Причорноморська Бессарабія – проблеми й здобутки

Перед відпусткою, як завше, постало питання, куди їхати? Хотілося не лише відпочити, а й побачити якомога більше. Здавна мріяла побувати у гирлі Дунаю, особливо посилилося це бажання після того, як Володимир Стадниченко подарував свою книжку «Лоно Дунаю», у якій так мальовниче описав край, де в заростях очеретів гніздиться сила-силенна птахів і ростуть небачені трави. Та ще й проілюстрував свою надзвичайно цікаву розповідь численними пречудовими фотографіями тамтешніх мешканців. Отож зупинилися на тій частині Одещини, що межує з Румунією. Тим паче, що в Татарбунарському районі живе моя давня знайома по конкурсу «Українська мова – мова єднання» журналістка Вікторія Алєксєєнко, котра давно запрошувала побувати в їхніх краях. Вирішили подорожувати, як мовиться, на власних колесах.

Десяток кілометрів через кордон

Виїхали з Києва не дуже рано. Трасою Київ – Одеса мандрувати – саме задоволення. Їхали неспішно. Зупинялися, роздивлялися довкола. Минули місцину, де сходяться Тілігульський і Хаджибейський лимани, постояли на мосту, подивувалися, як ще донедавна стара дорога й вутлий місток справлялися з таким потоком машин. А назустріч рухалася ціла колона вантажівок з довжелезними причепами, переповненими різнокольоровими легковиками закордонних марок – певно, морем прибув великий транспорт і тепер розвозили імпортних «коней» по всій Україні.

Збоку залишилася Одеса, а ми виїхали на трасу, що веде в бік Ізмаїла, поблукавши трохи серед численних доріг. Як з’ясувалося, щоб потрапити до Татарбунар, потрібно проїхати кілометрів з десять територією Республіки Молдова, точніше Придністров’я. На кордоні стояла черга авто – вантажних і легкових. Ми прилаштувалися в хвості й стали чекати, нервово поглядаючи на годинники. Наближався вечір, й не надто хотілося плутати потемки місцевими дорогами, адже їхали вперше, а кінцевим пунктом було курортне селище Росєйка.

І дорога до нього, ясна річ, місцева, розбита, позначено на карті пунктиром, пролягала через села. Тобто блукати серед степу можна було до ранку. А втім, син Костя зауважив, що в черзі стоять машини тільки закордонні, українські ж проїжджають вільно. Швиденько передислокувавшись, під’їхали до пропускного пункту.

Прикордонник перевірив документи на машину й порахував нас, видавши папірчину, де вказувалося, що в’їжджає на чужу територію троє. Обабіч дороги простелялися болота, зарослі очеретами, справжні джунглі. Саме в таких герої повісті Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» Остап і Соломія колись шукали волі. На виїзді знову підійшов прикордонник, узяв папірець і заглянув у кабіну, аби переконатися, що всі на місці. «Отак неждано-негадано побували за кордоном», - жартували мої «хлопці», тобто син і чоловік.

Сутеніло, а нам ще треба було здолати понад сотню кілометрів дороги – справжньої української, яка веде в усі села, що мали нещастя розташуватися не на центральних трасах. Власне, до Татарбунар дісталися швидко – все-таки шлях обласного підпорядкування. А далі ще треба було знайти Росєйку, засновану кілька століть тому на безлюдді дідом Росєйкою, котрий не хотів коритися панові й втік до моря, сховавшись у плавнях від лихого ока. Коли б чоловік Вікторії Іван не виїхав у село Лиман і не дав нам чіткий орієнтир, де чекатиме -- біля церкви -- та не вивів на місце, ніколи б самі не дісталися: темрява, путівці ведуть урізнобіч, а показчиків не видно. З Росєйкою пішли знайомитися уже рано вранці.

Росєйка – царство птахів і золотого піску

Будиночок Вікторії та Івана поряд із морем. Власне, все селище розташоване на березі. Пройдеш вимосткою або дамбою через лиман і одразу потрапиш на широку піщану косу, що простяглася на багато кілометрів уздовж моря. Після київських пляжів, засмічених до крайньої межі, де більше окурків, ніж піску, Росєйка видалася напрочуд чистою, хоча закінчувався курортний сезон і, здавалося, за літо повинен був нагромадитися всілякий непотріб.

Проте берег був чистісінький, лише в лимані плавали порожні пластмасові пляшки, через які стрибали великі й малі жаби. Чомусь усі зелені, тільки різних відтінків. Прекрасний корм для численного птаства, котре, либонь, за біологічним годинником прилітає сюди на світанку й десь під третю годину дня прямує на годівлю. Тоді води не видно, лиман геть весь вкривається пернатими різних видів і родів – качками, лебедями, чайками, бакланами, сірими й білими чаплями, що стаять на мілині на одній нозі, мов скульптурки видатних майстрів.

А коли над поселенням пролітають на лиман, щоб підживитися, зграї пеліканів, здається, що з’явилися пращури сучасного птаства птеродактилі, такі, яких звикли бачити в шкільних підручниках. Щовечора на дах сусіднього будинку вмощувалася велетенська сова й починала «кувати», майже так, як наші зозулі навесні. З дворика «бунгало», критого і огородженого очеретом, де ми обідали й відпочивали, було чути ті звуки. Та, коли брали апарат, щоб сфотографувати, нічна гостя вмить зникала: мабуть, має не зовсім приємний досвід спілкування з людиною.

У вихідні на лимані з’являлися, певно, найвідважніші з птахів – чайки, бо якраз розпочався мисливський сезон і шеренги пташок порідішали. Після пострілів ті, кому пощастило вціліти, дружно поховалися в плавні, й чувся тільки шелест. За чайками не полюють, тому вони почуваються вільно. Хоча ми бачили чаєня з підбитим крилом, котре також трималося якомога далі від вимостки. А зазвичай чаїне поріддя підходило до людей зовсім близько, мало не з рук брало корм. Коли втратиш пильність, можуть навіть похазяйнувати в речах.

Як пояснив Іван, вони своєрідні санітари пляжу, ввечері підберуть усе їстівне, що залишиться після відпочивальників. Власне, місцеві люди також стежать за довкіллям, наймають службу, щоб пильнувала чистоти, вивозила сміття. Та й народу тут не надто багато – курорт ще «не розкручений».

Велелюдно було тільки в серпні, коли повінь на Дністрі підтопила ближчі до Одеси популярні курортні зони.
- Хотілося б, ясна річ, аби більше наших співвітчизників дізналися про чудові пляжі Росєйки, солоне повітря, що поєднало в собі пахощі степового різнотрав’я й моря з лиманом. Та водночас і страшно, що наплив курортників негативно позначиться на природі. Адже маємо багатющу фауну,тут мостять гнізда й виводить потомство сотні різноманітних видів водоплавного птаства, - поділився Іван Алєксєєнко. – Ми з дружиною торік навіть зимували тут. Спокій, тиша, не відчуваєш того накалу пристрастей, який панує, на жаль, у суспільстві. Ходили після шторму на берег, збирали рапани - море викидало. Якось навіть подарувало нам залишки козацької чайки. Он вони лежать під будинком. Зрозуміло, що розвивати інфраструктуру потрібно, треба гроші й на ремонт доріг, навіть отих самих місточків через лиман, але не на шкоду довкіллю.

Колись благодатний край стає пустелею

У місцевих жителів є всі підстави боятися так званого облагороджування. Через кілька днів ми мимоволі стали учасниками мітингу на лимані Сасик, влаштованому селянами й небайдужими до рідного краю «зеленими». Їхали побачити мою давню мрію – Вилкове, яке називають українською Венецією. Прошкували степом і потрапили на зібрання, де народ з лопатами в руках намагався довести свою правоту. Ясна річ, лопата не той інструмент, щоб зруйнувати дамбу, котрою «перетворювачі природи» відгородили лиман від моря. Але ж народ хоче, щоб його нарешті почули.
Сасик – лиман на території Кілійського й Татарбунарського районів.

Від моря він був відокремлений вузьким пересипом, сполучався за допомогою протоки. У посуху, коли протока пересихала, вода в ньому була солоніша, ніж у морі. Люди мали роботу, працювали санаторії, куди приїжджали відпочивати й лікуватися звідусіль, кажуть, буцімто свого часу там побував навіть імператор Румунії. Регіон процвітав. І ось комусь із занадто розумних голів спало на думку опріснити лиман, щоб поливати з нього поля. 1978 року в рамках будови першої черги Дунайсько-Дніпровської зрошувальної системи відокремили лиман від моря, й на відстані чотирнадцять кілометрів укріпили береги бетонними плитами.

З’єднали його з Дунаєм шлюзовим каналом. Кілька разів пісок промивали річковою водою, вимивали сіль з донного мулу. Викачали чотири мільярди кубометрів води, та не домоглися бажаного: лиман не опріснили, бо б’ють солоні джерела. Хоча, щоб якоюсь мірою виправдати сподівання можновладців та горе-перетворювачів природи, почали поливати чорноземи напівсолоною водою, таким чином отруївши землі. Тепер відмовилися від згубної практики – воду для зрошування не беруть з лимана.

Але нині маємо замість родючих грунтів – солончаки, вода цвіте, риба не ловиться, птаство полетіло шукати іншого, придатнішого для життя місця. За всю дорогу ми побачили тільки трьох лебедів і кількох самотніх чапель на мілині. Купатися в теплих і колись цілющих водах тепер не можна, хоча як пояснити це дітлахам? Та найстрашніше те, що внаслідок соціалістичних перетворень різко зросла захворюваність на рак у колись благодатному краї. Синьо-зелені водорості, які окупували лиман, виділяють канцерогенні речовини, що потрапляють не лише в повітря, а й колодязі, спичинюючи страшну недугу. А ще дунайські хвилі приносять у лиман важкі метали та всілякий бруд з усієї Європи.

Тамтешній люд не їсть місцеву рибу. Кажуть, буцімто спритники продають її в Одесі, а найпроворніші везуть навіть у Молдову.
Отож зневірені люди організували акцію «Повернемо Сасик морю». Про свою біду повідомили Президентові й прем’єр-міністру. А щоб привернути увагу можновладців до кричущої проблеми, прийшли з лопатами на дамбу… Та хіба лопатою зарадиш екологічній бомбі сповільненої дії…

Місто на воді

І ось омріяне Вилково, засноване 250 років тому старовірами. Аби зберегти віру, не зрадити Бога, народ їхав у далекі землі. Власне, землею територію, де оселилися старообрядці, переважно донські й запорозькі козаки, тоді назвати можна було лише умовно. Освоювали заболочені плавні в розгалуженні трьох рукавів, що нагадували вилку (звідти пішла назва). А що вибудовували власну Венецію на низьких берегах, які у сильний вітер заливало водою, то укріпляли відвойовані у природи території донними відкладеннями. Брали родючий мул поряд з оселями та вимощували ним майбутні обійстя. Замість вулиць слугували канали, що утворювалися на місці вибраного мулу. Вони й досі залишилися.

Головний канал-вулиця називається Білгородським. Хати також зводили з підручного матеріалу – зв’язуали очерет у снопи й омазували мулом. Дахи крили також комишом. Й стояли біленькі хатинки десятки літ. А що ніяких фундаментів не було, то з часом просідали – що старіша мазанка, то нижча. Кожну оселю відокремлювали від сусідів єриком, вузьким (аби міг пройти човен) рівчаком, наповненим водою. І досі єрики несуть свою першопочаткову службу. Через них перекинуто дерев’яні місточки на кшталт розвідних, тобто дошки не закріплені: якщо треба провезти щось габаритне ( а тут усе доставляють водою – хай то меблі чи будівельні матеріали), настил знімають.

Тротуари зовсім вузенькі – метр-два, не ширші. Навіщо марнувати дорогоцінну землю! Вилківці жартують, що їхнього краянина легко відрізнити від прибульця: коли перебере запашного вина, то зелений змій хитає його не ліворуч-праворуч, як зазвичай, а вперед-назад. Протягом століть виробився такий інстинкт самозбереження.
Біля кожного будиночка маленька гавань для човна і вимостка, з якої чи не щодня господиня або господар ловлять рибку на вечерю.

Що більше човнів, то багатшою вважається родина. Цікаво, що юні вилковці мріють не про машину, а про човен. Власне, це й зрозуміло. Їздити на авто тут ніде – половину території містечка займає вода, - а для човна, можна сказати, необмежений простір – дунайські простори з плавнями простелилися на багато кілометрів. Можна й на нульовий кілометр податися, тільки прихопити з собою паспорт не забути. А ми забули, на жаль, отож не потрапили в місцину, де Дунай впадає в море.

Без човна тут – мов без рук, бо городи вилківців розташовані на рукотворних острівцях і островах – хто скільки зуміє «намулити», з дозволу сказати, землі... Отож, скільки островів на 460 гектарах плавнів, ніхто не скаже. І урожаї там вирощують знамениті. До слова, без удобрення. Картоплю та інші овочі зазвичай не садять, їх можна купити на «материку». Два урожаї на рік дає полуниця, велетенські ягоди, соковиті й з непередаваним ароматом. Знаменитий виноград «Новак», що росте майже у воді. Може, тому й вино з нього таке запахуще?! Яблука місцевих сортів. Ми бачили, як бабуся, вправно орудуючи веслом, везла цілу гору червонобоких і золотавих дарів осені.

Полюбляють їх не лише люди, а й дикі свині, яким у плавнях привілля, корму всілякого -- їж донесхочу, але ж хочеться чогось смачнішого. Отож і пливуть на городи поласувати яблучками, а заразом і в городах похазяйнувати. Плавають вони пречудово. Щоб убезпечити себе від «злодіїв», вилківці викидають підгнилі й червиві яблука та груші, які пахнуть по-особливому, в канал, віднаджуючи таким чином непроханих гостей. А любителі «десерту» залюбки пасуться у воді.
Корів на пасовище також вивозять човнами. Господині переправляють свої лисок та маньок у плавні, де вони прекрасно почуваються. Коли ми пропливали на озера білих і рожевих лілій, то нас проводжали «морські корови» - так жартома називають своїх годувальниць вилківці, - зненацька визирнувши з нетрів.

Вилкове – місто рибалок і виноробів. А ще – екскурсоводів. Супроводжувати шанувальників екзотики – прибуткова справа. Нас знайомило з місцевими красотами молоде подружжя. Ігор кермував човном, а Світлана розповідала, застерігаючи, що рвати лілії і всілякі трави заборонено, штраф сягає 1500 гривень. Двогодинна прогулянка обійшлася нам у 340 гривень. Жаль, на островах не побували. Та й канали видалися мілкими, а єрики подекуди й зовсім пересохли. Світлана сказала, що цьогоріч надзвичайно низький рівень води, навіть липнева повінь на Дністрі їх не зачепила.

Повз нас курсували моторки, збурюючи річкову каламуть і розмиваючи береги. На диво, птахи не реагували на це. Чаплі стояли у воді, зайняті своїми пташиними справами, либонь, чатували на жаб, бо вже сонце клонилося до горизонту, якраз пора вечеряти. А ось нам ревище моторів та хвилі від човнів місцевих відчайдухів заважали, хотілося в тиші й спокої милуватися красою. Думалося, чи ж надовго збережеться перлинка при Дунаї за такого безтямного поводження?
Останніми роками у вилківців додався ще один промисел – щойно стане холодніше, їдуть родинами збирати очерет. А це доволі марудна справа.

Стоячи у воді, треба обережно зрізати стебла, щоб не зламати й не пошкодити, а тоді зв’язати у пучки, висушити, підрівнявши за стандартом. Усіх параметрів належить чітко дотримати, адже продають місцеві ресурси за чималенькі гроші за кордон. Покупець прискіпливий, просто так гроші не викладе. У сусідніх державах природний і екологічно чистий матеріал у ціні, ним багаті люди покривають дахи розкішних вілл, що вважається дуже модним і корисним для здоров’я. Для вилківців же – непоганий приробіток.

Отож літо й зиму люди в праці, за політикою стежити ніколи. Ми розмовляли на ринку з місцевим людом і почули одностайне: виживають самі, ні на кого й ні на що не сподіваючись. До слова, як і до набуття Україною незалежності, ще за радянської влади.

Спалені дерева й лісосмуги

Поверталися назад через Татарбунари, відомі ще зі шкільних підручників повстанням 1924 року, коли місцеві українці збунтувалися проти антиукраїнської політики правлячих кіл Румунії. Відчайдухи зазнали поразки, бо їх не підтримали молдавани та німецькі колоністи. Вісімдесят п’ять татарбунарців засудили. Іван Алєксєєнко розповів, що серед них був і його дід.
Їхали полями, розпайованими на величенькі ділянки. Іван згадував, як свого часу пробував фермерувати на цих землях. Вирощував хліб, картоплю, розводив бичків, та не зовсім удалими виявилися його старання. Тепер вирішив заробляти зеленим туризмом.

На що ще звернула увагу – випалені цілі лани, а з ними й зелені лісосмуги, придорожні посадки. Просто жаль було дивитися на згарища, скоєні з недоумкуватості чи необережності так званим гомо сапієнсом. Обабіч путівця велетенські горіхи з обгорілим листям і зеленими кульками плодів – немов пекельні новорічні ялинки. Кажуть, буцімто так господарюють місцеві фермери: щоб не переорювати стерню, спалюють разом із усім живим. Вогонь поширюється далі, знищуючи все, що трапиться на шляху. Подумалося, скільки ж треба часу й зусиль, щоб відродити загублене за якусь мить. Чи не на часі суворіше питати з губителів природи? Мені пояснили, що нашим законодавством заборонено палити стерню тільки під час збирання врожаю, щоб не згоріло збіжжя. За порушення правил штраф аж… 180 гривень. Та хіба ним злякаєш тих, для кого це – крапля в морі?! А совість? Вона спить.

Ринки на полях

До Києва поверталися іншою дорогою – повз Білгород-Дністровський, Шабо, Затоку. На польові згарища натрапляли повсюдно. Села також різні, деякі на грані виживання, а є й такі, мов лялечка. Приміром, Зоря, що поблизу Татарбунар. Кажуть, там зберегли колективне господарство, не розтягли механізацію по залізячках, а обробляють поля спільно. Отож і наслідки помітні. Дбайливо доглянуті виноградники, у дворах золота кукурудза – другий хліб у Бессарабії, ошатні й добротні будинки, кругом лад, чистота…

Впродовж шляху стихійні ринки, де продають всяку всячину. У корейців товар дорожчий, поступатися в ціні ніяк не хочуть. Але можна купити, скажімо, дині й кавуни прямо з поля в українських господарів. Що ми й зробили, зупинившись біля гори велетенських смугастих ягід. Подружжя плекало врожай ціле літо, але не надто вдоволене наслідками пекельної праці: якраз тоді, коли дині й кавуни мають набирати силу, вдарила посуха. Хоча гріх гнівити Бога. У господарстві мають кілька вантажних машин, комбайн, трактори, адже вирощують не тільки баштанні культури. Коли я запитала про статки, дружина фермера похвалилася, що не бідують, нещодавно пригнали комбайн аж із Харкова, хоча й не новий, але в доброму стані. «На новий довго заробляти треба. Старий коштує 300 тисяч гривень, а новий ще більше, - пояснила жінка. – А нам дітей учити треба. Маємо двох студентів у Одесі. Працюємо каторжно. Море поруч, та жодного разу за літо не були. Нічого, взимку відпочинемо».

Змінилася й Затока. Замість старих хатинок – особняки. Їх і раніше не бракувало, але за два роки значно побільшало. На Кароліно-Бугазі завітали на базу «Медик», де відпочивали кілька років тому. Тут також є зміни. Над дорогою вивищується новий готель, що працює цілорічно. Номери – на всі смаки й статки. На початку 2000-х молодий лікар-рентгенолог Георгій Руссу, повернувшись із далекої півночі Росії, де працював, осів із родиною на батьківщині дружини. Вирішили зробити пансіонат. Спорудили прямо над лиманом кілька дерев’яних будиночків, їдальню, комунальні служби. Рік у рік розбудовувалися, поліпшували інфраструктуру. Впорядкували територію, якій можна позаздрити: навіть нинішнього посушливого й спекотливого літа там ростуть повносилі дерева, квітують троянди. Нині там оздоровлюються не лише з України, а й Білорусі. Цього року було вісім заїздів з Мінська – одних привозять, а інших забирають. Обслуговують відпочивальників, за домовленням із студентською профспілкою, учні Тернопільського технікуму. Студенти набираються досвіду й оздоровлюються на чорноморських пляжах. Щоправда, пляжі дещо засмічені. А, може, так здалося після Росєйки?

Отакі думки навіяли літні мандри Причорномор’ям, що межує з Молдовою. Висновок: освоювати край треба, аби лише не ціною природи. Власне, це повсюдна проблема.

Кульова Віра
м. Київ