|
Микола і Наталя чимось схожі. Передусім — сонячним поглядом. Усмішками. Щирістю. Тож і не дивно, що вони знайшли в житті одне одного і створили сім’ю. Унікальну, незвичайну, особливу. У якій він — на візку, а вона — з ціпком у руках. Обоє — інваліди першої групи.
Але перш ніж розповісти про їхнє щастя, вершиною якого став маленький Дем’янчик, я з дозволу Миколи і Наталі повернуся в те минуле, де спіткала їх на життєвому шляху біда.
Він Отже, спочатку про Миколу, про колись непосидючого глибівського хлопчиська, який облазив у садку біля хати кожне дерево, який знав за селом кожну смереку, який завжди був зірвиголовою і великим життєлюбом.
Це сталося в армії. До «дембеля» залишалися лічені дні, як кілька їх без дозволу і без нагляду пішли до річки. Він пам’ятає, як стрибнув у прохолодну воду, пам’ятає удар. Наче й не сильний, однак далі — забуття.
Лікарня, операції, біль (напевно, душевний був сильніший за фізичний), розпач, крихти надії, що все-таки медики поставлять його на ноги. Нехай через рік, через два, через десять... Він жив цією надією! Він не міг уявити, як це: не ходити, не бігати, не стрибати! Але ноги так і не схотіли слухатись його...
Микола розповідав мені про це в 2002-му. Тоді йому було 28 років, дев’ять з яких — то вже було життя в інвалідному візку. А ще тоді, бавлячись із племінницею, яка буквально не злазила йому з колін, він зронив: я вже міг би своїх таких дітей мати... І я не знала, що йому відповісти. Просто подумала, що дуже хочу, аби він був щасливий, цей молодий хлопець з глибоким і виразним поглядом...
Вона Тепер про Наталю. Вона теж народилася здоровою. Худенька і гнучка як стеблина дівчинка з трьох років займалася гімнастикою. У Кишиневі, її рідному місті. Була настільки цілеспрямованою, наполегливою і працьовитою, що легко поєднувала навчання в школі із заняттями в цирковій студії. Уподобала собі повітряну акробатику. Чи хотіла стати артисткою цирку? Навряд. Після закінчення школи із золотою медаллю вступила на юридичний факультет Кишинівського університету. Але зі своїм хобі не розлучалася.
Був листопад. Вони поїхали на спортивний фестиваль до Львова. Тріо «Валентіно» — Наталя і два хлопці-партнери — відпрацьовували в повітрі акробатичний номер. Від одного партнера вона відірвалася у польоті, до другого не дотягнулася рукою. Зависнувши на страховці, Наталя вдарилась об стіну, а тоді впала на бруси.
Перелом кількох хребців став, звичайно, проблемою, але біди не віщував. Тим більше що спинний мозок не постраждав, травма була, як каже Наталя, без неврології, про параліч не те що не йшлося — навіть не думалося. Вона могла самотужки йти, хоч цього їй, звісно, не дозволили: на ноші — і в лікарню, на операцію.
Прооперували дівчину вдало. Тільки недогледіли, як занесли в організм інфекцію. Все почалося з температури, а закінчилося нерухомістю ніг. Їй було тоді всього 17 літ!
«Коли опиняєшся в такій ситуації, вмить дорослішаєш, — каже Наталя сьогодні, через дев’ять років після згаданих подій. — Починаєш розуміти, що якщо ти сам за себе не візьмешся, то ніхто тобі не допоможе».
І Наталя взялась за себе. Правда, під професійним наглядом реабілітолога. Вона займалася щодня до сліз, до поту, до знемоги. Вона не жаліла себе і не хотіла, щоб хтось жалів її. Вона поставила собі за мету перемогти параліч. Знаєте, яким щасливим був той день, коли запрацювало одне коліно! То нічого, що для цього знадобилося аж вісім місяців занять крізь сльози. Потім вона змогла стояти на одній нозі. Всього на одній і зовсім трошки, кілька секунд. Але ж змогла!
Тоді настав час вчитися ходити. Перед нею був довгий лікарняний коридор. На стінах — портрети гетьманів України, яких вивчала поіменно разом з їхніми біографіями, бо кожен день долала відстань до чергового портрета.
Все це відбувалося в одній із львівських лікарень, де Наталочка стала улюбленицею і лікарів, які були вражені мужністю дівчини, і хворих, яким поспішала допомогти, особливо лежачим, ледь сама навчилась ходити, спираючись на спеціальні ходуни.
Вона мусила бути самостійною, бо матуся не могла залишатися біля неї надовго — треба було повертатись до Кишинева, на роботу, заробляти гроші для лікування дочки. Пані Тетяна вчилася від неї, від своєї травмованої дівчинки, мужності. За півроку до того, як сталася з Наталкою біда, вона поховала чоловіка — загинув у автокатастрофі, було йому всього 39... На її руках залишилося двоє дітей. Звістка про те, що Наталя потрапила до лікарні, застала Тетяну Дмитрівну в Польщі — на час відпустки поїхала туди на заробітки. Звісно ж, усе покинула, птахою полетіла до дитини. Віддавала що могла. Продала недобудовану під Кишиневом дачу. Допомагали грошима родина, друзі, сусіди.
Було вирішено, що Наталя залишиться жити в Україні. Тут вона дістала травму, тут усі медичні документи, виписки, висновки, значить, легше буде оформляти групу інвалідності — цілковито подолати наслідки паралічу так і не вдалося.
Спочатку дівчина оселилася в бабусі у Пустомитівському районі Львівщини, звідки був родом і де похований батько. А коли купили невелику хатину, до Наталі переїхав брат, тоді другокласник, Артур. Він став для сестри справжнім ангелом-охоронцем. І помитися, й одягатися, і їсти готувати, і прибирати — все допомагав.
Вони й сьогодні настільки близькі, що діляться найпотаємнішим. А тому саме Артур дізнався першим, що в житті Наталі з’явився Микола. Хоча... Вона ніколи не думала про заміжжя. Сама собі постановила: травмована людина повинна думати про те, щоб стати на ноги!
Та хіба ж долю обманеш? Хіба від долі втечеш? Отже, далі мова піде не про неї чи про нього, а про них.
Вони Вони зустрілися в Києві у Всеукраїнському центрі професійної реабілітації інвалідів, куди Миколу з Івано-Франківщини, а Наталю зі Львівщини органи соцзахисту направили на навчання — опанувати фах оператора комп’ютерного набору.
Вони були не тільки в різних групах, але й у різних компаніях, які збиралися в позаурочний час. Але ж спробуй не помітити цю завжди усміхнену біляву дівчину! Через неї дещо лінькуватий Микола навіть спортзалу почав відвідувати, коли побачив, що Наталя тільки там і пропадає. Щось загорілося тоді в його серці. І не згасало. А перед закінченням чотиримісячних курсів (а це була середина грудня) запропонував: «Приїдь до мене в гості... На Новий рік...»
І вона приїхала... Сама. Зі Львова. В незнайомі Богородчани. До того, кого вже не могла викинути зі своїх думок. Потім ще кілька разів приїжджала на день-два. А влітку 2005-го приїхала назавжди.
Шлюб 16 червня вони вичитали в Інтернеті, що саме сьогодні сприятливий день для укладання шлюбу, — і гайда до загсу. Ні, не в білому лімузині, який винаймають для своїх чад нові українці, аби справити враження на публіку. У них все виглядало значно простіше: Микола — на електричному інвалідному візку, Наталя — в нього на колінах. І перехожі теж озиралися. Ще більше, як за лімузином...
Весільною подорожжю для молодят стала поїздка в санаторій у Саках. «Наталю, з ким ти їдеш?» — запитала по телефону мама. І вона відповіла: «Мамо, ти тільки не хвилюйся, не падай... Я вийшла заміж... Трошки...» І пані Тетяні не залишалось нічого іншого, як не хвилюватись і не падати. А що могла вдіяти з відстані між Богородчанами і Кишиневом? Єдине, в чому не сумнівалася: розважлива і серйозна Наталя будь-кому своє життя не довірить.
Потім вони поговорять на цю тему по-жіночому щиро й відверто, і мати все ж порадить: «Поживіть, попробуйте... Здорові розлучаються, а тут два інваліди...»
За себе і за нього
Вони вирішили спробувати, але цілком самостійно. Окремо від родичів, окремо від будь-чиєї допомоги.
«Я здорова жінка, я все можу сама, я не хочу звикати, що за мене хтось щось зробить, я повинна змусити свій організм працювати, інакше мені ніколи не ставатиме краще», — з категоричністю Наталі не посперечаєшся. Навіть якщо й уявиш, як вона з ціпком у руках миє підлогу, йде з відром по воду на сусідське подвір’я, що через дорогу, чи виносить помиї. Микола на візку це тим більше не зробить. Але вона сильна. За себе і за нього.
Переживаючи, як він буде сам, без неї, Наталя навіть відмовилася від тривалого перебування в лікарні, хоча медики наполягали якраз на такому режимі.
Чому лікарня? Як би це вам делікатніше пояснити? Котрогось ранку їй стало зле. Потім ще і ще раз. Микола запропонував: купімо тест на вагітність. Купили. І... Сказати, що з тієї миті вони почувалися найщасливішими, — це майже нічого не сказати. З тієї миті для них почався відлік нового періоду в житті, періоду очікування.
Вагітність Наталя переносила тяжко. Бо попри особливий стан не давала собі спуску ні в чому: так само, як і досі, мила, прала, варила. Хіба тільки води носила не ціле відро, а пів.
За місяць до пологів таки лягла в лікарню, в Івано-Франківську. І Микола їздив провідувати її. Звісно ж, на візку. Доїхати до обласного центру вистачало години, назад — більше трьох: і втомлювався, і дорога до району — це дорога в гори, а значить догори.
Коли він спинявся під вікнами пологового відділення на своєму інвалідному візку, найбільш цікаві перепитували: «А цей до кого?» — «Та у нього тут вагітна дружина, теж інвалід...»
На таку відповідь реагували хто як. Одні казали: «Дурні». Інші заперечували: «Мужні!».
Забезпечивши безкоштовне перебування особливої пацієнтки в лікарні, медики готували Наталю до кесаревого розтину. Природні пологи дозволити не ризикнули: все-таки травма, все-таки ноги, все-таки перша група інвалідності. Хоч вона шкодує про це: навіть після кесаревого почали краще працювати пальці на одній нозі, то, може, після природних пологів, коли організм переживає стрес, було би ще помітнішим поліпшення її стану?!
Син У Наталі і Миколи народився хлопчик. Вінець їхнього щастя. Їхня надія. Найкращий, найдорожчий у світі!
«Приблизно в той час у мене була запланована поїздка до Києва, — розповідає Микола. — Та коли Наталю виписували з лікарні, коли мені дали на руки сина, я подумав: «Який Київ?! Та я це диво й на днину не покину!». Перша ніч удома була непростою. Дитя плаче, Наталю після операції шви болять, Микола теж нездужає: до всього ще й упав з візка, руку побив...
Дурні?
Та ні, мужні!
Мужні у своєму бажанні жити повноцінним життям. Мужні тому, що не здаються випробуванням долі. Минає біль, висихають сльози, а поруч з ними — їхнє щастя, Дем’янчик. Ти тільки швидше рости, синку. Ото зіпнешся на ніжки і станеш для батька й матері найпершим помічником... Вони живуть на дві їхні пенсії, на Миколину зарплату у територіальному центрі управління соцзахисту, тепер ось ще додасться державна допомога на маленького Дем’янчика. Не вимагаючи надміру чогось від життя, Наталя каже: «На все нам би вистачало, якби...» І я знаю, що криється за отим «якби». Відсутність житла.
Наразі Макари винаймають у Богородчанах однокімнатну квартиру. Точніше — квартирку. Без зручностей. Що це означає для інвалідів першої групи, можна тільки здогадуватись чи уявити.
Так, вони могли би вернутись у село, до Миколиних батьків. Але в селі ні Микола, ні Наталя не знайдуть роботи. А вони хочуть працювати. Тому що можуть. Тому що мусять. Тому що тепер у них підростає Дем’янчик.
Квартира З 2005 року Микола Макар перебуває на пільговій квартирній черзі у Богородчанській селищній раді. Востаннє з цієї черги отримували квартиру майже десять років тому. Якщо врахувати, що Микола у списку пільговиків 77-й, то стає очевидним, що надію на соціальне житло нічого й плекати. Зате сьогодні без проблем квартиру можна купити. Якщо маєш за що. Квадратний метр «сирцю» коштує в Богородчанах щонайменше 530-540 доларів. Для Макарів це захмарні цифри. І все ж вони вирішили, що іншого виходу, ніж придбати житло в одній із новобудов, у них нема. Спинились на квартирі першого поверху будинку, який здаватимуть якраз у 2008 році. До цієї квартири можна зробити підйомник для інвалідного візка просто з вулиці, а не через під’їзд. Коштує вона 200 тисяч гривень. Івано-Франківське регіональне управління державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву погодилось надати молодій сім’ї Макарів пільговий кредит — якраз на 200 тисяч. Відповідні папери вдалось оформити завдяки фінансовій підтримці Богородчанської селищної ради, з бюджету якої було виділено 38 тисяч гривень.
А решту? Микола ще не знає, де вони візьмуть решту. Я ж подумала, що є щось мудре і глибинно християнське у народному прислів’ї: «З миру по нитці — голому сорочка». Його тлумачення означає: від усіх потрошку, а вийде щось значне, відчутне для когось одного. Чи не про них це сказано?
... Вони якраз зібралися купати Дем’янчика. Наталя приготувала ванночку, попробувала ліктем, чи не дуже гаряча вода, обережно взяла дитя з ліжка і поставила Миколі на коліна. Сидячи на візку, Микола підвіз маленького до цілющої купелі. Ти тільки швидше зростай, синочку. Тільки на ніжки зіпнися швидше. І будеш для батька й матері найпершим помічником. Бо щастям і розрадою їхньою ти став уже...
Р.S. Після того, як цю статтю було опубліковано у богородчанській районній газеті, Микола і Наталя переконалися: світ не без добрих людей. Майже одразу працівники відділу у справах дітей РДА допомогли оформити опікунство над Дем’янчиком, що належиться у таких випадках. Відчутну матеріальну допомогу надали Макарам працівники Солотвинської районної лікарні, Богородчанського виробничого управління підземного зберігання газу, працівники культури. Окремі жителі району — далекі і незнайомі — передавали для Макарів свої скромні пожертви. Ці гроші Микола не тратив на повсякденні потреби: усе до копійки пішло на рахунок оплати за майбутню квартиру.
Якщо і в когось з вас виникне бажання допомогти цій сім’ї, то можете зробити це таким чином:
МФО 336161
ІФФ ВАТ «Кредобанк»
р/р № 2620301021483
код 2719815894
Отримувач: Макар Микола Іванович
Руслана РОМАНЮК
Галичина 31 січня 2008 рік
|
RSS
Версiя для друку
