“Дякую вам, дядечки, що ви нас врятували!”

Триває ліквідація наслідків стихійного лиха на території Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської, Вінницької, Тернопільської та Чернівецької областей.

За цей час бійці МНС, працюючи цілодобово, врятували тисячі постраждалих, евакуювали десятки тисяч людей, – говорить нам суха, позбавлена емоцій статистика, оминаючи жах стихійного лиха, людський біль, розпач, і звичайно ж, імена тих, хто робив усе можливе, а часом і неможливе, щоби ці цифри були якнайменшими.

Ці суворі чоловіки не вважають себе героями, говорять, що, допомагаючи людям, просто виконують свою роботу. Їхні родини завжди у тривозі, адже щоразу, рятуючи чиєсь життя, вони ризикують власним. Професія рятувальника не престижна у сучасному споживацькому світі, але її важливість не можна недооцінювати. У час, коли вся країна відстежувала останні новини із зони стихійного лиха прикипівши до екранів телевізорів, вони рятували людей від паводка. 

Група водолазів МНС – Степан Дрібко, Андрій Устинський, Дмитро Совтус, Микола Бродович та інші з Івано-Франківського річкового координаційного аварійно-рятувального центру МНС за чотири дні врятували 138 людей у селах Коломийського, Тисменицького та Снятинського районів Прикарпаття. Як розповів начальник Івано-Франківського РКАРЦ  Микола Галько, водолазів підняли по тривозі опівночі і відправили рятувати людей із затоплених сіл...  

„Була страшенна злива, дощ стояв суцільною стіною, світла в селі вже не було, тож починати рятувальні роботи довелося у цілковитій темряві, – згадує пан Микола. Ми не знали місцевості, крім того, не мали можливості зв’язатися з місцевою владою, яка б могла координувати наші дії. Підходили селяни, розповідали, де найбільше постраждалих, а ми поспішали їм на поміч. Найтяжче було в селі Запруття Снятинського району. Село повністю затопило, тож про місцезнаходження постраждалих нам сповіщали спостерігачі з гелікоптера.

Рятувальники зняли з дерева перелякану дванадцятирічну дівчинку, і ще шістьох людей із дахів затоплених будинків. Човен не витримував навантаження, бо пасажирів виявилося забагато.

Занурившись у брудну каламутну воду, водолази тягли човен проти течії на власних плечах. Там, де було занадто глибоко – кидали якір, і підтягувалися до стовпів чи дерев, і так понад три години. У час найбільшої негоди вода в Пруті та Дністрі піднялася на 10 метрів.

Під час руху затопленим селом катер напоровся на гострий металевий паркан, і отримав серйозне пошкодження, але навіть втративши плавзасіб, водні рятувальники не припинили працювати. Коли вода почала спадати,  перейшли до ліквідації наслідків стихійного лиха та доставки харчів постраждалим”. 5 діб працювали рятувальники, маючи лише дві-три години на сон. Їли раз на добу...

На особливо важких ділянках працювали також підрозділи Державної аварійно-рятувальної служби з пошуку та рятування туристів. Їхні  катамарани для форсування стрімких гірських потоків та спеціальне спорядження стали у пригоді в боротьбі з водною стихією. З 25-го до 28-го липня група гірських рятувальників МНС: начальник Івано-Франківського пошуково-рятувального пункту Олександр Костюк, рятувальники Андрій Харьо та Ігор Басюк врятували  близько 100 людей у затоплених селах Сливка, Ясинь, Негінці, Дубівці Рожнятівського та Галицького районів. Рятувальники Чернівецького пошуково рятувального пункту Вячеслав Лангіман та Володимир Дячук лише за один день 25-го липня евакуювали 82 дітей, які приїхали  відпочивати до  туристичного табору на Буковині...

“Коли ми прибули, налякані негодою діти сиділи у будиночках, – згадує учасник операції, командир Чернівецького гірського пошуково-рятувального пункту МНС  Вячеслав Лангіман. – Через неймовірно стрімку течію дістатися до них було неможливо навіть на катамарані. Ми перекинули мотузку і за допомогою систем на гірських карабінах налагодили гнучку навісну переправу. Для нас це була відповідальна рятувальна операція, для дітей -- цікава гра. Малеча весело галасувала, шикуючись у чергу до карабіна”.

Командир Івано-Франківського загону Служби пошуку та рятування туристів МНС  Олег Ковтун розповідає, що його команда йшла туди, куди ніхто не міг дістатися. "Робота рятувальника тяжка як фізично, так і психологічно. Ми бачили, як руйнуються затоплені хати, чули розпачливий людський плач. Селяни бідкалися, що цього року мав бути гарний урожай, а тут за кілька днів уся городина пішла за водою.

Дехто намагався врятувати своє добро і домашніх тварин. Одна родина вела бичка, він нам мало човна не перевернув, -- згадує пан Олег.  Було важко ще й тому, що весь бруд і нечистоти змішалися з водою, ходити без гідрокомбінезона було небезпечно, але ми продовжували працювати зранку до ночі.

В останній день до нас раптом підійшов маленький хлопчик, який сказав: "Дякую вам, дядечки, що ви нас врятували!..".

"Його слова – то найбільша нам нагорода. Саме задля них  варто жити і працювати!", – говорить Олег Ковтун.