горян  були не тільки помічниками у господарстві. Вони як вірні бойові товариші не раз рятували своїх ґаздів від смерті, адже зайд та поневолювачів у Карпатах ніколи не бракувало. По той бік гір, на Закарпатті, ще живе пам’ять про лицарів-опришків, які, сидячи в сідлі, майстерно фехтували палицями і топірцями на конях на пострах усім зайдам. Вісімдесяти та сторічні гуцули, які живуть у віддалених присілках біля полонин,  ще можуть чимало цікавого розповісти.  Ретельно збирає їхні оповідки  Василь Дімич, сільський голова Квасів, який вирішив  показати мешканцям села та туристам кінні бойові змагання, а в майбутньому зробити у Квасах щорічні конкурси опришківських бойових мистецтв.

"Не знаю, чи були би опришки такими швидкими і майже непомітними для ворогів, якби не гуцулики, – каже пан Дімич, йдучи на широку галявину, де вже зібралося багато місцевого та заїжджого люду. –Ці надзвичайно розумні швидкі та вірні тварини рятували від погоні, миттєво виносячи вершників на стрімкі карпатські вершини, давали рідним чи товаришам знати, де лежить поранений господар, відводили ворогів у протилежну сторону. Бувало, за допомогою коня опришки навіть переховували зброю, роблячи невеликі надрізи біля гриви. З часом присипана попелом рана заживала, і на тілі коня вже були своєрідні піхви для ножа".

Скочивши на коня та витягнувши топір, квасівський війт кидається "у бій" із односельцем Дмитром Шушманом. У того в руках тільки палиця, проте баскіший кінь. Кілька хвилин кружляють чоловіки один навпроти іншого, ніби оцінюючи сили противника, допоки схрещується "зброя". Гості у захваті, "противники" подають один одному руки та не можуть нахвалитися конями.

Наступний етап змагань нагадує лицарські романи із гуцульським колоритом: на високі гілки смереки, що росте на стрімкому узвишші, прив’язують яскраву червону хустку. Кілька здорованів на конях мчать угору. "Хто швидше підніметься, стане на коня та хустку зірве, той, напевно ближче із її власницею познайомиться", – говорять охочі до масних жартів квасівчани та при сороміцьких коломийках починають згадувати уже джигунські "подвиги"  місцевого чоловіцтва.

Галина ПЛУГАТОР

Газета «Експрес»

Старі Кути-Кваси