Чому в Україні неможлива "партія влади"

У потоці політичних подій останнього часу – приємних і не дуже, цікавих і пісних, смішних, очікуваних і неочікуваних – безумовно, привертає увагу одна та, підготовка до якої ведеться доволі гучно. І остання обставина на фоні зміцнення тенденції проводити не тільки закриті від присутності преси з’їзди, але й навіть без повідомлення про ухвалені рішення, тішить. Маю на увазі анонсований з’їзд "Єдиного центру", який, поза сумнівами, буде докладно висвітлено, й коментарів щодо його організації та прийнятих делегатами рішень не бракуватиме. Увагу до з’їзду привертає поки що лише одна обставина – все ж цікаво, чия міцна рука поведе цей політичний корабель у шторми незвіданого майбуття української політики.

Але цікавість ця, скоріше, – гатунку звичайної допитливості. Бо хто б не очолив партію, яку б політичну вагу не мала ця фігура, електоральна спроможність "Єдиного центру" визначатиметься суто готовністю і вмінням самої партії сприйняти та виразити інтереси суспільних груп, задати горизонт руху, а контури її політичного впливу будуть формуватися і деформуватися під активним пресом інших сильних політичних гравців. Жоден із них – ні Партія регіонів, ні "Блок Юлії Тимошенко", ні "Наша Україна", на сьогодні не готовий віддавати свій ресурс "Єдиному центру". І тим більше не стануть робити це завтра. "Єдиному центру" доведеться виборювати право посісти звання "єдиного об’єднавця центру" у висококонкурентному середовищі. А відтак ярлик "партія влади" начеплено на "ЄЦ" або внаслідок лінькуватості політоглядачів, або ж умисно - як упаковку від технологів. Те, що партія зібралася консолідувати політичне поле під одну задачу, ще не означає, що вона це зробить, а тим паче не означає, що зробить вдало.

Побіжно картинка зі створенням українського "Єдиного центру" скидається на російську "Єдину Росію" з її феноменальною одностайністю та готовністю йти у вказаному перстом напрямку. Але насправді "Єдиному центру", як і будь-якій іншій партії, навряд чи вдасться стати двійником-аналогом "єдиноросів", навіть якщо в його руки передати увесь адміністративний потенціал України (який, до слова, пручається). У тому то й річ, що російська "партія влади" базується не на адмінресурсі лише. Крім того, хоч скільки не закликай до себе губернаторів, "не той тепер адмінресурс…" Вірніше, він розпорошений між різними центрами сили. Та й, навряд чи можна говорити про стійкі електоральні перспективи будь-якої партії, націленої на використання адмінресурсу. "Партія адмінресурсу" – це ще далеко не "партія влади".

"Партія влади" – це не партія, яка підтримує владу. "Партія влади" – це також не партія, представники якої є у владі. Це і не партія в її формально-нормативному означенні. "Партія влади", строго кажучи, – це взагалі не політична партія у звичному сенсі слова. Її міць – в особливому тривалому способі створення та існування нового класу споживацько-управлінської номенклатури, чиновників, який по всій своїй єдиній вертикалі отримує змогу управляти державою як своєю власністю. Феномен "партії влади" лежить у сфері панування політичного авторитаризму, який історично передує такому викривленому типові політичної консолідації й зумовлює його. А власне політична партія "партії влади" – це лише політичне оформлення останньої.

В Україні такий феномен вже неможливий. І не тому, що наша управлінська номенклатура менш споживацьки налаштована, ніж російська. Наша управлінська еліта і споживацька, і залежна від політичних впливів, але, по-перше, кожна – від статусу своїх політичних патронів, а, по-друге, в силу нереформованості системи управління (тобто, її невиправданому зв’язку з процесом боротьби за владу) вона не встигає міцно закорінитися своїми інтересами в системі.

В Україні немає єдиного політичного центру влади. Є ряд центрів, що претендують на владу. Хоча періодами полемічно приписували якусь із партій "владі", але ті фрази використовувалися радше як риторичні фігури, щоб вразити конкурента. В Україні в силу особливостей періоду великої приватизації, коли центральна влада дозволила сформуватися та зміцнитися десяткам регіональних груп, а потім не вдавалася до "закручування гайок" і "викручування рук", не відбувалося примусового злиття владних еліт довкола такого "розвідного ключа".

Крім фактора конкурентності політичних еліт Україна має відмінності суто в демократичному полі, що створюють перепони на шляху до цілковитої приватизації держави. Тоді як у Росії консолідований політично-владний клас зумів переплавити і перенацілити сплески громадянськості (такі, як захист "Білого Дому") на втішну погорду за "велику газову Росію", то в Україні, де і студентська "революція на граніті", і "Майдан" стали не просто демонстраціями протесту, а рушіями змін, зберігся виразний дух свободи. А "партія влади" не сумісна з поліфонією свободи.

Україна ще не вистигла. Вона вирує. Нинішнє суспільство не сприйме ідеологічний і владний примус. Тому будь-якій політичній партії в Україні, якщо вона прагне бути не "проектом", а "силою", яка "інтегрує еліти", доведеться рахуватися з наявним "дизайном" політичних еліт і незаперечними досягненнями України у сфері демократії, якими ще суспільству належить розпорядитися.

Світлана Конончук, керівник політичних програм УНЦПД