«Якщо захочеш, зможеш усе!»

...Володя народився цілком здоровою дитиною. Хлоп’яті ще й двох років не було, як він захворів грипом. Хвороба дала страшні ускладнення — приєдналися менінгіт та енцефаліт. Як правило, це вирок — після такого рідко хто взагалі залишається нормальною людиною. Володі пощастило — Бог залишив йому розум. Але... Одного ранку хлопчик прокинувся в суцільній темряві — хвороба повністю відібрала зір. Батьки довго не могли змиритися з каліцтвом сина. Возили його по різних клініках та інститутах, показували найкращим лікарям. Ті лише розводили руками: почалася атрофія зорового нерва, яка практично не виліковна. Правда, років у шість після уколів якогось сильного препарату Володя наприкінці чорного тунелю став бачити світло. Але дива не сталося — зір так і не повернувся, та й те світло, що спочатку дало надію, поступово згасло. «Отже, ви так і не пам’ятаєте, як це — бачити довкола себе білий світ?» — запитала в нього. «Ні, не пам’ятаю. Але мозок — цікава річ, він нічого не забув. Адже я бачу сни, причому кольорові!» — так відповів мій співрозмовник.

Це зараз Володимир — активна людина, якій важко всидіти на місці, бо щодня має безліч справ! А тоді був відчай. Зрештою, довелося змиритися і вчитися жити в темряві. Володя закінчив спецшколу для слабкозорих дітей. Батьки впросили директора, аби сина взяли туди, оскільки знали, що з інтернату для сліпих він вийде зовсім не пристосований до життя. Тож у школі він навіть писати навчився. А після її закінчення юнак без проблем вступив до університету імені Тараса Шевченка. І закінчив його з червоним дипломом. «Як?» — знову дивуюся я. «На слух, — каже Володимир. — Конспектів, звісно, не писав, просто уважно слухав лекції і все запам’ятовував».

На другому курсі університету хлопець одружився з однокурсницею. Для Світлани, цілком здорової дівчини, фізична вада Володі не стала перешкодою. Разом вони вже понад 20 років, виховують троє дітей. «Дружина — мої очі і права рука», — каже Володимир Борисович. Обоє займаються спільною справою. Світлана — екскурсовод, який проводить спеціальні екскурсії для інвалідів. А Володимир очолює Всеукраїнську профспілку працездатних інвалідів, один із напрямів, яким займається це громадське об’єднання, — розвиток інвалідного туризму.

Коли з Володимиром Петровським знайомишся ближче, то розумієш, що людський організм, навіть маючи фізичні вади, здатний на дива. Головне — бажання самої людини ці дива творити. «Якщо людина хоче, вона може все!» — переконаний мій співрозмовник. І доводить це власним життям. Чого в послужному списку цього чоловіка, який нічого не бачить, тільки немає! Він багато подорожує Україною і за кордоном, особисто пройшов практично всі гірські туристичні маршрути в Криму і в Карпатах. Окрім того, двічі був учасником сплаву по річці Дністер. У складі групи незрячих інвалідів упродовж десяти днів він подолав 300 км річки. Звісно, у човнах були «очі», тобто зряча людина, яка слідкувала за маршрутом. Усе ж інше незрячі робили самі — вели човни, займалися на березі господаркою, організовували власне дозвілля. «А влітку цього року профспілка влаштувала перший у світі наметовий табір для інвалідів на березі Азовського моря, — каже Володимир Борисович. — У цьому таборі, розташованому всього за якихось 50 метрів від моря, в два заїзди відпочило майже 60 людей. Жили, як і годиться, в наметах. Хоча допомагали волонтери, таборяни самі брали участь в готуванні їжі, прибиранні, ввечері — обов’язково вогнище з гітарою і різні конкурси. Це унікальний досвід. І ми будемо й надалі практикувати такі табори».

Комусь може здатися, ну навіщо це потрібно: напружуватися, кудись їхати, долати численні перепони... «Коли людина отримує каліцтво, з нею стається психологічний злам. І вивести її з цього стану дуже важко, — пояснює Володимир Петровський. — Реабілітувати — це не значить дати ціпок, слуховий апарат чи візок. Треба змусити людину повірити в себе. А туризм — одна з найкращих форм реабілітаційного процесу. Тому що інвалід має можливість випробувати свої сили в усіх життєвих ситуаціях, а коли щось не виходить — навчитися. Цього не можна досягти, тільки вийшовши зі своєї квартири у двір. Хоча це теж добре, бо деякі інваліди роками не залишають стін свого помешкання. Практична ж реабілітація — та, що дає результат і віру людини в себе, аби потім допомогти знайти своє місце в суспільстві, бути цьому суспільству, своїй родині не тягарем, а корисним. Ось тому ми й розвиваємо інвалідний туризм».

Думка про стрибок із парашутом прийшла Володимиру в голову ще в 2006 році, саме під час першого екстремального сплаву по Дністру. Думав, щоб його ще пізнати незвідане. Незвіданим для невтомного Петровського ще лишалося небо.

«Відтоді почалася підготовка до здійснення цього задуму, — каже Володимир Борисович. — Досі ніхто нічого подібного у світі не робив. Знаю про кілька випадків, коли люди стрибали із залишком зору. Але щоб зов­сім сліпі — такого ще не було. До речі, чув що в Мічіганському університеті США наразі здійснюють теоретичну розробку можливості таких стрибків. Але поки там працюють із теорією, ми все зробили на практиці. Найскладніше було знайти організацію, яка б узялася здійснити наш задум. В Україні є багато «шкіл для чайників», тобто центрів, куди приходиш, платиш гроші, отримуєш необхідні інструкції й стрибаєш. Але вони навіть здорових людей не готують фахово, що вже казати про незрячих інвалідів! Тож ми довго шукали фахівців, які за нас візьмуться. Наприкінці 2007 року ми познайомилися з фахівцями Центру планерного і парашутного спорту з Коктебеля. З ними знайшли спільну мову. Профінансувати задум взялася кредитна спілка «Магірус». Залишалося одне — підкорити небо.

Скласти компанію Петровському погодилося ще четверо незрячих сміливців: Микола Мацько з Нововолинська, Лєнур Кіраджиєв із Бахчисарая, Володимир Носков із Харкова та Алла Полюхович із Сімферополя. Вмовляти нікого з них не довелося, всі погодилися практично відразу.

«З інструктором ми відпрацювали все до кожного кроку, знали, як діяти в екстремальних ситуаціях, — каже мій співрозмовник. — Незадовго до стрибка піднялися на літаку в небо, щоб відчути висоту. Спочатку хотіли розпіарити свою акцію, але потім вирішили цього не робити. Побоялися, що нам можуть просто заборонити стрибок, адже це ризик і всяке може статися».

Акцію призначили на 24 серпня й приурочили до Дня незалежності. Стрибати вирішили у відкрите море. До речі, звичайні парашутисти «приземляються» на воду тільки тоді, коли мають за плечима півсотні стрибків і відповідний досвід. Незрячі ж екстремали робили це вперше в житті. Без пари, без допомоги інструктора... У день стрибка за них уболівав весь коктебельський пляж, неподалік якого вони мали «приземлитися» на воду. Ніхто з відпочиваючих не купався, усі з тривогою спостерігали за морем. А потім аплодували п’ятьом незрячим відчайдухам, яких катер підбирав із води.

«Нас постійно запитують: навіщо ви це зробили? — продовжує Володимир Петровський. — На це є дві причини. По–перше, всі фізично хворі громадяни повинні усвідомити: доля кожного — в його ж руках. Ні хвороба, ні проблеми, ні повсякденні невдачі не повинні лякати. Людина здатна досягти всього! Треба вірити у свої сили, ставити мету і наполегливо до неї йти. Хворобу, страх, безвихідь можна і треба перемагати. І наш стрибок — це наочний приклад вищесказаних слів. По–друге, ми всі живемо в одній країні і вирішуємо одні й ті ж проблеми: як жити і як вижити, як знайти роботу, як виховувати дітей. Тільки спільно ми зможемо допомогти Україні відродитися. І якщо інваліди змогли подолати і себе, і перешкоди, що стояли і стоять на їхньому шляху, то фізично здорові люди просто зобов’язані зробити свою країну найкращою у світі. Адже це — наш спільний дім, який ми маємо зробити комфортним для кожного».

Переслідуючи таку благородну мету, учасники стрибка мимоволі ще й стали рекордсменами: вчинок незрячих українців уже вписано в Книгу рекордів України, а також завершується підготовка необхідних документів для подання досягнення в Книгу рекордів Гіннесса. «Ми й далі будемо стрибати, адже в кожного залишилися незабутні враження від цієї пригоди, — каже Володимир Петровський. — Думаю, що наступні акції будуть ще масовіші». Вірус активного життя виявився справді заразним. Адже нині в профспілку телефонує багато людей з обмеженими можливостями, які бажають стрибати з парашутом, а отже, й жити повноцінним життям...

Україна Молода