Бути медсестрою, не знайти роботу і виїхати на заробітки за кордон. Пропрацювати там вісім років, заробити кошти, повернутися в Україну і відкрити власне виробництво. Окрім успішного бізнесу, мати власний будинок, виховувати дітей, а у вільний час вирощувати квіти та влаштовувати пікніки для друзів. І постійно думати про прекрасне. Це не сюжет із якоїсь іноземної мелодрами, а цілком реальна історія. Героїня нашого «роману» молода, симпатична жінка Наталія Зобко, ділиться секретами того, як не втратити надію і досягти успіху.

Добрий початок — половина справи

Змалечку івано-франківчанка Наталія Зобко мріяла стати лікарем.

«Люди в білих халатах в мене завжди асоціювалися із необмеженої добротою. Тому мріяла стати лікарем. Коли вже підросла, то навіть не було сумніву куди йти далі вчитися. Обрала фах медсестри, хотілося допомагати людям, бути хоча би чимось корисною. Проте у пострадянський час роботи для випускниці медучилища не знайшлося. Це було перше серйозне розчарування…

Тоді мої знайомі масово виїжджали за кордон у пошуках заробітків. Звичайно, не могла сидіти на шиї у батьків. До того ж одружилася, треба було думати про майбутнє. Порадилися із чоловіком і поїхали до Чехії. Спершу було дуже важко. Змінювали місця роботи, не мали постійного житла. Нарешті влаштувалися на завод, який займався виробництвом біжутерії. На перший погляд — це проста робота, насправді ж вона має масу нюансів. Треба було вивчити безліч кодів, які означали той чи інший колір намистинок. Десь через шість років такої роботи ми почули ґрунт під ногами: назбирали певну суму. Знайомі підкинули ідею: а чому б вам не зайнятися біжутерією в Україні. З цього все і почалося».

Наступний візит в Україну був присвячений не тільки зустрічі із рідними. Пані Наталія цілеспрямовано пішла по сувенірних магазинах, галереях «на розвідку».

«Виявилося, що у наших крамницях тоді зовсім не було красивих речей. Базари заполонили дешеві і не  зовсім якісні коралі. У Чехії усе зовсім по-іншому. Пригадую, ще тоді подумала: чого б не привезти цю красу і до себе на Батьківщину. Ця ідея уже мене не полишала. З чоловіком вирішили таки почати власний бізнес. Якісь гроші у нас уже були відкладені, частину позичили у знайомих, почали працювати вже над власною справою. Хоча, звичайно, було страшно — чи вийде в нас, чи ні. Основне на цьому етапі не спасувати і не покинути ідею. Бо сумніви будуть завжди, а час найбільш сприятливий для відкриття справи мине, і все буде набагато важче починати».

В русі

Подружжя Зобко повернулися в Україну із конкретною метою — започаткувати власний бізнес.

«Ми вирішили не просто возити красиві речі із Чехії, а й створювати їх самі. Купили у Букачівцях маленький заводик. Він уже давно пустував, якщо не помиляюся, то там колись виготовляли залізні ліжка. Спочатку були грандіозні ремонти, бо приміщення уже, правду кажучи, було нікудишнє. Потім привезли п’ять станків. Нині на них жінки працюють у три зміни. До речі, наші робітниці теж пройшли школу в Чехії. Попрацювали кілька років, набралися досвіду, і ми забрали їх до себе на виробництво. Вони, як і мій чоловік, із Букачівців, тому тепер заробляють гроші, не залишаючи свої сім’ї».

Сировину для виробництва Наталія Зобко завозить із Чехії, вона — ексклюзивний представник фірми «Богемія» у Західній Україні. Каже, що з транспортуванням проблем немає. Автобус із товаром опечатують за кордоном, і так він приїжджає на Україну. Правда, зізнається, що без хвилювань не обходиться. Завжди тривожно, чи не поб’основне на початковому етапі — не спасувати і не покинути ідею, бо сумніви будуть завжди

«Думали над тим, аби мати закритий цикл виробництва, не возити сировину з Чехії. Навіть спробували взяти скло вітчизняного виробництва. Та на жаль, з цією ідеєю довелося попрощатися. Українське скло дуже крихке при обробці. Коли пробували робити намистини, то воно просто розсипалося в руках у майстринь. Шкода, звичайно, але нічого не  вдієш. Мабуть, тому богемське скло і славиться на весь світ через свою міцність.

Наразі сировину ще завозимо, проте задумуємося над тим, щоб запросити із Чехії майстрів, аби тут виготовляли скло, перейняти технологію, збудувати ще один завод. Налагодити стосунки із дистриб’юторами. У Чехію за біжутерією їздять і з Москви, і з Білорусі, та й з України. І навіщо кудись їхати, якщо ми можемо запропонувати той самий продукт, трохи дешевший, але від того не менш якісний?..»

Утім, поки ще не прийшли великі гуртові покупці, прикраси продають в Івано-Франківську.

«Відкрили салон-галерею «Богемія». Сюди можна прийти не лише придбати, якусь річ (ми продаємо біжутерію, посуд, різноманітні фігурки із богемського скла та кришталю), а й просто помилуватися гарними речами. Наші коралі — це ручна робота, не тільки виточені намистинки, а й розмальовані вручну. Загалом не можна сказати, що ми на когось орієнтуємося. Є речі для заможних і для людей із середнім достатком, для старших пані та зовсім юних дівчаток.

Знаєте, що зауважила: наші покупці уже готові до того, щоб купувати гарні ексклюзивні прикраси, а не китайську пластмасу. Попит на красиве та якісне зростає. От зараз планую організувати виставку-продаж весільних атрибутів. Нині наші покупці хочуть мати весільні бокали для наречених із богемського скла чи кришталю — це вишукано й модно. Ми уже замовили серію різноманітних бокалів, тепер чекаємо, коли ж вони нарешті прийдуть до нас. Також хотілось би привезти чи створити колекцію біжутерії для дітей. Над цим ми також працюємо.

Фактично ніколи довго не  сиджу на одному місці — постійно в роз’їздах:Чехія, Букачівці, Івано-Франківськ. Звичайно важко, але сидіти без діла не звикла. Щоби досягнути успіху, треба бути у постійному русі і вигадувати щось нове».

Час для себе

Та не завжди так оптимістично дивиться у майбутнє та сприймає теперішнє підприємиця. Зізнається, що були такі моменти, коли хотілося все кинути. Тоді на допомогу приходили відвідувачі «Богемії» і звичайно, сім’я.

«Було таке, що руки опускаються. Ну думаю, набридло, це все, пора закінчувати з таким бізнесом. А  потім прийдуть у салон відвідувачі, зроблять комплімент, подякують за красу і все, настрій знову піднявся. Енергії — море, можна знову працювати».

Робота-роботою, а сім’я є сім’я. Чоловік наразі працює в Чехії, по господарству допомагають батьки.

«Ранком встала, нагодувала дітей, відправила до школи, побігла на роботу. Ввечері з сином вчу уроки. От як вкладу малечу спати, то маю час для себе — поприбирати (сміється).

У неділю не сидиться в хаті. Люблю ходити подвір’ям, доглядати за квітами — чомусь за такою роботою найкраще думається. Люблю виїзди на шашлики, щоб було дуже-дуже багато друзів, тоді дуже весело, і час збігає непомітно. І — знову на роботу.