Всеукраїнський прес-тур «Одеса – Стамбул»

 Враження журналіста Віри Кульової

 Прес-тур від Одеси до Стамбула відбувся з ініціативи Національної спілки журналістів України за сприяння Асоціації судновласників України, зокрема компанії «Укрферрі».

Це вже не перша така акція. Згідно із задумом Асоціації судновласників України, круїзна лінія між Україною та Туреччиною на теплоході «Південна Пальміра» має стати засобом міжнародного спілкування та обміну інформацією.

На борту теплохода невдовзі розпочне працювати прес-центр, який регулярно розповсюджуватиме відомості про діяльність підприємств і організацій, державних і місцевих органів влади в галузі міжнародної співпраці з Туреччиною, про різноманітні акції, спрямовані на створення єдиного економічного, культурного, транспортного, юридичного простору в регіоні Чорного моря. Відбуватимуться семінари, симпозіуми, форуми, фестивалі та конкурси з метою зміцнення співдружності країн Причорномор’я. Про завдання і проекти, які користуються підтримкою Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), ГУАМ та інших міжнародних організацій, і йшлося на численних зустрічах на борту корабля журналістів з керівництвом ОЧЕС, капітаном «Південної Пальміри» Ігорем Івановим та Генеральним консулом України в Туреччині Володимиром Пузирком.  

Костянтин Паустовський українською мовою 

На поїздку до Стамбула дала згоду одразу, попри застереження щодо урагану, шторму на морі та всіляких природних катаклізмів. Справді, природна стихія залишила деякий слід на вулицях Одеси, подекуди покрутивши гілки й нагло натрусивши зелено-жовтого листя, яке зовсім ще не збиралося облітати. А загалом Перлина біля моря вже мала привабливий вигляд.

Біля центрального причалу вивищувався красень-корабель, названий на честь місця його прописки, яким ми мали попрямувати в далеку Туреччину. Навколо були тиша й спокій – ніде не шелесне, на морі повний штиль… Та все-таки почасти закрадався сумнів: а раптом там, поза акваторією, далеко від берега здіймаються гори-хвилі й наш красень здаватиметься вутлим суденцем, яким Нептун бавитиметься, мов дитина лялькою… Та прес-секретар Асоціації судновласників України Олександр Федоров розвіяв наші страхи, сказавши, що шторм уже втратив свою силу й помчав далі, і за прогнозом, має бути чудова погода, а відтак, і мандрівка.

Від одеського берега відшвартувалися вчасно. «Південна Пальміра» взяла курс на Стамбул. Аби не марнувати часу, голова Одеської організації Національної спілки журналістів Юрій Работін та Олександр Федоров зібрали прес-конференцію, щоб деталізувати програму поїздки, конкретизувати завдання.

Та й перезнайомити колег з усієї України було не зайве. Говорили про міжнародний конкурс «Українська мова – мова єднання», який одесити проводять майже десяток років, його популяризацію в регіонах, про залучення до мовних перегонів молоді та дітей. Юрій Работін розповів про спільну українсько-турецьку конференцію в Стамбулі, присвячену творчості Костянтина Паустовського.

І з сумом констатував, що вже маємо переклад українською його повісті «Чорне море», а ось опублікувати через брак грошей досі не можуть. Олександр Федоров коротко поділився проектами щодо використання морського лайнера в майбутньому. У перспективі розширення й поглиблення співпраці між Україною та Туреччиною, адже за планами президентів та урядів обох країн, товарообіг між нашими державами до 2010 року має зрости втричі, тобто сягнути 10 мільярдів доларів.

Цьому сприятиме й судноплавна компанія «Укрферрі», адже корабель працює на найпопулярнішому маршруті «Одеса – Стамбул». «Південну Пальміру» обслуговують найкращі фахівці морського сервісу, забезпечуючи комфорт для туристів. «А ще дуже важливо, – сказав пан Федоров, – подбати про імідж України у відродженні Великого шовкового шляху, який пролягав у ті давні часи територіями понад шістдесяти нинішніх країн.

Тому варто організовувати прес-тури по історичних місцях, консолідуватися із закордонними ЗМІ. Тобто всіма засобами і способами пропагувати Україну».Завершилася наша перша зустріч клопотами повсякденними. Говорили про низьку якість підготовки журналістів у нових вузах, ремствували й на не зовсім хорошу кваліфікацію випускників столичного університету. Йшлося також про роль спілки в житті творчих працівників.

Розійшлися далеко за північ. Думалося про зустріч із таємничим Босфором, яким не раз довелося таємно пробиратися козацьким чайкам, щоб визволити з бусурманської неволі братів-християн. 

Босфор, Каракьой, нічний Стамбул  

Нарешті показалася Турецька земля. Праворуч серед все ще темної зелені біліє великий маяк. Поруч невеличке поселення, либонь, його обслуги. Попереду вишикувалася шеренга кораблів – усі чекають своєї черги. Через якийсь там час до нашого судна під’їхав червоний меткий кораблик. На мить торкнувся борта, висадивши лоцмана, й помчав далі, збурунивши за собою хвилі. Всі пасажири висипали на палубу, ігноруючи вітер, якийсь чомусь, попри намагання сховатися, весь час дув у обличчя.

 Спуститися вниз, щоб тепліше вдягнутися, не спадало й на думку. Аякже, раптом пропустиш щось цікаве, надважливе. Це ж історичний Босфор, який відокремлює Європу від Азії! Європейський берег густо заселений, місцями будиночки стоять впритул до води, стрімко збігаючи вгору. Часом поселення нагадують нашу Ялту.

Минаємо два розвідні мости – новий і старий. Дещо згодом і на азійському березі починають гуртуватися поселення, здіймаються мінарети, засвідчуючи: тут оселився мусульманський люд. Раптом долинає незнайомий гул, котрий сповіщає, що настала година молитви. Півтори години мандрів Босфорською протокою завершилися. Швартуємося до берега. Знову з’явився червоненький швидкий кораблик, який дуже нагадує жучка-водомірку, що прорізує тихі плеса наших річечок і озерець.

Тут у нього інше завдання: допомогти лайнеру причалити в певному місці. Отож він наполегливо штовхає в бік корабель, наближаючи до берега. Зробивши свою справу, мчить далі, бо черга охочих потрапити в Стамбул чималенька. Перед нами знаменита Галата, міст, що сполучає Європу з Азією. Ліворуч Мармурове море, назване так тому, що його острови багаті на цей дорогоцінний матеріал.

 Трохи далі на пагорбі – Свята Софія (Ая-Софія), звідки поширилося християнство на язичницьку Русь. Як дізналися дещо згодом, район, де пристав наш корабель, має назву Каракьой, тобто чорний, і селилися в ньому емігранти з Росії, яких тільки перша пореволюційна хвиля принесла з Одеси понад п’ятдесят тисяч. Прихисток вони знаходили при православних храмах, яких поруч чималенько: святого Пантелеймона, Іллінська, Миколаївська, знаменита Влахернська, де було видіння Покрови Божої Матері, котру запорозькі козаки обрали собі за покровительку.За час існування місто мало кілька назв: Візантія, Константинополь – місто римського імператора Костянтина, Істамбул, зрештою Стамбул.

Був цитаделлю християнства, та поступився могуті мусульманської віри. Розпросторився вздовж Золотого Рогу на 150 кілометрів, вшир – на 50. Численні мости з’єднують Європу і Азію. Населяє його 15 мільйонів громадян різного віросповідання, але 99 відсотків становлять мусульмани. До слова, мечеті утримуються за рахунок держави.

З’явився Стамбул на місці рибальського поселення Лігос у другому тисячолітті до нашої ери. Єдине в світі місто, яке протягом двох тисячоліть було столицею двох велетенських держав. Після залагодження всіх справ з митною службою Туреччини видали нам тимчасові посвідчення, за якими ми можемо мандрувати лише Стамбулом, а за його межі – зась. Того ж таки дня за бажанням влаштували екскурсію нічним Стамбулом.

Охочих зголосилося небагато – лише чотирнадцять, адже коштувала мандрівка 35 доларів. Власне, дехто захотів поблукати містом самоходом. А втім, ті, хто зважився на нічну прогулянку, не пошкодували. Супроводжував нас Ібрагім. Молодий чоловік довго жив у Росії й навіть мав там свій бізнес. Водив нас вулицями міста, показував усе, роблячи акцент на тому, що саме турки принесли цивілізацію в Європу.

Скажімо, навички з гігієни. Адже, мовляв, вони моляться п’ять разів на день, а перед цим треба ретельно вимити руки по лікті, потім обличчя, починаючи з підборіддя й завершуючи шиєю, після всього – стопи. Справді, як ми спостерігали назавтра, все робилося за таким ритуалом. Внизу в стіни перед входом до мечетей вмонтовано невеличкі раковини з краниками, поруч – гачечки для одягу й стільчики.

І щойно з численних мінаретів прозвучить заклик до намазу, до умивальників підходять віруючі й починають умивання за ритуалом. Яскраво підсвічена вогнями всесвітньо відома Ая-Софія, Голуба мечеть, на сторожі якої стоять мінарети, палац Ібрагіма – затятого ворога нашої Роксолани, яку щаслива чи нещаслива доля звела на вершину слави, Іподром, де відбувалися всі події державної ваги. Та й нині, за словами нашого гіда, щороку там влаштовують обряд обрізання хлопчиків віком до семи років, тобто прилучають до віри мусульманської. Величні колони, вивезені колись османами для підтвердження своєї могутності. Переплетені безголові змії, які підтримували велетенську чашу.

 Кажуть, буцімто їхні отрутні голови десь зберігаються у державних і приватних музеях. Басейн, котрий удень виграє фонтанами на тлі Роксоланиних бань… Одне слово, намітилися орієнтири на майбутні денні відвідини.Ібрагім, либонь, зауваживши нашу цікавість до історії та освіти, попросив водія повернути на найвищий пагорб (цікаво, що Стамбул, як і Рим та й Київ, розпросторився на семи пагорбах), де розташована так звана народна бібліотека.

На його вершині по колу встановлено кам’яні лави у вигляді розгорнутої книги. На імпровізованій обкладинці зображено портрет письменника, а на титулі – цитату з його книги. Навіть найлінивіший зверне увагу на напис і поцікавиться, хто ж автор цих слів, а допитливий згодом захоче більше дізнатися про нього. А саме це й мали на меті, коли планували таку дивовижну бібліотеку. Треба сказати, що відвідує парк не лише молодь, а й люди літнього віку. Навіть уночі біля ресторану ми зустріли чоловіка у супроводі трьох жінок різного віку в паранджах ( явно, ні в матері, ні в доньки вони не годяться) і трьох гарненьких хлопчиків.

Мабуть, статечний турок вивів свою родину повечеряти. Адже, за Кораном, мусульманин може мати чотирьох дружин, аби лише статок дозволяв. Треба сказати, що жінки в паранджах на вулицях – рідкість, а ось у хусточках і національному вбранні побачиш чи не на кожному кроці. А почасти ще й із сигаретою. Така собі суміш старовини й сучасності.  

Мечеті Сулейманіє, Ахмадіє, або Голуба мечеть

Знайомство зі Стамбулом розпочалося з мечеті Сулейманіє, зведеної за наказом десятого османського падишаха султана Сулеймана Законодавця (перший увів писаний закон) на честь його тридцятирічного володарювання. А загалом правив країною сорок шість літ, з 1520 до 1566 року. Спорудив храм лише за сім років (1550 – 1557) відомий зодчий Сінан. Колишній яничар після майже двадцяти років військової служби виявив неабиякий хист до зодчества і зумів стати головним придворним архітектором, утримавшись на почесній і відповідальній посаді протягом володарювання п’яти османських падишахів.

Спорудив майже 400 архітектурних пам’ятників. І не лише в Туреччині, а і в Мецці, Будапешті. Сінанові навіть було надано право відкривати мечеть Сулейманіє (знайшов вічний спочинок поруч зі своїм творінням). На урочистостях він буцімто промовив: «Ця мечеть стоятиме вічність».Справді, за майже п’ять сотень років жоден із його шедеврів не змогли зруйнувати ні шторми, ні землетруси, а було за цей період природних катаклізмів майже сотня. Мечеть Сулейманіє зовні нагадує Ая-Софію, споруджену за тисячу років до того. Власне, Сінан зробив багато для її реставрації. 

Розташована в центрі саду на третьому із семи пагорбів. Чотири мінарети, у фундамент одного з яких, за легендою, Сулейман звелів закласти дорогоцінні камені (смарагд, рубін та діамант), аби довести персидському шахові, що має не менше скарбів, ніж він. Площа – 4500 квадратних метрів. Спланована так, що на кожного, хто прийде помолитися, припадає 1 квадратний метр. Висота центральної бані сягає 50 метрів, діаметр – 26, 5 метрів.

168 вікон, дивовижні вітражі майстра Ібрагіма, таблички з вигравійованими іменами достойників ісламу та цитатами з Корану. Ніяких ікон, адже Коран забороняє молитися до образів. Належить звертатися просто до Бога. Чорна фарба, яку використовували для тла табличок, утворилася з кіптяви від канделябрів, що потоком повітря потрапляла в спеціальне віконце. Таким чином запобігали закопчуванню склепіння й отримували «вічну» фарбу. Поряд із канделябрами висять своєрідні лампади. Екскурсоводів часто запитують, що це за велетенські яйця? Справді, це страусові яйця.

Кажуть, нібито свого часу в мечеті розплодилася велика кількість павуків, які полюбляють запахи трав, спецій, аромати, використовувані під час служби. Отож і довелося вдаватися до народних методів боротьби, щоб не снували павутину в храмі. Перед фасадом двір, а всередині його дві тюрбе (місце вічного спочинку) – для султана Сулеймана і його дружини Хуррем (у перекладі з турецької – сміхотлива, розвеселена), Роксолани, нашої землячки Насті Лісовської з Прикарпатського краю, з Рогатина.

Донька сільського священика, продана в рабство на невільницьому ринку, зуміла скорити грізного султана, сісти поруч з ним на трон, уразивши мусульманський світ, та ще й народити наступного падишаха – Селіма Другого. Біля неї сестра Сулеймана і онук. Стіни тюрбе прикрашають фаянсові плити з дивовижними візерунками. Поряд із султаном знайшли вічний спочинок два османських правителі – Селім Другий та Сулейман Другий і улюблена донька Міхріман. Згори сяють, мов зірки з неба, фрагменти гірського кришталю.

Покидала це царство мертвих з думкою: де ж нині витає, в яких садах гуляє душа української дівчини, занесеної злою долею в зовсім інші, чужі світи. А поруч із тюрбе прямо в підлозі зроблено квадратні заглибини, де збирається вода, щоб принаджувати птахів у царство Морфея. Принести вісточку від тих, хто відійшов за життєву межу.

Нагадати про тимчасовість земного буття.Після Сулейманіє попростували в мечеть Ахмадіє, або Голубу мечеть ( голуба, бо всередині декорована турецьким фаянсом блакитних і зелених кольорів). Збудував її Мехмед-ага, учень Сінана, також за сім років (1609 – 1616). Зодчий на прізвисько Ювелір теж служив у яничарському війську, зводив споруди для водопостачання та водні канали. Місце для мечеті вибрали не випадково – на колишньому Іподромі.

Для цього довелося знести чимало будівель як візантійського, так і раннього османського періоду. У тому числі й візантійський королівський палац, де так довго чекала прийому княгиня Ольга зі своїм почетом. Однією з причин такого розташування: неподалік був султанський палац Топкапи. Для будівництва привозили матеріал звідусіль: кераміку з Ізнікського палацу (21043 плити), килими, сотні лампад з різних країн, навіть колони.

Майданчик перед парадним двором має три входи. З півночі внизу в стіні раковини й крани для ритуального умивання перед службою. Один із законів Корану – молитися п’ять разів на день. Ми бачили, як молоді й літні люди підходили до джерел, роззувалися й готувалися до спілкування з Аллахом, зовсім не зважаючи на численних туристів. Ахмадіє – єдина не лише в Стамбулі, а й Туреччині мечеть, з шістьма мінаретами.

Чотири з них мають по три балкончики, а два – по два. В давнину з них муедзини закликали до молитви, а нині вони вже не піднімаються нагору, послуговуються мікрофонами, які передають їхні голоси на гучномовці, вмонтовані в шпилі струнких споруд. І коли звідусіль починають долинати монотонні звуки, здається, що волає вся земля. Стає трохи моторошно. А ще при цьому здіймаються в небо зграї голубів, яких тут сила-силенна.

Їх годують спеціальні працівники, отож можна побачити бабусю, котра сидить біля мечеті з коробками корму, а навкруги царство пернатих. А ще в місті багато кицьок, доглянутих, пещених. Собаки там не в пошані, їх ніде не зустрічали.Загалом у мечеті 260 вікон. Свого часу вони були засклені венеціанським склом, та до нас ця розкіш не дійшла. Велетенська баня (діаметр 23,5 метра) сполучається з меншими куполами аркадами. Колони у вигляді слонової стопи діаметром 5 метрів.

Стародавні написи, висловлювання пророка Мухаммеда, сури з Корана прикрашають великі та малі бані й колони та стіни. Білий мармур, камінь з прожилками червоного, жовтого й чорного кольорів. Турецьким перламутром декоровано двері та вікна. Неймовірна філігранна робота і невимовна краса. У мавзолеї, розташованому в північно-східній частині мечеті, покояться султан Ахмед Перший і його кохана дружина султанша Кьосем Махпейкер, а також султани Осман Другий та Мурад Четвертий.

До слова, як розповів нам чудовий екскурсовод Ахмет, справжній мусульманин має керуватися п’ятьма заповідями: молитися п’ять разів на день; безкорисливо допомагати бідним; намагатися хоча б раз відвідати Мекку; добре усвідомити, що Бог єдиний і сповідуються в гріхах тільки перед ним, а Аллах є пророком Божим; неухильно дотримувати Рамазану. Піст допомагає очиститися не лише фізично, а передусім духовно. А ще, відчувши голод, – зрозуміти, як нелегко доводиться тим, хто змушений голодувати через брак грошей.  

Ая-Софія, Топкапа, Роксоланині бані 

Ая-Софію називають восьмим чудом світу. За словами істориків, прообразом Софії Київської слугував саме цей храм. Нині Ая-Софія, тобто Свята Мудрість, лише приблизно нагадує Софію Київську. Точніше, таку, якою, судячи з макета, воно була до численних перебудов. Власне, й Ая-Софія дійшла до нас не в первозданному вигляді, не такою, якою її замислив зодчий.

Тепер це собор-мечеть, де поєднано традиції обох релігій: збережено унікальні фрески із зображеннями святих Ісуса Христа і Божої Матері й вивищуються чотири мінарети.Ще в 320 році за наказом візантійського імператора Костянтина на місці сьогоднішньої Ая-Софії спорудили Мегало Еклесію, тобто Велику Церкву, яка 20 червня 404-го згоріла під час повстання й суду над кумиром народу стамбульським архієпископом Іоанном Златоустом.

На її руїнах архітектор Руффіос звів новий храм, де з 10 жовтня 416 року почали правити службу Божу. Та в січні 532-го під час кривавого заколоту , що мав назву «Ніка», церкву було зруйновано. Відбудували її за п’ять років і десять місяців архітектори Амфеміос та Ісидор. Мармур. Зелені та червоні порфірні колони, прикраси везли до Константинополя звідусіль. Велична споруда простояла до 726-го, коли мармурові плити із зображенням святих було пошкоджено й замінено на примітивніші.

Немало шкоди завдавали й природні катаклізми. Так, землетрус 986 року зруйнував частину бані, а в 1348-му вона рухнула повністю. Щоб відновити її, оголосили навіть податкову реформу, зібравши таким чином гроші.З плином часу змінювалися правителі. Одразу після завоювання Стамбула вирішили храм перебудувати на мечеть. Навіть спеціальний фонд створили. Либонь, уразила можновладців православна святиня.

Отож добудували мінарет, келії для священиків перетворили на двір, мозаїчні плити замазали, настінні розписи подекуди зішкребли, а хрестоподібні засуви розклепали. Власне, знищили не всі ознаки православ’я. Коли звернулися до султана по пораду, як бути з християнськими святинями, він заборонив їх руйнувати, сказавши: «Нам не годиться. Нанесіть на фрески ніжний шар вапна». Так церква перетворилася на мечеть.

3 червня 1453 року султан Мехмед Фатіх Завойовник уперше здійснив у храмі п’ятницький великий намаз. У ХVI столітті великий Сінан за часів правління Сулеймана умонтував у зовнішні стіни понад сто скляних стрижнів, спорудив вісім потужних колон для підтримки велетенського колеса бані, звів північно-східний мінарет. При султанові Мураду Третьому добудували ще два мінарети – північно-західний та південно-західний. За життя султана Махмуда Першого всередині храму збудували бібліотеку, а зовні – духовну семінарію. Реконструювали собор і в період правління султана Абдулмеджида (1839 – 1861).

У 1935 році за наказом Мустафи Кемаля Ататюрка Ая-Софію оголошено державним музеєм. Свої дії можновладець мотивував так: «Шедевр зодчества Ая-Софія не є власністю мусульман. Вона належить усьому людству. Треба зберігати її як зразок великого культурного спадку». Нині Ая-Софія вважається одним із найзнаменитіших музеїв світу, стоїть поруч із такими шедеврами зодчества, як собори Святого Павла в Лондон та Святого Петра в Римі. Центральну баню заввишки 55,6 метра називають серед найдосконаліших у світі. Вражає мозаїка над імператорськими дверима, датована IХ століттям: по центру Ісус Христос, праворуч Архангел Гавриїл, ліворуч Свята Марія.

Син Божий однією рукою благословляє людей, а в другій тримає книгу з написом: «Я є світовим світлом». Дивує, як мозаїка із християнськими святими збереглася в мечеті, адже це суперечить канонам Корану. Власне, до честі турків, залишилися й інші мозаїчні шедеври: Свята Марія з Божим дитятком; Мати Божа та Іоан Хреститель звертаються до Ісус Христа зі словами: «Збережи, порятуй людство»; по центру Божа Мати з дитятком Ісусом Христом, ліворуч імператор Костянтин Великий підносить їй храм Ая-Софію, праворуч – імператор Юстиніан з символом Константинополя – макетом фортеці.

Один із унікальних пам’ятників візантійського зодчества – Базилікальне підземне водосховище. Спорудили його в VI столітті. Займає площу 9800 квадратних метрів, довжина сягає 140 метрів, ширина – 70 метрів, об’єм – 80000 кубічних метрів. Стелю заввишки 8 метрів підтримують 336 коринфських колон. Біля основи двох колон різьблені голови Горгони Медузи: одна – наполовину, а друга – вниз головою. Не відомо, як вони потрапили в підземелля. Одна з гіпотез: їх привезли випадково, як будівельний матеріал.

Друга: голови міфічних чудовиськ мали оберігати водосховище від недоброго ока. Адже у візантійську епоху це був важливий стратегічний об’єкт: звідти аква віта надходила в палаци та житла городян. Акведук поповнювався за рахунок водоймищ у Бєлградському лісі, розташованих за 19 кілометрів від Стамбула. Після численних перебудов водосховище перетворили на музей. У підземних водах можна побачити велетенських дзеркальних коропів.Комплекс Топкапи споруджено за наказом султана Мехмеда Завойовника на місці Римського міста, між Мармуровим морем і Золотим Рогом. Протягом чотирьох століть там була резиденція султанів. У 1923 році відкрито музей.

Щоб потрапити до нього, треба пройти через троє воріт. Султанські: у давнину гості, що прибували до падишаха, мали зупинитися перед ними, напитися води з фонтана й причепуритися після довгої дороги. У султанських кухнях, що нараховували до 400 обслуги, годували понад десять тисяч персоналу й охоронців. На Парадній площі всередині першого двора ( завдовжки 300 метрів) влаштовували військові, святкові, спортивні та траурні процесії, проводили навчання. Сюди приходили яничари вимагати гроші за службу.

Якщо грошей не було, султанові доводилося жертвувати великим візиром і пашею. А був випадок, коли ув’язнили самого падишаха. Церкву святої Ірини використовували не лише для служби, а й як двірцевий арсенал. Неподалік був монетний двір, де щомісяця карбували по 10 тисяч золотих та срібних монет. Високі ворота, або Гостинні, Падишахові, ведуть у другий двір.

На зовнішній стороні напис: «Немає Бога крім Аллаха». Ними володар в’їжджав на коні. Лише він мав таке право. Тут іноземці очікували на візит. У середньому дворі жив головний кат, тримали в камерах злочинців. Вигравали веселками фонтани. У середньому дворі була й кухня, де харчувалися три тисячі осіб. Щодня привозили свіжі овочі, фрукти, 200 овець, 100 ягнят, по 40 телят, гусей та качок.

З Єгипту доставляли рис, цукор, горох, шафран, з Румелії – віск, мед. 880 верблюдів улітку забезпечували султанські погреби льодом. Двірцеві кухарі ( а їх було до чотирьох сотень) стежили за провіантом. До слова, страви для падишаха дегустував… спадкоємець кухаря. Нині там Музей порцеляни, кришталю та мідного й срібного посуду з султанської кухні.Гарем розташований у лівій частині другого й третього палацу.

Складається з жіночої і чоловічої половин. Збудував його також Сінан, але кожен султан переобладнував за власним уподобанням. Жили в ньому падишах, валіде (мати султана), дружини, одаліски та діти. Жіночу половину пильнували євнухи. У своєрідному містечку жило до 1200 осіб. Серед них була й наша землячка Роксолана. Юних невільниць навчали вишиванню, грі на музичних інструментах, правил хорошого тону.

Часом проходили вишкіл 500 – 700 полонянок. Через дев’ять років їм дозволяли розпочати нове життя, скажімо, вийти заміж. Ще й посаг давали чималенький. Траплялося, що колишня наложниця ставала дружиною вельможі. Непокірних же зашивали в шкіряні мішки й кидали у води Мармурового моря. Народивши сина падишахові, одаліска ставала хасекі, тобто фавориткою. Не всі падишахи були ласі до жінок.

Приміром, Осман Третій прославився як женоненависник. Він носив взуття із вбитими в підошви цвяхами, й коли в коридорах гарему лунали його кроки, жіноцтво кидалося врізнобіч, щоб не потрапити на очі. На стіні одного з павільйонів зберігся напис-благання, молитва відчаю: «О Аллах, ти могутній і даруєш людям щасливу долю.

Хай і нам усміхнеться доля». Треті ворота – Ворота щастя. У дворі були султанські покої, особиста резиденція падишаха, канцелярія й державна скарбниця. На цю частину палацу допускалися посли, губернатори, вельможі, які записувалися на прийом до падишаха. Керував усім цим великий візир. Чотири рази на тиждень працював диван, тобто рада при султані.

Її могли проводити без участі падишаха. На сходовому майданчику 45-метрової спостережної вежі для падишаха прорізали заґратоване віконце, через яке можна було спостерігати перебіг зібрання. Проміжки між ґратами були такі малі, що помітити за ними падишаха було практично неможливо. Отож візири відчували за собою пильне око завжди.

У жіночій частині працювала школа, котра перебувала під наглядом падишаха. Султан влаштовував прийоми в Тронному залі, в лівому кутку якого вивищувався трон на чотирьох ніжках. Члени дивана та візири мали туди доступ лише по неділях і вівторках. При цьому обов’язково повинні були взути нові чоботи.

Під час аудієнції іноземних послів та інших вельмож, які прибували з секретними місіями, вмикали крани зовні й усередині приміщення, щоб заглушити голоси, бо цікавих до перемовин завше не бракувало. Обслуговували зустрічі глухонімі.На території Топкапи, в правій частині третього двора, розташована скарбниця. Попри фінансову скруту ( в останні роки правління падишахи брали позички в європейських сусідів), османські можновладці берегли надбання предків, мов зіницю ока, залишивши по собі рідкісні ювелірні вироби, багату зброю, сімейні реліквії, золоті канделябри, кадильниці, дорогоцінні камені. Кольчуга, лати, шкіряний панцир, срібне стремено, усіяне дрібними каменями, належало султану Мустафі Другому.

Розкішним троном з ебенового дерева, інкрустованим слоновою кісткою, користувався падишах Мурад Четвертий. Символ палацу Топкапи – кинджал з трьома смарагдами й годинником на рукоятці, китайська ваза із зображенням дракона із яшми, дорогоцінні оправи для Корана, позолочений вкритий перлами трон для особливих церемоній. Золота колисочка принца – спадкоємця влади.

Багатюща колекція годинників, одяг, портрети та зброя падишахів… Та особливо вражає дивовижної краси «Алмаз ложечника» на 86 каратів. Диво ювелірної майстерності обрамлене 49 діамантами. Кажуть, буцімто потрапив він у палац випадково: знайшли в смітті й перепродали за зв’язку ложок. За іншою версією, раритет дістався у спадок після губернатора Алі паши Тепенденлі, скараного на смерть за якийсь непослух.

Одна з найцінніших реліквій – частини черепа та кисті Іоанна Хрестителя.Побували ми і в лазнях Роксолани. Нині там магазин килимів, та за тканим розмаїттям легко уявити тогочасні інтер’єри. Складаються лазні з чотирьох частин. Посередині круглі зали для відпочинку, а по боках , сказати б по-сучасному, кабіни для миття з невеличкими раковинами й краниками для води. Все це розцяцьковане дивовижною керамікою. Ясна річ, одаліски й дружини падишаха проводили там цілий день. Щоб не потрапили нікому на око, приводили й відводили їх у палац євнухи потемки, і цілий день допізна вони мусили сидіти й ласувати солодощами та фруктами, перемиваючи одна одній кісточки. 

Організація чорноморського економічного співробітництва подбає про кільцеву дорогу довкола Чорного моря 

Під час туру журналісти не лише милувалися Стамбулом, а й мали численні зустрічі. Одна з них – конференція за участі представників Консульства України в Туреччині та керівництва Організації чорноморського економічного співтовариства (ОЧЕС), започаткованого 25 червня 1992 року з ініціативи Туреччини після підписання Стамбульської декларації, яка визначила рамки діяльності об’єднання. До організації увійшли Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Туреччина та Україна.

Мета – налагодження співпраці в сферах торгівлі, енергетики, транспорту, банківської та митної справ, сільського господарства, охорони здоров’я, збереження довкілля, культури, туризму тощо. Одне з головних завдань – розвиток транспортного сполучення довкола Чорного моря.

Про це йшлося на зібранні керівників країн, що входять до ОЧЕС, 19 квітня в Бєлграді та 25 червня нинішнього року в Стамбулі на ювілейному саміті, присвяченому 15-річчю цієї організації, де був і Президент України Віктор Ющенко. Меморандум, підписаний у Бєлграді, привернув увагу ООН та ЄС. У ньому йдеться про створення кільцевої дороги навколо Чорного моря завдовжки 7000 кілометрів.

Використовуватимуть наявні траси, об’єднавши й модернізувавши їх. Не обійшли увагою й морський транспорт. Це сприятиме розвитку туризму, торгівлі, а відтак, і економіки країн. Одна з головних сфер діяльності ОЧАЕС – боротьба з організованою злочинністю, наркоманією та торгівлею людьми. Щодо цих питань ОЧАЕС співпрацює з ООН. Генеральний консул України в Туреччині Володимир Пузирко розповів про роботу свого відомства, зокрема про те, що нинішнього серпня відкрили в Стамбулі українську школу.

Ясна річ, захотілося відвідати цей куточок українськості. – У Стамбулі багато етнічних українців, які хочуть знати свою мову, культуру, не втрачати зв’язку з батьківщиною, – сказав дорогою до школи Володимир Пузирко. – Отож і вирішили створити школу, своєрідний український осередок, де звучить українська мова.

Гуртом піднялися на шостий поверх житлового будинку в центрі європейської частини Стамбула, де консульство наймає п’ять невеличких кімнат. У двох розташовані класи, а в найменшенькій – учительська. Зустріла нас галаслива дітвора, що вибігла аж на майданчик, випереджаючи вчителів. Очолює школу Мунавара Хамідівна Усенова. Громадянка України. За національністю татарка, родом з Криму.

Довгий час з чоловіком (військовим) жила в Середній Азії. Закінчила філологічний факультет Самаркандського університету. Там і почула вперше українську мову. «Викладач була сувора, поставила таку умову: не розкажеш напам’ять «Заповіт» Шевченка, не буде заліку, – сміється Мунавара Хамідівна.—Так що маю деякий досвід викладання української». Щоправда, скаржиться, що втратила навички, тепер заповнює прогалини разом із дітьми. Після набуття Україною незалежності їхня родина повернулися на батьківщину, в Крим. До Туреччини потрапили після того, як доньки вступили до Стамбульського університету.

Невдовзі чоловік помер. Так і залишилася на турецькій землі. Працювала в школі при Російському консульстві, викладала російську мову і літературу. Зрештою з колегами-українцями створили ініціативну групу й замислили свій навчальний заклад, український. У Консульстві підтримали ідею. Розраховували на сорок учнів, а набралося вісімдесят, та й то не всіх охочих охопили. Надходили прохання з консульств різних держав.

І ось 1 вересня школу відкрили. Навчаються в ній не лише громадяни України, а й діти з країн СНД та Болгарії. Переважна кількість українців, чимало росіян, є киргизи, молдавани, греки, азербайджанці, діти з українсько-турецьких родин…– У нас навчаються учні від першого до одинадцятого класів. Співпрацюємо з київським коледжем східних мов та Школою з дистанційного навчання для дітей дипломатів при Міністерстві освіти і науки України.

- Нещодавно відвідав наш заклад міністр освіти Станіслав Ніколаєнко, – розповіла директор. – Не всі предмети викладають українською мовою, бо бракує педагогів. Підручники вже маємо. Отож потихеньку освоюємо програму. Наша система освіти вважається однією з кращих, тому й охочих багато. До того ж плата за навчання помірна – 250 доларів на місяць, а в приватних стамбульських школах вона сягає до півтори тисячі. Готуємо кадри для України, адже чимало дітей зі змішаних сімей хочуть продовжити освіту в Україні. Та й родини, де мати українка, а батько турок, охоче віддають дітей під нашу опіку. Тому поруч із російською, англійською обов’язково вивчають і турецьку мову. Додатково опановують ще й французьку та німецьку.

Цього року вперше переступили шкільний поріг семеро первачків, а одинадцять випускників у 2008-му одержать українські атестати зрілості. Троє з них мріють вступити в українські ВНЗ. Навчаються в дві зміни, бо класів обмаль. Їдуть з усіх куточків Стамбула, а він розкинувся на 150 кілометрів по обидва боки Золотого рогу, в європейській і азійській частинах. Добре, що школа розташована в центрі європейської частини міста. Оренда коштує недешево. Як наголосила Мунавара Хамідівна, без консульства не змогли б існувати. Дуже чекають, коли відкриють Культурний український центр.

Сподіваються, що тоді буде більше можливостей для спілкування рідною мовою.– Українську мову викладаємо в усіх без винятку класах. Зазвичай починаємо, як мовиться, з нуля, – розповідає Оксана Пузирко. – З дітьми, які приїхали з України і хоча б трохи володіють мовою, працюємо індивідуально. Шкода, не вистачає методичних розробок, та й художньої літератури обмаль. Хотілося б поповнити нашу бібліотеку дитячими, та й не тільки, виданнями.

 Оксана Володимирівна в Туреччині недавно, приїхала туди з чоловіком-консулом, але гаряче взялася за справу. Фахівець з німецької мови, вона викладає українську в усіх класах. І уже помітно результати її праці: малюки радо розповідали мені віршики про котика-муркотика, про сніговий пиріг, якийсь чомусь розтанув, про щебетливих синичок… Відчувалося, що їм тут добре, цікаво.Я зайшла в клас, де навчаються третячки.

Діти радо розповідали про себе, про свої родини. Світланка Грачова приїхала до Стамбула з Молдови з мамою. Живе там давно. А Ілля Сергєєв з мамою і татом оселилися в цьому місті лише кілька місяців тому. До того мешкали в Дніпропетровську. Тато в нього відомий спортсмен, пловець. До школи возить хлопчика на човні, щодня перетинаючи Золотий Ріг. Ілля чудово розмовляє українською і навчає нових друзів скоромовкам, віршикам, розповідає цікаві історії. Коли підходила до дверей, почула, як Іллюша захоплено декламував, а за ним захоплено повторював симпатичний чорнявий хлопчик: «Сім, вісім – птахи в лісі…» Чим не урок інтернаціоналізму! Як з’ясувалося, Махмуд приїхав з Ашгабата.

Поки що не зовсім розуміє українську, та вже знає, що Тарас Шевченко – великий поет і що їхній ліцей названий на його честь. А найкращі друзі Махмуда – Світланка та Ілля. На гамір зазирнула в клас дівчинка з важеньким рюкзачком за плечима. І посипалися запитання мов з рога достатку. Її цікавило все – і яка погода в Києві? Чи багато листя натрусила осінь у парках? Якого кольору Дніпро? У що зараз одягнуті кияни, бо, либонь, там уже холодно? Та й сама охоче розповідала про себе. Звати її Софійка. Тато генеральний консул, а мама вчителька.

Навчається в другому класі. У Києві на Позняках залишився хрещений, а у Львові – дідусь та бабуся. А ще – кицька Ліза, яка ось-ось наведе маленьких кицьок. Софійці тут добре, але скучає за дідусем і бабусею, бо дуже їх любить. Хоче завести собі кицьку, та власники квартири, яку вони наймають, не дозволяють, бо бояться, що подряпає меблі. Так і познайомилися з українською школою в Стамбулі. На дошці виписано каліграфічним почерком: «Ласкаво просимо до Міжнародного ліцею імені Тараса Шевченка».

На поличках книги українських письменників, палахкотить червоними барвами старовинний рушник, подарований міністром освіти… І хочеться вірити, що школа набере сили, матиме власне приміщення й солідну навчальну базу. А поки що директор, завуч, класні керівники працюють на громадських засадах. Роблять усе, аби українці залишалися самими собою.