Тіні технічних кандидатів

Український незалежний центр політичних досліджень

Ukrainian Center for Independent Political Research

Україна, 01034, м. Київ, вул. Лисенка, 8 оф. 9

UKRAINE, Kyiv, 01034, Lysenka Str., 8 Suite 9

Tel./fax: (044) 279-2435, 599-4251, e-mail: ucipr@ucipr.kiev.ua, http://www.ucipr.kiev.ua

RU. 15-й рік видання, № 20/580, 19 червня 2009 року

Діана Дуцик, політичний оглядач УНЦПД

Днями народний депутат від БЮТ Дмитро Шлемко заявив, що у президентських виборах братимуть участь майже 100 кандидатів, додавши до цього, що війна буде лише між двома таборами: з одного боку між Юлією Тимошенко і з іншого – з усіма, хто проти неї. Сама Юлія Тимошенко після зриву переговорів з Партією регіонів оголосила усіх своїх опонентів, окрім В.Януковича, технічними кандидатами.

"Ющенко – це технічний кандидат Яценюка. Його завдання зранку до вечора мене вбивати. Красиво, публічно, за запрошенням ЗМІ. Яценюк – технічний кандидат Януковича. Його завдання забрати в центральній і західній Україні все, що в мене є. І Янукович – це той, хто буде справді змагатися зі мною", - підкреслила Ю.Тимошенко.

Кандидатів багато, але не всі вони – технічні

Справді, ці президентські вибори можуть побити рекорди попередніх за кількістю учасників виборчих перегонів. Окрім основних кандидатів, як-то Юлія Тимошенко, Віктор Янукович, Віктор Ющенко, Арсеній Яценюк, уже оголосили про те, що балотуватимуться Сергій Тигіпко, Інна Богословська, Валентина Семенюк (яку СПУ висунула ще минулого року), Леонід Черновецький, Олег Тягнибок. Серед можливих кандидатів також називають прізвища Анатолія Гриценка, Анатолія Кінаха (хоча сам він заперечує таку можливість), Наталії Вітренко, Петра Симоненка, Юрія Костенка, Бориса Тарасюка, Володимира Литвина. Юлія Тимошенко запідозрила в бажанні стати президентом навіть свого соратника по партії Йосипа Вінського.

Ухильно відповів на запитання про можливість балотуватися на посаду президента Кличко-старший. А в кулуарах подейкують, що прізвище Раїси Богатирьової, яка зараз активізувала свої зв’язки з частиною регіоналів, також може з’явитися у списку кандидатів. Ще не визначився із своїм висуванцем "Єдиний центр". Очевидно, що це не весь перелік. За прогнозами В’ячеслава Кириленка, який заявив, що сам не братиме участі в перегонах, лише у фракції НУНС буде 4-5 кандидатів у президенти, декілька - від Партії регіонів. Але є ще й інші політичні сили.

Проте складно називати усіх претендентів "технічними кандидатами", адже цей термін тлумачиться занадто широко. Для деяких політиків, що можуть взяти участь у президентських перегонах, зокрема таких як Тигіпко, Гриценко, - це можливість продемонструвати свої можливості і створити базу для того, щоб згодом провести свою політичну силу до парламенту.

Фактично таким чином вони вирішують свої політичні інтереси. Водночас, існують й інші можливості, пов'язані зі спробами технічних кандидатів укладати приховані домовленості для забезпечення собі місця в команді переможця. Це й можливість для "кандидата технічного" ввести додаткових спостерігачів, членів дільничних комісій на користь "основного кандидата".

Очевидно, що участь кандидатів другого ешелону заважатиме фаворитам перегонів. Так, Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок та Анатолій Гриценко топтатимуться на електоральному полі Юлії Тимошенко, а Інна Богословська, Сергій Тигіпко, Петро Симоненко та Наталка Вітренко – на полі Віктора Януковича.

Проте деякі експерти закликають не переоцінювати вплив цих кандидатів на остаточні результати виборів. Адже заклик з боку політика голосувати за іншого ніколи не означає автоматичного перенесення голосів виборців до електорального кошику потенційного переможця, соціологічні дані та емпірія попередніх років підтверджує цю тезу.

Як зменшити кількість кандидатів

Віце-спікер і бютівець Микола Томенко 19 травня зареєстрував у парламенті законопроект, який має на меті скоротити кількість кандидатів у президенти. Зокрема Томенко пропонує підвищивши грошову заставу для кандидата з 500 тис. до 10 млн грн. Зараз для того, щоб стати кандидатом у президенти, достатньо внести грошову заставу у 500 тис. грн. і зібрати 500 тисяч підписів.

На думку М.Томенка, ця система не є ефективною, з огляду на недосконалу процедуру підрахунку голосів і велику кількість кандидатів у Президенти (за його прогнозом їх може бути близько 40). Цей законопроект, за задумом Томенка, має не просто зменшити кількість кандидатів, а насамперед не допустити до участі у виборах "технічних кандидатів".

Проте не всі погоджуються з тим, що такі нововведення зупинять маніпулятивні схеми ведення виборчої кампанії. Зокрема аналітики тижневика "Коментарі" вважають, що насправді "прийняття даного проекту закону б’є зовсім не по технічних кандидатах, а по "ідеологічних" - представниках другого ешелону політичних сил, для яких участь їх представників у виборах президента – нормальний процес розвитку та завоювання популярності" ("Коментарі", 04.06.2009 р.).

Справді, можна погодитися з тим, що якщо для когось із фаворитів конкретний "технічний кандидат" буде дуже важливим, то для нього і гроші знайдуться, і підписи будуть зібрані.

У США теж було більше 100 кандидатів у президенти

За півтора року до останніх президентських виборів у США (4 листопада 2008 р.) про свої плани брати участь у них заявило 115 кандидатів. Але ніхто із них не виступав у ролі "технічного кандидата". Голова Федеральної виборчої комісії Майкл Тонер тоді говорив, що для того, аби якогось із кандидатів "сприймали серйозно", йому або їй необхідно зібрати в передвиборну касу не менше 100 мільйонів доларів (УНІАН, 22.01.2007 р.).

Та вочевидь, справа не лише у грошах. Виборча традиція у США просто виключає таку можливість, до речі, як і в інших демократичних країнах. Використання "технічних кандидатів" - це ноу-хау пострадянських країн.

Французи у 2002 році теж зафіксували певний рекорд щодо кількості бажаючих стати президентом – 17 осіб. Ескперти зазначали, що така велика кількість кандидатів була лише у 1974 році – 12 осіб, проте тоді переміг Жискар д’Естен. У 2007 році на пост глави держави претендувало також 12 осіб.

У Росії в 2008 році було 18 претендентів у кандидати в президенти. Проте виборча комісія зареєструвала кандидатами лише чотирьох: Дмітрія Медвєдєва, Володимира Жириновського, Геннадія Зюганова, Андрія Богданова. Таким чином з різних формальних причин були відсіяні усі опоненти основного кандидата від влади.

Досвід попередніх президентських кампаній в Україні

В Україні бажаючих позмагатися за крісло президента завжди було багато. Варто лише пригадати усі попередні президентські вибори. Але "технічні кандидати" з’явилися на виборах 2004 року.

Вибори-1991. Україна, здобувши незалежність, отримала можливість проводити демократичні вибори. "Заборонений плід" став доступним і його усі захотіли спробувати. Таким чином під час перших президентських виборів (1 грудня 1991 р.) було аж 95 претендентів у кандидати в президенти. ЦВК ж зареєструвала кандидатами лише 7 осіб – це були ті, хто зібрав на свою підтримку понад 100 тисяч підписів виборців (Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Володимир Гриньов, Ігор Юхновський, Олександр Ткаченко (згодом зняв свою кандидатуру на користь Кравчука) та маловідомий Леопольд Табурянський.

Отже, як бачимо, демократичне середовище не змогло виставити єдиного кандидата, який би зміг протистояти колишньому комуністові Л.Кравчуку. Традиція змагання двох кандидатів від двох ідеологічно протилежних таборів (партій), як у США, не була закладена. Україна пішла своїм особливим шляхом.

Вибори-1994. Цього разу виявили бажання стати претендентами в кандидати лише 11 осіб: Іван Плющ, Петро Таланчук, Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Лариса Скорик, Іван Валеня, Володимир Лановий, Віктор Пинзеник, Олександр Мороз, Валерій Бабич, Микола Рудь. Скорик та Пинзеник згодом зняли свої кандидатури. Рудь та Валеня не змогли зібрати необхідних 100 тисяч голосів на свою підтримку. Отже, ЦВК зареєструвала кандидатами в президенти знову 7 осіб.

Сьогодні Леонід Кравчук часто у своїх виступах згадує 94-й рік. Він навіть закликав Віктора Ющенка взяти з нього приклад і погодитися на дострокові президентські вибори. Проте Леонід Макарович мовчить про те, що він робив усе можливе, щоб відтермінувати їх проведення. У хід пішли спекуляції довкола необхідності прийняття Конституції та довкола легітимності парламенту.

Адже парламентські вибори пройшли якраз перед президентськими, і Кравчук зрозумів, що він отримав неконтрольовану Верховну Раду, яка не буде переносити дату виборів (призначену ще попередньою ВР). Тоді пішли в хід інші аргументи – про те, що у Президента не визначені функції та статус. Таким чином з’являється проект Основних конституційних положень про організацію державної влади і самоврядування в Україні.

А у проекті записано, що президент виводиться із системи виконавчої влади, він стає гарантом Конституції, отримує представницькі та контрольні функції. "Громадськості пропонується нова ідея: мовляв, усенародно обирати президента з такими обов’язками немає потреби", – пише у своїй книзі "Політична арена України. Дійові особи та виконавці" (1994 р.) нинішній спікер парламенту Володимир Литвин. Але у Леонід Макаровича не було конституційної більшості, аби прийняти цей проект, тому довелося йти на вибори.

Вибори – 1999. Претендентів на кандидатів у Президенти України – 19. Кандидатами ЦВК реєструє лише 15 осіб, це - Олександр Базилюк (голова Слов’янської партії), Наталія Вітренко, Микола Габер (член Патріотичної партії України), Юрій Кармазін (Партія захисників Вітчизни), Віталій Кононов (ПЗУ), Юрій Костенко (УНП), Леонід Кучма, Євген Марчук, Олександр Мороз (СПУ), Володимир Олійник (Черкаський міський голова), Василь Онопенко (УСДП), Олександр Ржавський (об’єднання "Єдина родина"), Петро Симоненко (КПУ), тодішній спікер Олександр Ткаченко, Геннадій Удовенко (НРУ).

Деякі із цих прізвищ можна буде зустріти серед кандидатів у президенти і у 2004 році – у якості так званих "технічних кандидатів". У ході цієї виборчої кампанії був активно задіяний адмінресурс, і було зроблено все для того, щоб вивести у другий тур Леоніда Кучму та Петра Симоненка, що й дозволило тодішньому президентові отримати переконливу перемогу.

Вибори-2004. Бажаючих стати кандидатами в президенти цього разу було 44. Згодом 18 отримало відмову в реєстрації (серед них практично жодного відомого прізвища, частина самовисуванці, наприклад, ось такі - Єфімов Олексій Юхимович, 1926 року народження, освіта вища, проживає в м. Одесі, Президент Одеської асоціації юних екологів). ЦВК зареєструвало 26 кандидатів (2 відмовилися – Віталій Кононов від ПЗУ та Григорій Черниш від Партії реабілітації народу України).

Отже, реальну участь у виборчій кампанії брали 24 кандидати. Основними конкурентами були Віктор Ющенко та Віктор Янукович. Саме під час цих виборів з’явився термін "технічний кандидат". І експерти, і спостерігачі, та й тодішня опозиція, відзначали, що Віктор Янукович має як мінімум 12 "технічних кандидатів".

Скажімо, "Українська правда" надрукувала свідчення очевидців (http://www.pravda.com.ua/news/2004/8/27/11486.htm) про те, як у деяких регіональних штабах Януковича набирали представників у територіальні виборчі комісії для наступних 12 кандидатів: Дмитра Корчинського, Андрія Чорновола, Романа Козака, Богдана Бойка, Олександра Ржавського, Ігоря Душина, Юрія Збiтнєва, Владислава Кривобокова, Володимира Нечипорука, Олександра Яковенка, Василя Волги та Олександра Базилюка.

Таким чином Янукович не лише отримував можливість контролювати частину виборчих комісій. Згадані кандидати виконували й іншу роль.

Так, наприклад, образ "Ющенка-фашиста" та "американського зятя" створювався за допомогою відомих телероликів Романа Козака. У Ющенка не було спеціально зареєстрованих "технічних кандидатів".

Хоча йому підігрував Михайло Бродський, який у той час був у добрих стосунках з Юлією Тимошенко. Складно назвати "технічним кандидатом" і Олександра Мороза, якому дуже важко далася відмова від президентських амбіцій і приєднання до помаранчевої команди.

Кандидування Анатолія Кінаха – це швидше можливість поторгуватися за власне майбутнє з фаворитом президентських перегонів (прізвище, очевидно, не мало значення).

Така велика кількість "технічних кандидатів" створювала проблеми не лише опонентам. Мороку мала й ЦВК. Адже були випадки, коли чимало голів та секретарів територіальних виборчих комісій, призначених ЦВК, відмовлялися від своїх посад. Усі вони були представниками перелічених вище "технічних кандидатів". І ЦВК змушена була повторно формувати комісії.

Отже, усі президентські виборчі кампанії мали деякі спільні особливості: у них завжди брала участь велика кількість кандидатів; демократичне середовище жодного разу не змогло виставити єдиного кандидата (винятком були лише вибори 2004 р.); і кожного разу вибори супроводжувала політична й економічна кризи, що давало підстави політикам говорити: ми перед прірвою, ці вибори є ключовими, вони мають змінити усе.

Також з кожними виборами розширювалося поле різноманітних політтехнологій, у тому числі й маніпулятивних. Навряд чи використання "технічних кандидатів" буде найбільшою проблемою теперішніх виборів президента. А заяви щодо того, що більшість кандидатів буде "технічними", лише покликані знизити до них рівень довіри у населення, яке, швидше, й не розумітиме різниці між "технічними" та "нетехнічними" кандидатами, хіба на підсвідомому рівні може сприймати цю інформацію як негативну і намагатиметься відсторонитися від цього негативу.

Найбільша проблема в тому, що ключові гравці використовуватимуть у своїх кампаніях, як базові, конфронтаційні технології, направлені на руйнування довіри та зв’язків усередині різних груп, у першу чергу політичних та економічних, що згодом, незалежно від того, хто виграє вибори, може мати катастрофічні наслідки для країни. "Технічні кандидати" (ті, які будуть справді технічними) якраз виступатимуть одним із інструментів втілення таких технологій. Одна із основних претендентів на посаду президента Юлія Тимошенко припускає, що буде "тверде" протистояння між кандидатами в президенти, і що "вибори будуть дуже жорсткими".

В одному із інтерв’ю історик, інтелектуал Ярослав Грицак зазначав, що в Україні нема жодної політичної сили, яка мислить категоріями стратегічного компромісу, і що велика помилка і помаранчевих, і біло-синіх у їхній ілюзії, що вони можуть прийти до влади назавжди. Ситуація могла б кардинально змінитися, якби політики розглядали ці вибори не як поле для воєнних дій, а як платформу для пошуку компромісу. Але ми реалісти, тому будемо рити окопи.