|
|
06.07.2006
12:00
|
 Версiя для друку |
Воїни царства |
Воїни царства
1
Хто хоче справжності – той хоче війни. Адже тихе мирне існування в нашому світі можливе лише в несправжності, в плеканні спільних ілюзій, в підтримці “міражів за домовленістю”. Ті, котрі вже встигли домовитися про спільну підтримку міражів, здогадуються, що є люди за межами цих облудних конвенцій. Що є мале стадо (мала зграя) особливих людей, яким начхати на всі домовленості й на всі міражі. Вони прагнуть зруйнувати Матрицю за будь-яку ціну.
Наш світ опирається цим прагненням. Він вбиває особливих людей в різний спосіб. Або кулею у чоло, або повільним і непомітним побутовим вбиванням. Спосіб залежить від ступеня досконалості та роздратованості особливої людини. Наш світ – це Малхут кабалістів, “царство гноблення й панування”, світ Влади. Власне, тому й воно “царство”. А в царстві має десь бути цар. А наявність царя викликає роздратування. Й не тільки в особливих людей.
Особливе ж роздратування викликає анонімний цар світу. Він є, але всі його сатрапи клянуться найчорнішими клятвами, що насправді його немає. І ніколи не було. Й навіть близько. Тих, хто у цьому сумнівається, висміюють (у тих політкоректних країнах, що досягли демократії), або ж запроторюють до психіатричних лічниць (у країнах, що знаходяться на шляху до демократії). Але навіть після ізоляції тих, хто голосно сумнівався, широкі маси платників податків перебувають у тихому підпільно-кухонному роз-дратуванні. Куди йдуть наші гроші?
Ще більше питань виникає через політиків. Всі бачать, що 99% сучасних політиків – клоуни, найняті для виконання презентативної функції влади. “Невже це вони правлять світом?” — запитує пересічний піпл. І в його питанні вже криється сумна відповідь. Не вони. “А хто?” — запитує піпл. І, не чекаючи, що йому хтось щось пояснить, йде собі далі. Заробляти на хліб щоденний. Й до хліба щоденного.
І тільки особливі люди спускаються в підземелля, до “темного чрева” підпільного світу. Там вони шукають спільників. Ворогів царя світу сього. Знаходять.
2
Він не має імені у звичному для нас розумінні. Його справжнє ім’я буде викарбуване на цвинтарній плиті, що його накриє. Він рідко з’являється на моїх обріях. Він – втікач і підпільник. Він твердо переконаний (це переконання хтось може вважати за параною), що навколо нас відбувається таємна змова, він чує зловісні кроки майбутнього глобального володаря, він несе людям правду про близький прихід всесвітнього уряду та його господаря — Звіра.
Як і належиться правдивому партизанові, він з’являється проти ночі, стукає у вікно парольним чином і ретельно перевіряє ситуацію поблизу будинку. Я пропоную йому вечерю, ванну й нічліг. Він сприймає це як належне, без подяк і вибачень. Він – на фронті, серед щоденних небезпек і згіршень. Люди доброї волі, як він вважає, забов’язані допомагати партизанам. В його переліках сущого я належу до “ци-вільних” людей доброї волі. Наразі.
Після ретельного виконання всіх ритуалів конспірації, втікач сідає вечеряти у вітальні. З його взуття на мій антикварний паркет стікає грязна вода (а мені чомусь незручно сказати фронтовій людині: зніми свої гавнодави). Його за-смальцьована куртка наражає оксамитову накривку крісла на позачергове прання. Моя — ще цивільніша за мене — подружка, налякана його виглядом (чи відлякана його запахом, запахом “чрева землі”), ховається в найглибшому з крісел найдальшої кімнати. Жінки інтуїтивно “просунутіші” за чоловіків. Вони спроможні відчувати “тонкі плани” життєвих енергій та біоло-гіч-них струмів. Вони відчувають хвилі неспокою і хвилі смерті. Вони просто відчувають, іноді кажучи нам: мені не подобається цей твій друг. Не подобається. Що я можу зробити?
Від втікача линуть такі потужні хвилі неспокою, що мій власний згаслий локатор астралу починає блимати червоним. Світ навколо прибульця змінюється і втрачає впевненість. Тепер лінія фронту поміж добром і злом проходить моєю вітальнею. Я цікавлюся фронтовими новинами. Змушений ними цікавитися. Мої запитання також ритуальні. Втікач мовчить. Він вирішує, що варто, а що не варто розпо-відати лохуватому цивільному симпатикові. Це теж частина ритуалу.
Пляшка з горілкою пітніє. Навколо її денця на лакованій поверхні стола виникає водяне кілечко. Перстень очікування. Кришталеві стопарики тривожно мерехтять. Вони мені теж про щось сигналізують. Навколо гостя всі речі стають “речовішими”. Може тому, що гість зневажає речі. Він ідейний. Матерія його не спіймає. Але це вже інша історія.
3
Я ловлю себе на тому, що на мить засинаю. Гість все ще в моїй вітальні. Він не зник і не розчинився. Він примружує очі. Він випиває перші сто грам. А це вже знак довіри. Я розумію, що розмова таки відбудеться. Ідейним людям без розмов важко.
Він починає розповідати чергову “главу” своєї історії. Історії того, хто йде проти течії. Вічну історію опозиціонера і дисидента. Історію пошуків істинних коліщаток та важелів істинної влади. Історію пошуків імені царя світу. Імен його таємних могутніх сатрапів. Історію пошуків назв його палаців, резиденцій і бомбосховищ. Власне, історію називання.
Своїх ворогів він називає “вони” (в його світі всі відшукані назви одразу конспіруються, такі вже правила гри). Колись це мене інтригувало. Здавалося, що під словом “вони” сховані імена знайомих і відомих. Але тепер я знаю, що “вони” в його уяві майже не персо-ніфіковані. Це просто сила. Незмірно могутня, всюдисуща і всепроникна. За якою стоїть якийсь таємний конклав нотарів, стратегів та клініцистів всесвітньої змови. Можливо, він навіть не вважає “їх” людьми. Можливо для нього “вони” лише людиноподібні істоти, чий дух і чия плоть давно поглинуті потоками пекельних енергій. Такі собі “іґґви”, демони, замасковані під людей, з марень Даніїла Андреєва, “реґулятори”, що зійшли з сторінок “Темної вежи” Стівена Кінґа і розчинилися серед друзів і приятелів. До того часу Х, коли... Краще про це не думати.
Думання розслаблює волю. Це знають всі професійні воїни світу Малхут.
“Вони” незмінно перемагають. Вже три століття “вони” завдають поразки воїнам Світла, змушують їх тікати, ховатися від ока Звіра, змінювати імена та криївки, забувати дітей і коханих. Воїни Світла відступають на марґінеси, збирають там сили спротиву, але всі їх контрнаступи приречені. “Вони” спираються на гроші, тисячолітню мудрість окультних орденів і техніч-ну могутність правлячих верств планети. “Вони” купують і підкоряють собі уряди і конфесії, правоохоронців і мафіозі, “лідерів думок” і ЗМІ.
Що залишається партизанам Світла? Законспірована мережа однодумців, забуті монастирі, стежки суфіїв, гаражі байкерів, підвальні тусовки крайньо лівих і крайньо правих. А ще – бадьора прихильність дівчат-неформалок і рідкісні хвилини чудового колективного “надрозуміння”. Хвилини, задимлені драпом, пропахлі збро-йовим мастилом, бензином, ремінною шкірою і томатними консервами... Жовте світло торшера теплішає. Я знову втрачаю відчуття реальності. Можливо, “регулятори” царя Малхуту вже оточують мій будинок... В разі чого ми не перекриємо всі дев’ять вікон... Я хочу спати.
4
Ніч за вікнами дорослішає. Втрачає останні ознаки вечора. Він розповідає вже кілька годин, але я не знаходжу в цій розповіді нічого принципово нового. Знову поразки, імена загиблих і втрачених однодумців. Одного знайшли з проламаною головою, другий повісився (або його повісили), третій прийняв печать Звіра і перейшов на бік ворога. Далі – розчаровані адепти, ненадійні неофіти, інфіковані подружки, провалені явки, вкрадені гасла і заслані козачки. Я відкорковую другу пляшку. Заспокоюю партизана: так має бути, друже. Світ згіршується і йде до загибелі. Ми не доживемо до очищувальної кризи.
“Доживемо!” — каже втікач і ми п’ємо за перемогу. За світло в кінці тунелю. За неназваного спасителя й за ту, яка його народить. Потім він стомлюється і ми мовчимо глибоким нічним партизанським мовчанням. Заради такого мовчання варто жити. Воно між минулим і майбутнім. Цим мовчанням долається місце нашої поразки, вся оця наша Залізна Доба. Вся ця факана перефакана тисячолітня Калі Юґа.
“Сонце зійде!” — це наш останній тост і я йду до кабінету заспокоювати подружку. А він залишається у вітальні, під жовтим світлом торшера, з “Кодексом Бусідо” і розстеленим ліжком. Він ще буде курити, вичитувати з роздумів самураїв “схід Сонця” і проказувати мантри. Ранком він щезне. Можливо я не побачу його ніколи. Втікачі не люблять повертатися. Адже час йде, а сила Звіра зростає.
Володимир Єшкілєв
|
Інші статті
Архів статей
|
Цю статтю переглянули 1421 раз |
|
|
RSS
