|
Багато наших краян загинули в боях з ворогом, тисячі були замучені у катівнях НКВД, померли від голоду, холоду в Сибіру. Ми повинні завжди пам’ятати про жертовну боротьбу найкращих синів і дочок України в ім’я її незалежності, щоб молоде покоління знало правду про героїчну УПА. Сьогодні пропонуємо розповідь свідка тогочасних подій, учасниці визвольної боротьби, жительки с. Вербівки Рожнятівського району.
81-річна Юлія Рим з Вербівки — колишня зв’язкова Української Повстанської Армії. В минулому вона — передова ланкова, одна з перших трактористок. Декілька років тому п. Юлії через хворобу ампутували ногу. На дозвіллі Юлія іванівна найбільше полюбляє вишивати. За її словами, найкраще в неї виходить герб України — тризуб. А ще вона вміє співати народні пісні. І часто згадує минуле.
— Ми боролися за ідею, за незалежність держави, і таки перемогли. Я ще з 18-річного віку була у підпіллі зв’язковою. Ходила в ліс за Петранку, носила «штафети», харчі чи одяг. Якось у неділю, на весняного Миколи, прийшов до нас додому станичний Федір.
— Нанашко, ану швидше розбудіть Юльцю. Тут для неї термінова справа.
— Яка ще справа, Федю? Нині ж неділя...
— Та зрозумійте, нанашко, її чекають у Петранці...
Мама мене розбудила. Я, правда, засумнівалася. Завдання мені доручали виконувати вечорами або вночі. А тут...
— Я не піду!
— Доню, ану скорше одягайся! — обірвала мене мама. Тоді Федір приніс мішок з чистим одягом, який я мала віднести партизанам. Пішла. По дорозі повернула по однолітку Настуню. Подумала, що вдвох буде веселіше йти.
— Настунько, а моє серце відчуває щось лихе.
— Ну ти й нерозумна, Юльцю, — заспокоювала подруга. — Віддамо ношу та й підемо в долішню Петранку, бо там нині празник у селі, будуть танці...
Дійшли ми до лісу. І тут з-за дерев вибіг москаль і як закричить: «Стоять, стрєлять буду!». Підбігає і дуло пістолета приставляє мені до скроні. Настя почала втікати, а я стою, мов закам’яніла. В рукаві у мене була хустинка, а в ній — «штафета». Мені якось вдалося її «загубити»...
Привів до енкаведистів. Тут почали розпитувати, хто мене послав, кому несла одяг, що то була за дівчинка зі мною. Звичайно, я наперед придумала свою історію. Мовляв, якісь люди примусили віднести в ліс і залишити під яблунькою. А як не піду, то вб’ють.
Потім двоє чоловіків повели мене в село, до якоїсь стайні. Тут мене били, та я розповідала одне і те ж. Правда, молилася, щоб не знайшли Настуню, бо вона розповість іншу історію. Наступного дня вивели мене на подвір’я. Підійшов москаль і плюнув мені в лице, а ті два знову били.
А ще через день привезли в ту стайню вісьмох чоловіків і двох жінок. Тримали нас тут недовго. Згодом приїхали фіри з великими мішками, що там було, не знаю й донині. Ми йшли позаду, несучи ті мішки на плечах. Коли, бувало, хтось притримувався за віз, то били по руках. Піднесу кілька метрів і падаю. Встаю і через кілька кроків знову падаю...
Так ледве дійшли до Новиці. Тут у гарнізоні знову взяли на допит. Я розповідала свою стару історію, а вони кричали, що цю «пісню» вже чули раніше. Що було далі — не пам’ятаю, бо коли мене били металевим батогом, знепритомніла. Прокинулася в невеличкій кімнаті. Біля дверей стояв солдат.
— Маруся, мнє тєбя очєнь жаль. Ти мнє нравішся. Вставай, оні же тєбя уб’ют. Я тєбя отпускаю. Бєгі!
Я поволі підвела очі, не розуміючи, що відбувається.
— Как поймают, нє говорі, кто тєбя отпустіл. У мєня дома мать-старушка, і я нужен єй. Бєгі, гаварю, бегі!
А я знов мовчу. Тіло від болю ниє. Він узяв мене за руку і вивів на подвір’я. Не можу ступити й кроку. Так і не змогла втекти...
...Наступного дня прийшла моя рідна сестра з Вербівки. Той солдат хутко, щоб ніхто не бачив, привів її до мене. Вона тихенько шепнула: «Юльцю, тебе завтра будуть вести до Перегінська, а наші визволять». У мене під ногами земля захиталася. Інших слів сестри я вже не почула.
Нас готували в дорогу. До мене знову прийшов той солдатик.
— Марушка, тєбя повєзут в Перегінскоє. Мнє нєльзя с тобой. Но когда повєзут в Калуш, я тєбя прі возможності отпущу... Вирушили ми до Перегінська. Коли йшли через села, то нас виставляли напоказ: мовляв, дивіться, таке буде з кожним, хто повстане проти нас.
Тут почалася стрілянина. Я зраділа. Боже, хоч би одна куля влучила в мене! Енкаведисти: «Ложісь!». Я впала на землю, перелізла через дорогу, там була ораниця. Бороздою пролізла все поле, хотіла заховатися в кущах. Наші хлопці побачили це і намагалися «прикрити». Та енкаведисти почали ретельно шукати мене. Знайшли. Привезли до Перегінська. Тут мене вже не били. Правда, тримали близько двох тижнів і відпустили.
А через деякий час знову прийшов до нас станичний і мовив: «Юлю, для тебе є доручення». А я кажу: «Тою самою дорогою більше не зможу ходити...» Та він впросив: «Як не ти, то хто? Хто піде боротися за нашу державу?!»...
Зв’язковою я була до кінця партизанки...» Записала Мар’яна ЛОКАТИР Галичина
|
RSS
Версiя для друку
