— Пане Олеже, Вас означують як прозаїка, поета, есеїста, культуролога, історика, нау-ков-ця, а яке з цих амплуа зараз Вам найближче?
— Найближчим для мене насамперед є амплуа культуролога, дослідника і вже потім людини інтелектуальної сфери діяльності, яка небайдужа до художнього слова. Я навіть себе зачислюю до тієї традиції, що й Агатангел Кримський чи Петров, які були письменниками і солідними науковцями.
— Йдеться про нову праву ідею?
— Так, адже вони були в певній мірі націоналістами, консерваторами, традиціоналістами, по-різному себе позиціонували і по-різному бачили свої політичні погляди, але виступали за те, що культура домінує над цивілізацією і ставили на перше місце культуру і формування особистості.
— Ви є членом клубу інтелектуалів Золотий грифон…
— Так, був такий інтелектуальний клуб, його заснував покійний Юрій Ібрагімович Султанов. Ми тільки сформулювали концепцію, відбулося перше засідання, якраз з приводу терактів 11 вересня 2001, а потім з часом воно переросло в такі інтелектуальні забави, і фактично зараз клубу як такого вже не існує, він перейшов в дещо інший формат солідної культурологічної асоціації з міжнародними зв’язками, але цей клуб відкрив в Україні нішу, яку досі представляє журнал “Перехід 4”. До нього входили Юрій Ібрагімович Султанов, Оксана Малиновська, той же Юрій Міндюк, який є одним із активістів Пласту, Руху, Націоналістичного Конгресу молоді, деякі наші викладачі.
— Розкажіть, будь ласка, яким був Ваш шлях в літературу?
— Ну щось пробував писати, а на другому курсі я випадково попав в редакцію нашої інститутської газети “Радянський педагог”, тоді був редактором Степан Іванович Хороб. Він мені сказав, що щочетверга займається літературна студія, яку веде Степан Григорович Пушик, там мої твори оцінили, якось покритикували, мені стало приємно, цікаво, я далі щочетверга ходив на ті заняття. Познайомився на студії з багатьма цікавими людьми, такими як Іван Андрусяк, Степан Процюк, Світлана Бориславська, Галина Петросаняк, Галина Ільєва, Володимир Канюс. Тобто це була та еліта, цвіт кінця 80-х, яка потім вилилася в Станіславський феномен.
— Ви себе більше позиціонуєте як поет?
— Так, як поет, бо все-таки я не автор прозових форм, намагаюся писати наукові тексти, а коли потім починаєш писати художню прозу, тоді виходить, що наука якось белетризується, а все-таки легше виразити себе, свої душевні, естетичні почування через поезію.
— А чим для Вас є поезія і сам творчий акт, процес писання як такий? Що це – Боже Провидіння чи відкриття шлюзів підсвідомого?
— Не знаю, не задумувався. Поезія для мене є однією з форм самовираження. Інколи просто ідеш по вулиці містом з роботи чи на роботу і виникає в голові якийсь рядок, тоді він веде за собою другий рядок, один образ веде другий образ. Якщо пишеш про слов’янську міфологію, то починаєш в цих образах працювати, а не виводити якісь сучасні реалії або навпаки. В кожного автора є свій емоційний темперамент, який він викладає на текст, а вже потім цей текст можна збагатити своїм культурним внутрішнім надбанням, якимись алюзіями…
— Ви були одним із редакторів Плероми, Малої енциклопедії актуальної української літератури, яка одержала неоднозначні відгуки, але роль її в сучасному літературознавстві недооцінити важко. А чи були після того спроби створити щось такого масштабу?
— Спроби були, спроби є, але нема фінансування. Плерома виникла як проект двох грантів. Перший грант Володя Єшкілєв виграв у Фонді Сучасного мистецтва, це якраз було в концепції формату бієнале. Вже по ходу ми з художниками, які видають зараз альманах Кінець кінцем, Ростиславом Котерліном, Толіком Дзержинським, Ярославом Яновським створили аналогічний часопис, більш текстовий, візуальний, більш мистецтвознавчий, де відбилася концепція постмодернізму, українського постмодернізму зокрема. Але оскільки Фонд Відродження Сороса більше не дає фінансування видавничих проектів, ми, на жаль, не маєм коштів видавати.
— Пане Олеже, Ви є членом Асоціації українських письменників… Чи існує певне проти-стояння поміж Асоціацією і Спілкою письменників? Чому зараз так багато молодих авторів не хочуть поповнювати лави Спілки?
— Я не знаю, яке зараз протистояння, оскільки в нас головою осередку Асоціації є Юрій Андрухович, але вона фактично припинила свою роботу. Кожен сам по собі підтримує контакти з членами керівництва Асоціації і членами інших її осередків, та я не думаю, що Римарук, Федюк, Покальчук як голови конфліктують зі Спілкою письменників. Ні, абсолютно. Але, як на мене, Асоціації як такої вже не існує, навіть сайт вони не оновлюють.
— В 2003 році Ви в Інтернеті створили сайт “Мезогея” (mesogaia. il.if.ua). Що це був за проект та яка його основна концепція?
— Це, власне, був проект сайту інтелектуального клубу Золотий Грифон, потім він переріс у концепцію пошуку геокультурного місця України в культурі і геополітиці. “Мезогея” означає міжземелля. У сайті взяли участь політики, філософи, літературознавці, літератори. Він діє постійно як сайт Метаполітичної асоціації, яка є одночасно східноєвропейським відділенням Інтернаціоналу нових правих, осередок якого знаходиться у Лондоні. Суть його полягає в боротьбі за місце в культурі, за володіння естетичними почуттями, розумом людей, а вже потім за воло-діння владою, політикою…
— Кого з улюблених авторів Ви могли б назвати та на яких книжках Ви виросли?
— Насамперед, це історична проза, белетристика, це роман Джованьолі “Спартак”, Лінцей “Ганібал”, якісь пригодницькі твори, той же Володимир Владко, Сабатіні “Оді--сея капітана Блада” — це те, на чому я почав рости. А вже з сучасних авторів, то це “Останній світ” Крістофа Рансмайра, неперевершений роман, який варто кожному читати. Це постмодерністський твір. Рансмайр містить в собі культурологічну складову, так само, як твори Умберто Еко… А зараз я із захопленням читаю трилогію Айзека Азімова “Академія”.
— А якщо брати до уваги сучасну українську літературу?
— Це, звичайно ж, феномен Дяченків, Андрухович, Олді, Володя Єшкілєв… Деякі з них пишуть російською, але я не ставлю в основу якусь мовну ознаку, адже, наприклад, алжирська література, яка пишеться французькою мовою і автори якої здобувають величезні премії, це є алжирська література, і так само є українська російськомовна література. Хорошими прозаїками є Василь Тулай, побратим Степана Процюка, Степан Процюк, безперечно.
— Як зараз протікає Ваше творче життя? Над чим працюєте в літературі?
— Якісь задумки є… Можливо нова збірка поезій вийде… Вона зараз тільки в процесі творення.
— Що б Ви могли порадити і побажати початківцям, які тільки беруться за перо?
– Більше читати, побільше вчитися того, як працювали інші, більше збагачувати свій духовний світ.
Розмовляла Наталя Ткачик
|
RSS
Версiя для друку
