Жіночий день: 23 лютого за старим стилем

 Так воно і є.

1913 року, коли жінки Російської імперії вперше приєдналися до своїх закордонних подруг у прагненні відзначити Міжнародний жіночий день, восьмому березня на європейських календарях у нас за старим стилем відповідало 23 лютого.

Що, втім, тоді ще нікому не здалося підозрілим... Ми живемо, як мовиться, у нелегкий час. Нові свята підстерігають нас звідусюди: від календарів різноманітних церков та конфесій до славних дат далекого і недавнього минулого держави. Старі «червоні дні», у свою чергу, змушені поступово здавати позиції.

Соціологічні служби вибилися з сил, з’ясовуючи, яке зі свят ще/вже живе у свідомості суспільства, а яке вже/ще не дуже.

Та 23 лютого і 8 Березня — живіші за всіх живих!

Перше з цих свят навіть воскреснуло зі скасованих під новим ім’ям Дня захисника Батьківщини, що не заважає нам, жінкам, мати на увазі під такими всіх без винятку чоловіків.

 А друге... Покажіть нам того політика (чоловіка), який би наважився його скасувати!.. У кожного з наших... гендерних (так це тепер називається?) свят є своя історія. Офіційна. І не тільки.

Жіночий день

Почнемо з Восьмого березня. Не лише тому, що «lady is first»: жіночий день має давніші традиції. Ще в Стародавньому Римі як матрони, так і їхні рабині мали своє свято, коли перші отримували подарунки від чоловіків, другі — вихідний, а потім і ті, й ті вирушали до храму Вести, хранительки домашнього вогнища. Схожа традиція була й у слов’ян — День матері (який, до речі, нині активно пропонують нам як альтернативу Восьмому березня).

У ті далекі часи жінкам ще не здавалося, що обмежують їхні права, зводячи обов’язки до материнства та збереження вогнища. Та часи змінювалися. І ось 8 березня 1857 року кілька сотень робітниць текстильних та взуттєвих фабрик Нью-Йорка провели страйк і демонстрацію, вимагаючи 10-годинного робочого дня, поліпшення умов праці й однакової з чоловіками заробітної платні. Поліція розігнала демонстранток, та вони не здалися і об’єдналися в профспілку. На честь цих подій на міжнародній конференції жінок-соціалісток у Копенгагені 1910 року Клара Цеткін... і тому подібне.

Ця офіційна версія відома всім. Проте допитливі історики з’ясували, що 8 березня 1857 була... неділя. Погодьтеся, не найліпший день для страйку. Понад те, наступного тижня в нью-йоркських газетах ніхто не згадав про таку резонансну акцію з сотнями прогресивних дам на вулицях і негарною поведінкою поліції.

Книжки про феміністський та робітничий рух у США теж, хоч як дивно, замовчують цей інцидент. І коли 1908 року на з’їзді соціалістичної партії США було ухвалено резолюцію відзначати в останню неділю лютого День американських жінок, ніхто з делегаток не посилався на страйк піввікової давності; просто взяли довільний день року.

А Клара Цеткін уже орієнтувалася на те, американське жіноче свято. Більше того, спочатку вона пропонувала відзначати день жіночої солідарності без відриву від чоловічого колективу — «під час проведення травневих свят».

Історія 1 Травня теж, як відомо, зав’язана на страйку робітників — у Чикаго 1886 року — і конфлікті з поліцією. Однак про ту подію тодішня преса писала чимало, резонанс був о-го-го який! А демонстрація нью-йоркських робітниць, судячи з усього, є лише міфом, придуманим набагато пізніше: так би мовити, за образом і подобою...

Втім, є трохи фривольна версія, відповідно до якої страйк усе-таки був. Проте на вулиці рідного міста вийшли не скромні текстильниці-взуттєвики, а представниці професії, в якій і текстиль, і черевички потрібні хіба що на попередній стадії справи. Та, погодьтеся, і жінки цього роду діяльності мали право вимагати поліпшення умов праці, підвищення її оплати та скорочення робочого дня.

 І, до речі, вихідного в неділю! (Цікаво, що свято прогресивних дам і просто домогосподарок прямо пов'язане зі справжнім єврейським релігійним святом - Пурімом.

Справа в тому, що відомі червоні активістки і подруги Клара Цеткін і Роза Люксембург зв'язали проголошення жіночого дня з жінкою, яка врятувала цілий народ від смерті, а в майбутньому і від рабства - Естер (Есфірь), єврейкою, царицею Персії. У рік проголошення свята, Пурім випадав саме на 8 березня.  

Чоловічий день

Декрет про створення Робітничо-селянської Червоної армії Ленін підписав 15(28) січня 1918 року.

Проте святкування річниці народження армії 1919-го з якихось причин перенесли й відзначали приблизно на місяць пізніше.

Відтоді й започаткувалося життя міфу про 23 лютого — Дні РСЧА і РСЧФ, він же День Радянської армії і Військово-морського флоту, він же День захисника Батьківщини. Уже 1922 року Лев Троцький у доповіді, присвяченій четвертій річниці РСЧА, заявив, що саме цього дня побачив світ Декрет РНК про її створення; насправді документ з’явився в пресі вже 18—20 січня.

Та ця версія була узаконена й розтиражована в різних виданнях. Пізніше, коли позиції Троцького похитнулися і його ім’я вже не асоціювалося з народженням Червоної армії, у радянських верхах витала ідея про перенесення свята на літо. Але не ризикнули.

Міф про 23 лютого 1918 р. обростав різноманітними версіями. Ніби саме цього дня почали формуватися перші загони Червоної армії. Або що пік ентузіазму серед тих, хто записався в її ряди, випав саме на 23-тє. Або що ніби напередодні майбутнього свята Ленін звернувся по допомогу до військових фахівців — генералів царської армії, і наступного дня опір кайзерівським військам чинили вже «по-дорослому».

А 1938 року, до ювілею РСЧА, з офіційною версією начебто визначилися: 23 лютого загони Червоної армії нібито здобули перші вражаючі перемоги над регулярними військами Німеччини під Нарвою і Псковом. Міф жив довго, хоча не витримував серйозної історичної критики.

У період тотальних викриттів культу особи Сталіна його вщент розбили у пресі; але свято вже було. Затверджене багаторічною традицією, закріплене перемогою у Великій Вітчизняній, улюблене в народі. Після розпаду СРСР День Радянської армії та Військово-морського флоту виявився зайвим — за відсутністю таких.

Одне з найбільш урочистих свят, що відзначалося широко і по-державному, перетворилося на звичайний день календаря. Запропонований же українцям натомість День Збройних сил — 6 грудня, попри всі намагання популяризувати його в масах, так і залишився вузькоспеціальним святом, на кшталт Дня залізничника чи металурга.

Та свята — вперта річ. Скасування (який каламбур!) 23 лютого на всьому пострадянському просторі сприйняли як образу і багато військових зі стажем, особливо ветерани Великої Вітчизняної війни. І ось Росія, а за нею Білорусь та Крим, відновили його під нейтральною назвою День захисника Батьківщини.

А 1999 року й Україна зі скрипом повернула святковий день 23 лютого. І скрип — мовляв, на марші відродження імперських традицій! — триває досі... А ми, жінки, здається, й не помітили всіх цих пертурбацій. Щороку 23 лютого ми регулярно поздоровляли, поздоровляємо й поздоровлятимемо наших чоловіків, у тому числі й суто цивільних.

Адже в країні з загальною військовою повинністю День армії та флоту природно і плавно трансформувався в день чоловіків узагалі. Що, безперечно, справедливо: якщо є жіноче свято, як обійтися без чоловічого? …і день жіночої та чоловічої солідарності Усе-таки чоловіче й жіноче свята дуже зручно розмістилися одне за одним на календарі. А останніми роками перед ними вдало прилаштувалося третє — день св. Валентина.

Виходить приголомшливий святковий марафон: спочатку ми поздоровляємо одне одного, коханих, потім ми — вас, і тільки потім ви — нас. А хто зірвався з дистанції, той програв. Не секрет, що ми десь сприймаємо 23 лютого як гарант прийдешнього 8 Березня.

Ще в першому класі, випікаючи з мамою печиво до «солодкого столу» й виймаючи із шапки папірець із прізвищем якогось хулігана та двієчника, якому треба підписати листівку, ми, дівчатка, знали: не мине й двох тижнів, як мами хлопчиків теж спечуть нам пироги, а самі розбишаки, поділивши нас між собою, розкладуть по партах сувеніри.

І нині, скидаючись на маленькі презенти товаришам по службі на 23-тє, віримо, що на 8-ме отримаємо свої букетики пролісків. Не те щоб ми керувалися корисливими міркуваннями: чоловіки, ми вас щиро любимо та цінуємо! І не сумніваємося у ваших почуттях у відповідь. Просто якось спокійніше усвідомлювати, що ми вам уже делікатно нагадали: незабаром Восьме березня...

Звичайно, наші свята дуже різні. Про 23 лютого пишуть серйозні аналітичні статті, навколо нього ламають списи в дискусіях на тему «бути чи не бути», вишукують усе нові сторінки історичного компромату й не обминають сучасного політичного аспекту.

А з 8 Березня інакше — його вже ніхто не сприймає всерйоз. Сучасні феміністки, які не перестають боротися за жіночу рівноправність, не лише не вважають цей день підставою для демонстрації солідарності, а й відверто недолюблюють його.

Мовляв, саме це свято щонайкраще висвічує глибину чоловічого лицемірства, воно — щось на кшталт індульгенції за приниження жінок впродовж решти 364 днів у році... Ви не маєте рації! Хоча б тому, що чоловік, здатний без тіні гумору сказати: «Жінко, твій день — Восьме березня!», коли-небудь обов’язково відмовить вам і в цьому дні. Заявить, що Клара Цеткін для нього не авторитет, і взагалі — невідомо, хто там страйкував у Нью-Йорку.

Втім, ви можете завдати превентивного удару, нагадавши йому 23 лютого, що це День захисника Батьківщини, а не Носія штанів, а він свого часу вдало ухилився від армії. А якщо й ні, то однак якось негоже дотримуватися липових заповітів Троцького та Сталіна... Але краще, якщо ні вам, ні йому не знадобляться такі аргументи.

Нехай в основі кожного з наших свят лежить історичний міф — вони цінні самі по собі. Як привід глянути одне на одного з різних полюсів людства. Побачити, які ми сильні та прекрасні.

І сказати одне одному про це. Не забувайте: зрештою, це один і той самий день — нехай за старим стилем. Тривалий день жіночої та чоловічої солідарності, без якої неможливе продовження життя на Землі.

Яна ДУБИНЯНСЬКА

Дзеркало тижня