Закинута військова база відкриває свої секретні нутрощі

Приблизно рік тому кореспондент ТСН Олександр Загородний підготував відеорепортаж про недіючий військовий об’єкт у прикарпатській глушині неподалік Івано-Франківська. Нещодавно з репортажем ознайомились учасники франківського клубу «Velo-Stalker», і оскільки в інтернетрях більше жодної інформації про секретний об’єкт знайти не вдалося, кільканадцять авантюрних крос-кантрійників із цікавості вирушили у велоподорож — на невисоку, але колись стратегічно важливу гору Космечара біля села Міжгір’я на Богородчанщині.

З обласного центру до Міжгір’я — 40 кілометрів асфальтованої дороги, яка проходить через селища Богородчани, Підгір’я, Росільну. Дістатися в Міжгір’я (а звідти і до самого об’єкта) не складає жодних проблем. Достатньо знати лише три-чотири правильні повороти, в чім допоможе карта-кілометрівка та розпитування в місцевих. Цікавим є зовсім інше: ще здалеку, перед в’їздом у село, добре помітні ретрансляційні вишки надсекретної колись військової частини. Чотири 30-метрові залізні велетні стоять на горі висотою приблизно 700 метрів, на видноті. Другою несподіванкою було те, що об’єкт легкодоступний, не огороджений, не кажучи вже про якусь охорону. Перш ніж вирушити у подорож, учасники «велосталкеріади» навіть подумували про те, щоб зв’язатися з сільським головою Міжгір’я (який свого часу кілька років працював начальником охорони таємної частини) з метою попередження про свій «мирний» приїзд. Та оскільки ніхто за номерами стаціонарних телефонів довго не відповідав, — мабуть, у зв’язку з великодніми святами, в період яких відбулась подорож — затія налагоджувати зв’язок була покинута.

З села, від підніжжя гори до бази веде грунтова дорога, пересуватись якою може позашляховик або інший потужний транспорт. Або велосипед. На шляху немає жодних воріт чи загорож; десь за 2 кілометри перед в’їздом на територію об’єкта ґрунтовка заходить у ліс, стає кам’янистою з крутим підйомом, канавами і заростями. Машиною тут уже проїхати дуже важко.

З лісу дорога досить несподівано виводить до об’єкта — на бетонку, яка попри поруйновану будівлю КПП прямує на територію бази. У класично-радянському бетонному паркані колись були ворота, тепер зрізані на металобрухт.

Око зразу зауважує вишки, встановлені на невеликому пагорбі-фундаменті. Трохи нижче, біля вишок, розташовані, імовірно, бокси для військового автотранспорту. Це просторий одноповерховий ангар із десятьма подовгастими павільйонами всередині і широкими виїзними отворами, по п’ять із кожного боку. Як видно з фото, на виїздах були встановлені залізні ворота на потужних завісах, з резиновим ущільненням. Ласі шматки брухту знайшли своє логічне використання. Починає складатися дивне враження: військова частина була розформована не так давно — у 2003 році, але здається, наче пройшов десяток (а то й більше) років, відколи бункери покинув останній військовий.

Чотири вишки стоять на штучному насипі; вони утворюють умовний квадрат із довжиною сторони близько 30 метрів. На двох вишках драбина починається від самої землі. У заглибленнях під кожною вишкою видно отвори десятків каналів, через які колись виходили кабелі з глибин бази. Тепер тут зяють діри, а на самих вишках немає антен. Лише на котрихось іще залишились стріли кранів та елементи несучих конструкцій антен. Довжина драбин — 100 сходинок; залізши на вершечок, відчуваєш легку втому в руках. З вишок відкривається вид на села Міжгір’я та Перегінське, Калуш; Івано-Франківськ захований за горою. На сусідньому пагорбі стримить вишка з діючою базовою станцією стільникового зв’язку. Видно карпатські хребти.

Відомо, що ця військова частина в період Холодної війни забезпечувала радіозв’язок СРСР із країнами Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія та Чехословаччина), який проіснував із 1955 по 1991 рік. У репортажі ТСН говориться, що кодований сигнал із Москви по кабелю (!) передавався сюди, тут оброблявся, і вже далі через радіоефір надходив до кожної з країн організації, створеної на противагу НАТО. Згідно з умовами договору, у разі військової агресії проти якоїсь із країн усі інші мали якомога швидше прийти їй на допомогу.

Злазимо з вишок і готуємося лізти в бункери. Надворі може бути бозна як спекотно, та в бетонних приміщеннях під землею температура значно нижча (менше +10° C), плюс висока вологість. Всередину бази ведуть п’ять входів, розташованих по периметру насипу, нижче вишок. Жодних дверей. Із глибин бункера віє сирістю і букетом затхлих ароматів. Коридори, повороти, розвилки, кімнати без дверей. Заблукати цілком реально. Хоча в певних місцях на стінах є написи-вказівники: «Основний вихід», «Аварійний вихід».

Важко судити про призначення приміщень через сильну занедбаність і розгром. Впізнаються (хоч і без стовідсоткової певності) радіорубки з гіпсовою звукоізоляцією, санвузли, душові кімнати, приміщення вентиляційної системи, робочі кабінети без меблів. В одному такому кабінеті підлога всипана паперами. Переважно все написано російською; суть технічної документації нефахівцю вловити складно. Наприклад: «МОДУЛЬ Д-00-55-01 (КАРАТ)-І ОП3. 117. 017. Техническое описание и инструкция по эксплуатации», «Блок сложения Д83-33 ЖВ2. 207 010. Ведомость эксплуатационных документов», «Станция „Багет-С”. Формуляр». Схеми плат, креслення, техпаспорти, переліки компонентів обладнання... Зустрічаються підписи військовослужбовців, проставлені дати 80-х років. Багато документів мають гриф «Министерство обороны. Войсковая часть 44910».

Наскільки нам було відомо, підземні лабіринти військової частини мають п’ять поверхів. Через дефіцит часу вдалося побувати лише на двох. Спускаємось на другий (якщо рахувати згори) поверх металевими сходами, хоча є й інші шляхи, наприклад, драбиною. Деякі східці небезпечно розхитані. Підлога другого рівня затоплена брудно-іржавою водою. Усі двері зірвані кимось із завіс та кинуті на підлогу для полегшення пересування коридорами. У багатьох кімнатах стоять ряди високих металевих шаф, де колись була високоточна радіоелектронна апаратура. Тепер ледве залишилися каркаси плат, маловартісні радіодеталі, трансформатори; від повідрізуваних кабелів залишилися короткі жмути, які стирчать кольоровою щетиною. У деяких кімнатах лишились металеві підставки на бетонних фундаментах — можливо, тут стояли якісь електрогенератори чи великі трансформатори. Десь підлога досі вкладена плиткою, а десь навпаки відсутня. Під зірваною підлогою стоїть мутна іржава вода, в якій видніються кабелі. В іншій кімнаті видно фундамент, на якому стояли водні баки. Напис на стіні: «Резервуар воды. V=50 м³». Густі сплетіння труб та залишки теплообмінників на понищених каркасах в одному з приміщень наводять на думку, що тут колись могла бути котельня. Це підтверджує клапоть інструкції, яка розповідає про «Порядок запуска отопителя». Ще в іншому приміщенні бачимо резервуар для пального.

Окремої уваги заслуговує система вентиляції. У репортажі Олександра Загородного говориться, що в бункерах можна було пересидіти ядерний вибух чи хімічну атаку. На випадок атаки всі виходи мали задраюватися, а складна багатоступенева вентиляційна система — фільтрувати повітря. Через широкі вхідні вентиляційні шахти повітря поступало всередину бази, де поетапно очищувалося різноманітними фільтрами.  Практично у всіх коридорах і приміщеннях під стелею досі звиваються вентиляційні канали та витяжки. На одному з фото видно установки з решітками змінних фільтрів. Назовні бази, біля підніжжя вишок, розташовані незрозумілі конструкції з купою тонких пластикових пластин усередині. Можна припустити, що це попередні фільтри вентиляційної системи. Неподалік знаходиться колодязь каналізаційного колектора.

Приблизно за 200 метрів від бункерів та вишок розташована будівля електропідстанції (?). Дерев’яні двері вирвані з замками, всередині розкрадено все, що слабо трималось. Залишились лише важкі металеві каркаси, які треба або зрізати болгаркою чи автогеном, або виносити цілими. Але добирання до бази доволі ускладнене, тому багато металобрухту все ще ржавіє зовні та в нетрях бункерів.
Повертатися додому не хочеться, та час змушує. До речі, якщо хочеться урізноманітнити зворотній шлях, можна спускатися з Космечари інакше. Протилежним схилом гори, з боку села Луквиця до бази підходить інша дорога; при ній розташовані закинуті казарми, які, мабуть, теж належали до військової частини 44910.

Ще багато чого тут можна оглянути. Глибини сирих бункерів приховують цілу епоху воєнного напруження та шифрованих радіопереговорів. Атмосфера секретності ще не повністю вивітрилась. Більше того, навіть зараз, у час загальнодоступного «всезнаючого» інтернету, на пошуковий запит «Космечара» (а також «Kosmechara») отримуємо той же репортаж ТСН та лінки на однойменний з горою туристично-оздоровчий комплекс. На днях пошукові системи проіндексували кілька звітів, опублікованих у мережі якраз учасниками цієї подорожі. Немає сумніву, що секретний об’єкт привабить ще багато паломників-сталкерів. Та з часом (лиш невідомо, наскільки скоро) усередині не залишиться нічого, крім сирих бетонних стін, адже мисливці за брухтом тільки відносно недавно почали сезон полювання за «скарбами» Космечари. Автору ж цього звіту було приємно винести з підземель лише особисті враження. А також кілька фото, які пропонуються до перегляду.