Версiя для друку
На Івано-Франківщині офіційно нараховується майже 18 000 хворих на алкоголізм. Це лише ті, хто цього року перебуває на диспансерному спостереженні у наркологічних кабінетах. «Українське суспільство занепадає внаслідок масового пияцтва», – непокоїться Всесвітня організація охорони здоров’я, додаючи, що середньорічне вживання алкоголю українцями збільшилося на 35%. Головний лікар обласного наркодиспансеру Валерій Скопич розповів „ГК” про цілком реальні способи допомоги «злісним» прикарпатським пиякам та їхнім родинам.
– Валерію Анатолійовичу, як алкозалежні потрапляють у диспансер?
Нашими пацієнтами є особи, які мають будь-яку фізичну залежність у вигляді алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, тютюнокуріння, вживання медичних чи рослинних препаратів, що належать до психоактивних речовин, здатних викликати залежність. Діагноз хворого називається не «алкоголізм», а «розлади психіки і поведінки внаслідок вживання алкоголю». Звичайний психіатричний діагноз.
Хворий може прийти і сказати: «Я – алкоголік, лікуйте мене». Відсотків 10% так і робить. Це ті, хто не втратили здатність критично мислити, цінують сім’ю, роботу і т.д. Але справжній алкоголік ніколи не приходить сам. У 80% випадків до нас першими звертаються дружини чи родичі хворих. Вони спочатку дзвонять, потім приходять, ми починаємо вивчати ситуацію і думаємо, як тут можна допомогти. Посилаємо медпрацівника додому. Хворі в деяких випадках погоджуються на лікування, але проблема якраз полягає в тому, що більшість алкоголіків відмовляються від лікування, а родичі не хочуть їх насилу «здавати» у диспансер. Ті ж, кого привозить швидка у стані «білої гарячки», кілька днів приходять до тями, а потім не хочуть доліковуватися. Нам 10 днів достатньо, щоб привести людину у працездатний стан, але цього зовсім не достатньо, щоб гарантувати, що вона далі не буде пити. А людина навпаки з новими силами починає пити, бо ми ж її полікували.
– Як мають поводитися родичі людей, залежних від алкоголю?
Алкоголізм лише на 5% є медичною проблемою, а на 95% – соціальною. Наприклад, молоді люди одружилися, жінка не знала, хто він такий, і раптом дізнається, що її чоловік – алкоголік. Вона в шоці, впадає в депресію, починає неправильно себе поводити. Інколи відразу кидає його, частіше – нападає на нього. Але в обох випадках це неправильна поведінка. Потерпають обоє. До речі, дружини алкоголіків завжди страждають на неврози (розлади сну, порушення ендокринологічної діяльності).
Додайте сюди ще неповнолітніх дітей, які виростають невротиками, бо бачать, як батько щодня «банячить», а мама скандалить. Він все пропиває і виносить з хати. На сім’ю грошей вже не залишається. Вона нічого не може зробити, і так це вариться роками. Ми починаємо порушувати питання про лікування, а жінка не хоче, щоб його забирали, боїться залишитися сама. Часто матері покривають своїх синів-алкоголіків. Навіть якщо синові 40 років, мама далі пере за ним, приховує його пияцтво від близьких. Закриває очі на те, що він продає речі з хати, щоб купити горілку, бо він же ж бідний, а йому хочеться пити.
Родичам важливо зрозуміти: алкоголіка можна і треба вилікувати. Дуже важливо, щоб вони повірили, що може бути позитивний результат. І зрозуміли свою найбільшу помилку – приховувати початок захворювання. Алкоголізм – це хвороба, яка не зникне сама собою.
– А як відрізнити алкоголіка від звичайного пияка?
Звичайний пияк, не залежний від алкоголю, швидше може визнати себе алкоголіком чи підозрювати, що хворий на алкоголізм. Допомогти пиякам дуже легко. Принциповою відмінністю між алкоголізмом і пияцтвом є поняття системи. Побутовий пияк п’є тоді, коли є привід. Алкоголік мусить пити, бо має потребу, психологічну та фізичну залежність. Якщо він завжди прагне випити, але може себе стримувати – це перша стадія легкої залежності.
Друга стадія алкоголізму є хронічною: ростуть дози, і це вже не періодичні випивки, а постійне або запійне пияцтво. На другий день проявляється тремтіння рук, повік, голови, розлади кишково-шлункового тракту, і такий хворий вже не може не похмелитися. П’ють декілька разів на тиждень. Починається «синдром наступної чарки»: п’є до тих пір, поки є алкоголь на столі. Знає, що варто зупинитися, але не може. Всі нервові клітини піддаються деградації, і це відображається на мисленні. Такий хворий небагатослівний і не може чітко висловлювати свою думку. Формується слабоумство.
Третя стадія є кінцевою: алкоголіки вже не стежать за собою, їм все одно, як вони виглядають і як від них пахне. Вони вже не можуть пити міцні напої і легко падають з ніг від більшої дози. Це такі знищені, «підпарканні» хворі.
– Невже можна змусити алкоголіка лікуватися, якщо він цього не хоче?
Щоб алкоголік дав згоду, він має розуміти, що він алкоголік. А майже усі, хто потрапляє до нас, не вважають себе алкозалежними і переконують, що у них є сила волі, вони випадково перебрали і більше пити не будуть – це також ознаки алкоголізму. Але лікареві достатньо подивитися на неврологічні симптоми хворого на другий день після випивки, щоб із 100% точністю відрізнити алкоголіка від звичайного пияка.
Ми б хотіли довести до людей, що вони можуть бути захищеними у такій ситуації, коли алкоголік 2-ї чи 3-ї стадій категорично відмовляється від лікування. Існує так зване обов’язкове лікування з приводу хронічного алкоголізму, раніше воно називалося примусовим. Чекаємо відповідного наказу МОЗ, який буде регламентувати ці речі у правовому полі. Наразі ми керуємося рішенням обласної ради, яка зобов’язала створити координаційні ради з питань профілактики і протидії пияцтву та алкоголізму.
Цього року на базі Підмихайлівської психіатричної лікарні буде створено спеціальний наркологічний стаціонар для обов’язкового лікування хворих на алкоголізм. Обов’язковість лікування буде визначати суд. Дотепер заяву до суду подавала міліція, а згідно з новим наказом МОЗ, на обов’язкове лікування хворих буде направляти наркодиспансер. Суд просто зобов’яже людину пройти у стаціонарі повний курс лікування (щонайменше 3 місяці). Фактично, в кожному селі є людина, яку треба забрати на обов’язкове лікування, щоб хоч родичі відпочили від нього.
– Що передбачатиме таке обов’язкове лікування?
Те ж саме, що й у наркологічному диспансері, тільки людина не зможе перервати курс з власної волі. Перший етап: виведення зі стану гострої або хронічної алкогольної інтоксикації, приведення до працездатного стану. Другий етап – реабілітація, реадаптація і ресоціалізація. Якщо хворий втратив навички, ми маємо допомогти йому їх відновити. Якщо він втратив імідж, роботу, ми теж маємо такі схеми, щоб згладити конфлікт між керівником і пацієнтом, між ним та його родиною. Піднімаємо його власну самооцінку, бо якщо вона недостатня, він не може себе правильно позиціонувати в певній ситуації.
Наталка ГОЛОМІДОВА, газета "Галицький кореспондент"
