Ми працювали у середовищі з перевищенням радіаційного фону у тисячі разів

Щороку квітень нагадує людству про одну з найбільших катастроф ХХ століття - аварію на Чорнобильській атомній електростанції. Вибух на ЧАЕС, який відбувся 26 квітня 1986 року, став темною плямою в історії України, поділивши життя багатьох громадян навпіл: до аварії і після неї. Наслідками цієї трагедії стали не лише забруднення територій, а й скалічені долі сотень людей, які поплатилися своїм здоров’ям. На жаль, відлуння однієї з наймасштабніших техногенних катастроф в історії людства – вибух на ЧАЕС, чути дотепер...

Своїми спогадами і враженнями від побаченого і пережитого в зоні аварії ділиться Олексій Федорович Титаренко – начальник управління з питань надзвичайних ситуацій Львівської облдержадміністрації, заступник начальника цивільної оборони Львівської області, генерал-майор запасу.

- Вже 23 рік поспіль у свідомості українців квітень асоціюється із аварією на ЧАЕС. Олексію Федоровичу, Ви – один із ліквідаторів тієї катастрофи. Згадуючи пережите, як би Ви охарактеризували ті події? Що це було: жах, подвиг, розчарування?..

Спочатку, ні в кого з нас не було достовірної інформації. Серед населення спостерігався деякий переляк, особливо в Києві. Люди не знали що відбувається насправді. Мало хто вірив і довіряв тій інформації, яка надходила від органів державної влади. Насправді, не вся правда була доступна людям. От навіть проведення травневого параду, відсутність вказівок і рекомендацій щодо поведінки населення після аварії призвело до того, що люди, які навіть не були в зоні ураження, поблизу Чорнобиля, отримали певну дозу опромінення. Пригадую, що пізніше у пресі була стаття про те, що радіоактивна хмара декілька разів облетіла Землю. Відтак, було осідання радіоактивних опадів, які наносили шкоду довкіллю і людям.

Подвиг? Героїзм? Я не впевнений, чи на сьогодні, у разі виникнення такої аварії, можна було б залучити настільки велику кількість людей для її ліквідації, як тоді. 1986 року участь у ліквідації брали не лише кадрові військові та військовозобов’язані, а й цивільні: шахтарі, медики, підрозділи пожежної охорони, міліція… Всі вони виконували свій обов’язок, свої завдання. Люди знали, що роботу слід виконувати, на них покладено дуже важливу місію.

Відтак, в короткі терміни було виконано ряд державних завдань, серед яких - вирубка сумно відомого «жовтого» лісу, його захоронення, створення так званої 30-кілометрової зони відчуження. Хоча, 30-кілометрова - це доволі умовна назва. Це не було чітко 30 км. Залежно від місцевості і рівня радіації на ній, рішення щодо прокладання траси огорожі забрудненої зони приймали фахівці державної комісії. На основі цих рішень проводили відселення цілих населених пунктів. А це не лише питання використання у подальшому забруднених територій, використання державних коштів, а й долі людей і їхнє майбутнє.

- Чи був тоді вибір: їхати чи ні? Чи була можливість відмовитися від участі у ліквідації аварії?

- У військових такого вибору не було. Ми склали присягу на вірність Батьківщині. Кому ж, як не нам її захищати і оберігати? У більшості з нас і думок про відмови ніколи не виникало.

Що стосується цивільних, які були мобілізовані і залучені до роботи – так звані «партизани», то знаю, що військомати мали певні проблеми з підбором ліквідаторів.

- На той час Ви і Ваші колеги усвідомлювали реальні масштаби трагедії і чим вона може загрожувати Україні і людству загалом?

- Скажу відверто, на той час мені було 29 років. Я був капітаном, командиром третього мотострілкового батальйону 25 мотострілкової дивізії. Мислення було на рівні військового виконавця поставлених завдань. Ми всі знали, що вибух на ЧАЕС – це велика біда не лише для України, а для всього світу. Але оцінити її масштаби для людства ми не могли. Тоді нам не було коли про це задумуватися. Перед нами постійно ставили все нові і нові завдання, які слід було виконувати практично цілодобово.

- Яку саме роботу виконували Ви і люди, які були у Вашому підпорядкуванні?

- Мені довелося керувати підрозділом, який зводив огорожу навколо 30-км зони відчуження, а також огорожу по периметру міста Прип’ять та навколо «промзони» ЧАЕС. Ми робили такого типу загорожу, як на прикордонних територіях – колючий дріт, натягнутий між стовпами. Також монтували елементи системи «С-100 Скала» для того, щоб за допомогою мікрострумів можна було відслідковувати переміщення людей, тварин чи предметів і унеможливити їхнє проникнення в загороджену зону. Саму огорожу і монтування системи робили військові, а далі її передали під охорону внутрішніх військ.

Спочатку керівництво військовим і «партизанам» дало обіцянку, що нашим завданням буде спорудити загорожу навколо 30-км зони відчуження. Після виконання цієї роботи, підрозділи повернуть на місця постійної дислокації. Щоб виконати поставлену задачу, ми працювали не шкодуючи сил. При цьому, навіть у нічний час, при світлі фар машин. Адже були визначені стислі терміни для виконання цього завдання. Було непросто, багато проблем виникало.

Наш полк став табором у Білорусії, поблизу населеного пункту Савичі. Ми виконували завдання в основному на білоруській землі, а там - болотяна місцевість. Коли лінію огорожі слід було прокладати через болото, то виникали затримки, робота ускладнювалася. Крім того що поставити огорожу, ще треба було додатково зробити колонний шлях для проїзду техніки.

Машини застрягали у болотах, доводилося їх витягувати… Тож аби виконати все якнайшвидше, деколи працювали ночами. На жаль, керівництво не дотримало своєї обіцянки. Після того, як ми зробили огорожу і передали її для використання за призначенням внутрішнім військам, нас не розформували, як обіцяли, а поставили нові додаткові завдання. Зокрема, це дезактивація населених пунктів і спорудження огорожі по периметру міста Прип’ять. Це було невеличке, напрочуд гарне місто з цікавою архітектурою і хорошим плануванням.

Коли ми прибули у це покинуте місто – побачили жахливу, вражаючу ситуацію. На перших і других поверхах будинків були вибиті майже всі вікна, розкрадено матеріальні цінності. Для того, щоб уникнути подальшого мародерства і не допускати у населений пункт Прип’ять сторонніх осіб, було прийнято рішення зробити таку ж саму огорожу, як навколо 30-км зони відчуження.

Паралельно з виготовленням огорожі, особовий склад залучався до робіт на самій атомній електростанції, в тому числі і на даху будівлі, для скидання радіоактивного графіту.

- Як Вас зустріла зона ураження? Що цікавого там побачили?

- Коли ми тільки приїхали в зону ураження, вийшовши з машин, не побачили нічого нетипового. Зелені дерева, кущі, квіти, дуже гарні краєвиди. Ніщо не вказувало на те, що вся ця територія фактично перетворилася на мертву зону, адже зазнала впливу однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства.

Згадуючи територію поблизу Прип’яті, хочу зазначити, що ми бачили там цікаві, незрозумілі речі – наслідки впливу радіації. Наприклад, вразило те, що дерева хвойних порід погоріли, а от берези стояли й зеленіли, мов ні в чому не бувало. Лугами ходили птахи чорногузи, які мали жахливий вигляд. Велика кількість бездомних котів і собак, з наполовину облізлою шерстю. Це дуже неприємне і навіть моторошне видовище.

Працюючи у Прип’яті в серпні, ми бачили дерева і кущі, на яких росли привабливі плоди: яблука, груші, ягоди. Зовні ніяких ознак впливу радіації не було. В повітрі був природній запах квітів, стиглих плодів. Однією з проблем було переконати людей не вживати жодних продуктів: яблук, ягід, грибів із зони ураження радіацією, адже привабливі зовні, вони несли смертельну небезпеку. Всю їжу готували фахівці з продуктів, які привозили з безпечної зони.

Людина не відчуває радіацію органами чуття. Ми її не бачимо, не чуємо, не можемо понюхати чи доторкнутися. «Побачити» і переконатися в тому, чи є радіація і який її рівень можна тільки за допомогою спеціальних приладів – радіометрів, рентгенометрів або дозиметрів. Без них дізнатися який рівень радіації - неможливо. Вплив радіації проявляється на здоров’я і самопочуття з часом.

Тільки через кілька тижнів я вже відчув прояви підвищеного рівня радіації на своє здоров’я - першіння в горлі, загальна втома. Але на це ми мало звертали увагу, адже потрібно було працювати і якомога швидше виконати роботу.

- Скільки часу Ви провели в Чорнобильській зоні?

- В зоні, яка зазнала негативного впливу, я провів три місяці без двох днів, з 6 червня по 4 вересня 1986 року.

Там, де було дислоковано полк, рівень радіації вимірювався у міліРентгенах. Коли робили загорожу навколо Прип’яті та промислової зони ЧАЕС - там уже у Рентгенах. Нормальний радіаційний фон – до 20 мікроРентген. У місці дислокації підрозділу, де табором стояла військова частина, було 10-15 міліРентген. Тож ми провели майже три місяці у середовищі, в якому було перевищення радіаційного фону у тисячі разів.

- Після участі у ліквідації аварії, Ви були на території Чорнобильської зони?

- Ні, якось більше не випадало такої нагоди. Після завершення робіт, військові підрозділи повернулися у пункт постійної дислокації. За кілька днів до повернення ми провели загальну дезактивацію усієї техніки і майна.

З однієї сторони мені було б цікаво подивитися у якому стані сьогодні наша огорожа, що нового зробили на тій території. Але, на разі, повторно побувати у зоні мені не довелося.

- Які у Вас виникають асоціації тепер, коли чуєте слова «радіація», «Чорнобиль»? Що це для Вас?

- Хм… Це спогади з мого минулого. Нам випала доля пройти цим шляхом – пережити і ліквідувати ту аварію. Її наслідки – велика кількість постраждалих. Багатьох з ліквідаторів вже немає серед нас.

До того, як забудуть про Чорнобильські події, пройде ще не одне десятиріччя. Чорнобильська аварія завдала негативного впливу на здоров’я багатьох людей. Ми нікуди не втечемо від тих пережитих моментів життя.

Згадуючи 1986 рік, спочатку, коли військові підрозділи тільки увійшли в Чорнобильську зону, було визначено максимально допустиму дозу радіації, яку може накопичити людина – 7 Рентген. Але її люди понабирали фактично протягом місяця роботи. Тож, не маючи можливості оперативно залучати до виконання завдань нових працівників, керівництво держави прийняло рішення збільшити допустиму накопичену дозу до 25 Рентген.

Коли військовослужбовці і військовозобов’язані набирали вже до 20 Рентген, аби уникнути подальшого негативного впливу радіації на їхнє здоров’я, цих людей відправляли у місця, звідки їх призивали, замінюючи тими, хто ще не був в зоні. Через Чорнобиль пройшла дуже велика кількість військовозобов’язаних осіб.

- Яку дозу накопичив Ваш організм за три місяці перебування в зоні ураження?

- Офіційно - до 25 Рентген мені не вистачило лише 10 міліРентген. Однак, скільки радіації отримав насправді кожен з тих, хто був на той час у зоні, одному Богові відомо. Річ у тому, що ми не мали можливості самостійно контролювати накопичену дозу. Нам видали індивідуальні накопичувачі «ИД-11». На весь батальйон (468 осіб) мені видали лише 80 штук для керівного і сержантського складу. Такий прилад потрібно було постійно носити при собі. За розмірами він дещо менший за сірникову коробку.

На той час індивідуальний накопичувач був дуже дорогим – приблизно 250 рублів. Після завершення робіт ці накопичувачі ми здали і віддали для того, щоб з них зняли покази. Однак, пізніше нам повідомили, що лабораторії, які мали розшифрувати всі дані з цих накопичувачів – не працюють…

Тому правди, з документальним підтвердженням того, яку реальну дозу радіації я отримав за час перебування в зоні, не знаю дотепер. Можливо, апаратура була справною, однак невигідно було оприлюднювати реальні дані про накопичені дози. Адже визнавши перевищення, постраждалі претендували на чималу грошову компенсацію. Наскільки мені відомо, після виведення усієї нашої дивізії, лише 12 осіб мали перевищення допустимих накопичених доз.

Тепер все було б набагато простіше.

Львівські інженери науково-виробничого підприємства «Спаринг-Віст Центр» розробили сучасний технічно досконалий дозиметр гамма-випромінення індивідуальний ДКГ-21 „ЕкотестКард”, який призначений для особистої радіаційної безпеки. Він контролює дозове навантаження, а в разі перевищення – попереджає звуковим сигналом. За розмірами і формою „ЕкотестКард” нагадує кредитну пластикову картку.

Маючи цей прилад при собі, кожен може сам, без втручання сторонніх осіб, контролювати рівень накопиченої дози. Шкода, що у нас не було таких засобів для радіаційного контролю.  

- А якими приладами Ви користувалися під час роботи у зоні? Чи були на той час технічно досконалі прилади для вимірювання радіації?

- Основний прилад, який не раз нас рятував і попереджав про небезпеку, – це радіометр-рентгенометр ДП5-В. В мене в штаті у батальйоні був хімік-інструктор дозиметрист, який фактично не розлучався з цим приладом. Обираючи трасу для прокладання огорожі, нам доводилося ходити територією, не знаючи який там рівень забруднення. Тому контролювали все цим приладом.

Пригадую, якось ми наблизилися до вагонів, які були на залізничній станції міста Прип’яті. Хімік-інструктор, який постійно проводив заміри, почав кричати мені вслід, щоб я негайно повертався. Виявилося, що біля тих вагонів фонило, був надзвичайно високий рівень наведеної радіації і перебування біля них протягом кількох хвилин спричинило б неабияке переопромінення організму.

Спеціальні прилади для виявлення радіації, були нам життєво необхідними. Перш за все, для того, щоб не допускати надлишкового ураження і попередити негативний вплив високих доз радіації на людей.

На той час, не було кращих приладів, ніж ті, які ми використовували. Але наука не стоїть на місці. На сьогодні існують набагато досконаліші технічно, більш чутливі, простіші у користуванні, компактніші прилади для радіаційного контролю.

Наприклад, дозиметр «Терра» ТМ «Екотест» за лічені секунди показує всі результати. Не треба довго чекати. Цей сучасний прилад за розмірами нагадує мобільний телефон. А тоді ми мусили тягати величезні незручні громіздкі прилади. Та й сучасні прилади є більш надійні. Я вважаю, що саме такі вітчизняні засоби радіаційного контролю, які випускають під ТМ «Екотест», мають бути на озброєнні у всіх підрозділів, які виконують будь-які завдання, що стосуються роботи з радіацією.

Якби ми мали можливість користуватися приладами такого типу під час ліквідації аварії, то це б значно полегшило нашу роботу. Ми б мали більш достовірну інформацію про умови, в яких працюємо і це б тільки сприяло прийняттю виважених управлінських рішень щодо можливості і часу роботи в забрудненій зоні.

- Який на сьогодні радіаційний стан на Львівщині?

- Львівщина не має територій, забруднених радіацією. Радіаційний стан в нормі – 10-12 мікроРентген. Норма – до 20 мікроРентген. Львівський обласний центр з гідрометеорології щодня відслідковує фонову ситуацію, тож усе під контролем.

- Як держава контролює радіаційний стан в країні?

- Є державні служби, які постійно відслідковують радіаційний фон. Вони оприлюднюють цю інформацію, передають зведення відповідним інстанціям. На сьогодні ніхто не візьме на себе відповідальності замовчати якусь негативну інформацію. Власне, одним із завдань структурного підрозділу, який я очолюю – управління з питань надзвичайних ситуацій ЛОДА, є оперативне інформування населення у разі виникнення надзвичайної ситуації.  

Для додаткового підтвердження того, що перебування в Україні є безпечним, і радіаційний стан тут в нормі можна було б встановити у всіх людних місцях: аеропортах, залізничних та автовокзалах, готелях, туристичних інформаційних центрах, на спортивних об’єктах тощо спеціальні інформаційні табло – це засіб відображення інформації про радіаційний стан середовища перебування. Відомо, що у львівських інженерів-розробників є й такий прилад.

- Для себе Ви контролюєте радіацію у побуті?

- В управлінні з питань надзвичайних ситуацій ЛОДА є службовий дозиметр-радіометр «ТЕРРА». При потребі – користуємося саме ним для виявлення і вимірювання радіації. Деколи мої друзі і знайомі, перед тим, як купити нові меблі, будівельні матеріали чи просто перевірити радіаційний фон у квартирі чи на дачі, використовують саме такий прилад. Тож, тепер радіація всюди під контролем.

Спілкувалася Надія КУГУК