Розстріляне Різдво

60 років тому на Прикарпатті енкаведисти вбили юнаків з вертепу.

Село Дорогів, що у Галицькому районі, загубилося посеред карпатських лісів.

У 1947-му, напередодні святого Різдва, кутя була приправлена не медом солодким, а сльозою гіркою. І колядки в селі не звучали веселі. Бо падала мерзла земля на труни молоденьких хлоп’ят. Село ховало 15-річного Омеляна Пасєку та 17-річного Миколу Якубишина. Сумна була та похоронна процесія. За трунами йшли лише тати з мамами, брати-сестри та найближча родина.

– Було близько сьомої вечора. Ми зібралися в хаті Миколи Якубишина. Хата мала, а нас вісімнадцятеро було. До Різдва кілька днів лишилося. Хлопці й костюми вертепні того вечора зодягли, самі їх пошили. Хотіли, щоб гарно все пройшло, бо то була восьма, остання наша репетиція, – згадує Михайло Іванович Макута (тоді у 47-му – хлопченя з розстріляного вертепу. Михайлик тоді поранений був. Куля влучила у хребет).

– Ось так Микола стояв, – старий чоловік стає посеред хати навпроти вікна. Розправив плечі, гордо підняв сиву голову – тоді, в 47-му, грав роль одного з трьох Царів. – Микола був у довгому чорному плащі, він Ірода у вертепі грав. Біля нього Омелян Пасєка руки до неба здійняв. Він був Ангелом. А я  в той час біля них стояв, якраз моя черга була слова говорити.

„Я цар Всесвітній, вість несу вам, люди”, – хлопці спершу й не зрозуміли, чому Ірод схопився рукою за серце і впав посеред хати. А відразу ж за ним – і Омелян-Янгол. Вони так і лежали голова до голови неподалік стола, де через кілька днів мала потішити родину солодка кутя великого празника.

 – Ми й не встигли втямити, що трапилося. А тоді світла не стало: каганець дзенькнув і згас. Й тільки дир-дир – черга автоматна через вікно. Хтось з наших крикнув: „Хлопці, лягайте!”.Найменшому з того Різдвяного вертепу заледве виповнилося 14, найстаршому – 32. Юнаки попадали на глиняну долівку, хтось забився у кут, хтось під лаву, а автоматна черга не вщухала.

– Ми зрозуміли, що нас у тій кімнаті переб’ють усіх. Якось відчинили двері й почали втікати до сіней та комори. Я малий був, втиснувся в коморі між старими діжками, зачаївся. Хлопці сидять тихо, а серце аж розриває чийсь стогін. Я спершу подумав, що це Тарас Курилів. Він також царя грав і, коли почали стріляти, біля вікна в центрі хати з нами стояв. Але то не Тарас стогнав, а Омелько, котрий мав роль Янгола. Він смертельно ранений був, а ми не могли йому пособити, – згадує пан Михайло той страшний вечір.

Ніч темна вкрила прикарпатське село. Тишу розривали лише автоматні черги та виття собак. Вже всі стіни оселі зрешечені були, а енкаведисти все стріляли й стріляли. А тоді ще й гранату кинули на цвинтар, біля якого стояла хата старої Якубишихи. Зорі ясні встеляли дорогу молодим вертепівцям. Пригнувши голови, втікали хлопці з розстріляної оселі Якубишинів. Михайлик добіг додому і заховався у клуні. До хати боявся йти, щоб ненька своїм голосінням ще більшої біди на родину, на його дрібних сестричок і братиків не накликала.

 – Я ще коли в коморі в Якубишинів сидів, то здогадався, що поранений. Сорочка на спині мокра була, аж хлюпало. Як сидів уже вдома в клуні, почав себе обмацувати. Зрозумів, що в хребет влучили. Намацав там кулю, – Михайло Макута піднімає сорочку: на спині – шрам, як п’ять копійок. – Зуби зціпив і ту кулю рвонув. Потім зрозумів, що мене врятувала ватяна фуфайка.
Вже в хаті батько завісив ковдрами вікна, а мати рвала старі простирадла і, як уміла, перев’язувала свого сина Михайлика. Хоча й втратив хлопчина багато крові, та до лікарів Макути боялися звертатися. Знали, що їх чекає розстріл або ж тюрма і Сибір.  І тієї ж ночі старий Пасєка запріг у сани коня. Поїхав до хати старої Якубишихи по свого сина Омеляна.

Наступного дня копали копачі  у Дорогові велику могилу. Для Омеляна Пасєки і Миколи Якубишина. А село неначе вимерло. Лише енкаведисти у військових строях і з автоматами у руках лишали сліди на засніжених сільських вулицях. Та ще з хат, разом з димом, приглушені плачі виривалися. Енкаведистів після нічної стрілянини наїхало у Дорогів багато. Кілька машин з Галича та Івано-Франківська начальство прислало. Матері боялися, що ось-ось відчиняться хатні двері, і прийдуть солдати по їхніх синів. А енкаведисти боялися, що в село нагрянуть хлопці з криївок (у ті роки всі навколишні від Дорогова та сусідніх сіл ліси ними всіяні були). Селянам наказали не виходити з хат. Михайлик Макутів тугіше затягнув закривавлене простирадло на худенькім тілі й пішов на цвинтар. З друзями вірними свого босоного дитинства, з Миколою та Омельком попрощатися.

– З того нашого вертепу Богдан Стасінчуків, Дмитро Якубишин, я і Тарас Курилів ще святу земельку топчемо. Тарас отемнів, час своє бере, а для решти наших хлопців вже давно рідня на святу вечерю порожні тарілки ставить. У 47-му у Дорогові не колядували. Й вертепу не було. Тільки слідчі ходили від хати до хати – розпитували про те, як стрілянина почалася. Казали, що судитимуть лейтенанта Єфанова.

Але люди в те не дуже вірили. Знали, що переведуть його, аби тут не вбили, в інший район, та й по всьому суду буде. А це ж він стріляв у різдвяний вертеп разом з ястребком Грибковим, котрий родом теж наш, галицький. Грибков вредний був, але він тої ночі в хлопців не стріляв. Стояв на стежці біля Єфанова. А енкаведист у нашім селі довго був, його звідкись прислали. Ото ходив селом вічно п’яний й до людей чіплявся. Вони й тоді з Грибковим самогонки напилися й пішли хлопців розстрілювати. Потім казали, що думали, ніби в хаті Якубишихи бандерівці з криївок ховалися. Але то неправда. Добре знали, що там діти  репетицію „Вифлеємської ночі” проводять. Хтось доніс”.
Відтоді колядка-співанка у Дорогові залишилася про розстріляне Різдво 47-го... 

Світлана МАРТИНЕЦЬ

газета «Вісник і К» (м. Луцьк)