Життя міняється, як у калейдоскопі

Старість – не радість, молодість – не вічність.

Інтелігентна людина, професійний лікар, неабиякий знавець історії та просто красива жіночка, а вірніше - бабця, на чолі якої роки поставили своє тавро. 78-річна долинянка Олександра Василівна Тимчук непогано виглядає, має хорошу пам'ять та зір. Неабияк цікавиться політичним життям. «Не пропускаю ні одну передачу «Свобода слова», переглядаю новини, читаю пресу», - каже жінка. Вже шість років минуло, як пані Олександра є інвалідом першої групи.

Після смерті чоловіка та ще досить молодої дочки пережила пухлину мозку та трепанацію черепа, потім два крововиливи в мозок. Спочатку жінку паралізувало, а зараз не слухаються руки та ноги. Ледь - ледь пересувається вона по кімнаті зі спеціальним візочком, щоб відкрити двері, приготувати якусь найпростішу їжу чи сходити в туалет. Допомогти Олександрі Василівні нікому.

Дочка померла, син хворий. Три рази на тиждень приходить працівниця з соціального захисту і за це треба сплачувати у бухгалтерію по 70 гривень кожного місяця. Жаліється жінка на дорогі ліки, які неможливо за пенсію докупити. Не може спокійно дивитися на те, що в світі діється, особливо в медицині. Бо ж за плечима її 47 років медичної служби. «Життя міняється, як у калейдоскопі, - каже жінка. – А про моє власне можна книжку написати».

Завела розмову про минуле, про те, як знущалися над нашою інтелігенцією, як заарештували та розстріляли її батька, що також був лікарем (закінчив Празький медичний інститут), а мама – вчитель. Не полюбила тодішня влада родину інтелігентів, тим паче, майно для конфіскації було непогане.  Батька вже не було, як Олександра з мамою потрапляють на мокрі шахти до східної частини Сибіру. Пережила жінка і важку революцію 1917 року, на власні очі бачила, що таке голод.

«Йдемо з мамою по вулиці, бачу біжить товстенький хлопчик, тут упав і помер. Уже пізніше мама призналася мені, що дитина та спухла від голоду», - розповідає. Народилася Олександра Василівна Тимчук у Дніпропетровську. Пізніше проживала в Макіївці на Донеччині, потім в Умані. Через деякий час переїхали до Львова, де і було конфісковане все майно. На засланні познайомилась пані Олександра з чоловіком. Повернувшись з Сибіру поселились в Долині. Чоловік працював на керуючій посаді в Управлінні Бурових Робіт, а вона, закінчивши медичний університет, - лікарем. Скільки людей перепустила через свої умілі руки пані Олександра, скільком врятувала життя та здоров’я, порахувати важко. «В той час все робилося за дякую, - каже вона. - Сьогодні панує «ера грошей». Я побачила, що дуже багато появилося продажних людей. Такі колись розстрілювали за слова: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні!». Ті, що колись сиділи вдома, ніде не вчились, хочуть зараз велику пенсію. Аж на 18-ий рік Незалежності отримали ми надбавки. На пенсію я вийшла з найвищою категорією, а отримувала стільки ж, як і санітарка».

«Ось уже зовсім скоро – 3 грудня День інваліда, подарунків від держави чекаєте?», - запитую. «Мені б здоров’я в подарунок, – каже бабуся. – І працювала б ще з охотою, бо чимало лікарів мого віку ще й досі лікують, а я лежати мушу».

Дійсно, життя міняється, як в калейдоскопі, а як говориться в народному прислів’ї: «Старість не прийде з добром: коли не з кашлем, то з горбом!»